Український квотер. 1991, договорняки

a.s. Квотер – це монетка в 25 центів, четвертак (quarter). Є така і в нас. А ще у нас – четвертак, 25 років українському футболу. Відзначатиметься ця дата в грудні, у річницю створення незалежної Федерації футболу України. Але хто чи що заважає нам уже зараз почати відзначати цей ювілей? Наприклад, циклом статей про пізньорадянський і ранньонезалежний футбол. Якщо вас цікавлять часові рамки – з 1991-го по 1994-й, до старту збірної у своєму першому відборі. Отже, поїхали!

І перша стаття нової рубрики буде присвячена дуже цікавому питанню. Питанню договірних матчів. 1991-й рік – це вже пізня перебудова, час, коли гласність дісталася навіть такого замшілого і сонного царства, як радянський футбол. Отже, і в футбольній пресі - особливо після серпневого путчу, падіння ГКЧП та заборони КПРС – стали писати значно більше і гостріше на різні теми.

От, наприклад, у вересні того року газета «Футбол» провела опитування всіх тренерів команд вищої ліги – і опублікувала під назвою «Странные игры», которых… нет?» Як ви вже здогадалися – мова йшла про договірні матчі. Тренерам задали два простих питання – 1) чи є в чемпіонаті країни (яка на той момент уже зникала, але про це ми поговоримо у наступних випусках УкрКвотера) договірні ігри, 2) якщо є, як з ними боротися.

Для тих, хто забув, нагадаю – в останньому чемпіонаті СРСР Україну у вищій лізі представляли відразу шість команд. Всі шість тренерів були опитані. І лише один (!) чесно сказав – «всім добре відомо, що такі ігри є». Не треба вгадувати – хоча, в принципі, це не так-то й складно. Цим правдорубом був гострий на язик Леонід Ткаченко («Металіст»).

А от що сказали інші українські тренери.

Анатолій Пузач («Динамо»): «Складно сказати… Може, і є, але особисто у мене ніяких фактів немає».

Євген Кучеревський («Дніпро»): «Дніпро в такі ігри не грає». Далі була зворушлива історія про те, як дніпряни не надто напружувалися у матчі із ЦСКА, що приїхав на виїзд після трагічної загибелі свого голкіпера Михайла Єреміна. Але інших випадків – ні-ні!

Валерій Яремченко («Шахтар»): «В першому колі нам докоряли великою кількістю нічиїх, але всі ці закиди несправедливі. А про інших не знаю».

Віктор Прокопенко («Чорноморець»): «Можу сказати лише про свою команду, про інші – не знаю. Наші нічиї відзначалися таким напруженням, такою боротьбою, що нема про що й говорити».

Григорій Вуль («Металург»): «Навряд чи такі матчі є. В усякому разі, мені про них невідомо».

Отак от. Не знаю, не чув, не бачив. До речі, у випадку пана, чи тоді ще товариша Яремченка – хочеться зробити два коротенькі відступи. По-перше, ось вам цікаве одкровення – і текстове, і відео – тодішнього гравця «Шахтаря» Сергія Ребров про матч з «Динамо». Поєдинок той, правда, відбувся уже після опитування, 27 жовтня – тому формально пришити до справи його не можна. Але…

І ще одне. У відповіді на перше питання Яремченко чи то випадково, чи, може, цілком свідомо окреслив майбутню схему договірних матчів. В радянські часи ж основною була «дві нічиї» - кожному по два очки, і всі задоволені. А тренер «Шахтаря» вже у 1991-му говорив про те, що «якби ми дійсно домовлялися з кимось, то нам простіше було б діяти за схемою «перемога вдома – поразка в гостях». Нинішнє класичне «три в три», чи не так? До речі, у відповіді на друге питання і Віктор Прокопенко тонко натякнув, що «зовсім же не обов’язково двічі грати унічию»…

Чи були ще такі, як Ткаченко? Звісно. Садирін (ЦСКА), Золотов («Торпедо»), Саркісян («Арарат»), Вергеєнко («Динамо» Мн), Хадарцев («Спартак» Вл), Іноятов («Пахтакор») тою чи іншою мірою підтвердили існування таких поєдинків. Інші – в тому числі Газзаєв і Романцев – стверджували протилежне. А Філатов («Локомотив») викрутився хитро – сказавши лише, що його команді в поточному сезоні грати в таких матчах не доводилося.

З питанням існування договорняків розібралися. А що ж робити? Тут думки розділилися. Назаров («Памір»), наприклад, чітко стояв на своєму – матчів немає, значить, і робити нічого не треба. Ну от так… Українці Пузач, Ткаченко і Кучеревський запропонували те, що давно функціонувало в англійському футболі, і що скоро розповсюдиться на увесь світ – три очки за перемогу. Євген Мефодійович ще заїкнувся про якісь додаткові очки за забиті голи. Згадали тренери і ідею минулого – ліміт нічиїх. Але тут думки розділилися – Анатолій Кирилович був проти, а Леонід Іванович в принципі за. Яремченко нічого конкретного не запропонував – мовляв, давайте подивимося на зарубіжний досвід, може, там якісь рецепти є. А Вуль сказав прямо і чесно – все одно факти змови ("якщо вони є") практично не можна довести.

Ось із таким настроєм, із такою філософією закінчувався радянський футбол. І це лише вища ліга. А більшість же майбутніх команд української вишки грали в нижчих дивізіонах – де порядки були іще веселіші, бо слідкували за ними не так пильно, як за елітою…