Цивілізаційний вибір Євгена Коноплянки

Цікаво, про що зараз думає, сидячи над планшетом через півдоби після першого в кар’єрі Суперкубка Європи, автор одного з андалусійських голів у ворота «Барселони» Євген Коноплянка? Майже напевне він зайшов у свій «Інстаґрам» і спілкується там із умовними Зозулею, Бойком чи Федецьким. Привітати із голом у ворота команди Мессі ті у властивій для себе манері встигли, мабуть, ще вчора, а сам Коноплянка, не виключено, віджартувався, що забивав у стилі Жеки Селезньова. Тож нині переписка торкається справ буденніших. Зокрема ситуації в «Дніпрі».

Тож сидить Коноплянка і думає: «Як добре, що я від цього хаосу вже так далеко». Інші, по той бік монітора, напевно, по-доброму заздрять Євгенові. Хтось по-доброму, а дехто, не виключено, по-злому. Але справа ж не в тому. Всі вони – люди іншого покоління. Постсовкового, того, яке почуває себе розкуто і не комплексує в компанії зіркових іноземних футболістів, не боїться грати ні проти них, ні з ними. То покоління, яке їде за кордон жити людським життям, а не кидається у всі тяжкі, наче зірваний з ланцюга пес, котрий побоюється, що господар його однаково знайде і не лише припне назад, а ще й ребра палицею порівняє.

Вони – інші. Натомість власники українських клубів отої рабовласницької совковості з себе викорінити ніяк не можуть. Не допомагають ні мільйони з мільярдами, ні статус в європейському суспільстві. Точніше, там, у вищому світі, вони одні, а в звичному для себе середовищі ніяк не позбудуться комплексів «завгоспа», для якого підлеглий – невільник, котрий має плазувати на колінах, вдячно облизуючи п’яти за своє щасливе «сьогодні». Щоправда, з окремими заморськими «ежідіо» такий номер не проходить.

Втім, навіть такі кричущі факти на «режим бога» в нашому болоті не впливають. Та й не вплинуть, поки з’являтимуться у начебто незалежній пресі лакейські пасквілі про «бичка Ярмолу», котрий за своєю недалекістю не може втямити, яку ферму йому ліпше вибрати. Йому, мовляв, не треба думати. Треба сліпо прислухатися до мудрого господаря, який поганого порадити не здатен.

Власне, Коноплянка торік теж побував у шкірі нинішнього Ярмоленка. Він був близький до переходу в «Ліверпуль» настільки, що, пролежавши, за власним зізнанням, дві години на МРТ, починав вивчати базові слова англійською й відчував себе частиною великого клубу. Втім, в останню мить втрутився «мудрий селекціонер» і все повирішував. То вже потім ми зрозуміємо, що «селекціонер» вчинив за принципом «ні собі, ні людям». Тоді була змога заробити на трансфері в межах десятка мільйонів євро. Однак власник хотів більше, схиляючи Коноплянку до підписання нового контракту. Євген на цю приманку не клюнув і через півтора роки переїхав у Севілью безкоштовно.

Але тоді, в ході сезону-2013/2014 футболіста підкосила депресія. Переживаючи «реквієм за мрією», Коноплянка втратив стабільність, а всі ми, сторонні спостерігачі, дивувалися, що ж коїться з Євгеном. Більше того, скептики потирали руки. Ось, мовляв, і весь рівень вашого Коноплянки.

Насильно милим бути важко, але добре, що поряд із Коноплянкою були ті тренери, яким він завдячує своєму гравецькому зростанню найбільше. Тренери з європейським рівнем мислення і відповідною ментальністю. Дарма, що один з них іспанець, а інший – українець, котрий починав тренерську діяльність ще в далекі совєцькі часи. Не дарма ж кажуть, що почуття свободи можна вгамувати силою, але вбити потягу до волі абсолютно неможливо. Він або є, або його немає.

Ось тому й добре, що Коноплянку в два його доандалусійських періоди кар’єри тренували Хуанде Рамос і Мирон Маркевич. Ці спеціалісти теж не в захваті від методів функціонування клубних структур у «Дніпрі», але за довгі роки тренерської діяльності усвідомили істину: спершу досягни – й лише потім вимагай. Тренери мали мету і змогли об’єднати навколо її досягнення футболістів. Об’єднали так, що й списаний у Києві до когорти «відпрацьованого матеріалу» Бойко заграв фантастично, і двічі непотрібний Мірчі Луческу Селезньов почав забивати у найважливіших матчах, і Канкава з Федорчуком після орендних поневірянь стали поряд з Ротанем осьовими виконавцями середини поля.

«Він – великий тренер. Не дарма він працював у таких командах. Він знає, коли що сказати, коли стимулювати. На нього можеш ображатися, дутися, а наступного дня через це гризти нігті і віддаватися ще більше. Часто це допомагало. Але іноді ні. Хотілося взяти цеглину і ззаду як жбурнути!» - це висловлювання Коноплянки про Рамоса.

Пізніше Євген не приховував свого задоволення тим фактом, що після іспанця «Дніпро» очолив Маркевич. В одному зі своїх нечастих розгорнених інтерв’ю Євген згадав, що саме Мирон Богданович першим у 20-річному віці запросив його до лав національної збірної. «У нас з Маркевичем однакові погляди на футбол, - казав Коноплянка. – Мені подобається робота з м’ячем, коли немає багато легкої атлетики. Мені не треба багато бігати. Маю таку структуру тіла, що мені взагалі багато бігати не потрібно. У мене інші функції. Дайте м’яч – пробіжу 200 метрів на швидкості і не буду відчувати дискомфорту. То опорним хавам треба бігати багато, бо вони багато працюють без м’яча».

…Так він і пробіг вчора, незадовго до фінального свистка, вже за рахунку 4:5 на користь «Барселони», не помітивши поряд із собою ні Дані Альвеса, ні Серхіо Бускетса. Сміливо, без комплексів, наче таких матчів у його кар’єрі було з півдесятка. Якоїсь дрібниці не вистачило, щоб Євгенів простріл замкнув Чіро Іммобіле.

Вже потім, коли шотландець Каллум дав фінальний свисток і камера вихопила обличчя Коноплянки, в очах читався сум. Але не безнадія. Бо Євген розумів, що це лише початок, що такі матчі в його кар’єрі ще будуть. Головне, що він вирвався із одного з варіантів «золотої клітки». Вирвався у своє, футбольне середовище, де не буде ні «абдулів» з «іщенками» з їх «несвідомими помилками», ні команд на кшталт «Волині» з їх самовільною «гуманітаркою». Не буде й «мудрих селекціонерів» з їх придворними писарями, а лише футбол, де або ти, або тебе. Той футбол, у якому гра за «Сток Сіті» чи «Малаґу» - щось ліпше, ніж виступ у Лізі чемпіонів у межах інтересів (рабо)власника.