Сергій Кравченко: Щоб боротися за чемпіонство, ми навіть хотіли збирати гроші на суддів

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу Сергій Кравченко розповів, як посоромився підійти до ван дер Варта, чим не влаштовував Ґаззаєва у "Динамо", як його кар’єру змінили Безсонов і Рамос, про егоїстів і командних бійців "Дніпра" і висловив свою думку про війну на Сході України.

• Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Кравченком – "Проблему з конторами вирішать тоді, коли причетних почнуть садити до тюрми"

- Сергію, "Ворскла". У якій ви починали грати навесні 2006-го, була строкатим, на перший погляд, поєднанням албанців, балканців та молодих українців.

- Носов тоді зібрав колектив з людей, сильних навіть не стільки ігровими, скільки людськими якостями. У нас була гарна компанія, всі хлопці прості. Того з новачків, хто не вписувався у колектив за людськими рисами, швидко прибирали. До приходу Миколи Павлова "Ворскла" в основному боролася за виживання, але на плаву залишилася саме завдяки тому, що був згуртований колектив. То вже Микола Петрович об’єднав зібрану Віктором Васильовичем молодь однією метою і довів полтавців до перемоги в Кубку України.

- То вже було без вас.

- Півсезону-2008/2009 я все ж у "Ворсклі" провів. Тобто, якийсь вклад у той успіх теж зробив. Коли переходив у "Динамо", ми йшли третіми-четвертими. Перемогли "Шахтар", зіграли внічию з киянами. Тоді знаходилися на такому піднесенні, що ледь завершували один матч, як відразу чекали наступного. Не відчували ні втоми, ні комплексів перед жодним з суперників.

- У збірну Олексій Михайличенко вперше викликав вас ще у статусі гравця "Ворскли".

- Радів, що цей виклик ще й співпав з матчами проти дуже серйозних суперників – голландців і шведів, які через два тижні мали стартувати на Євро-2008. Хтось каже, мовляв, зі слабшими суперниками легше, бо сильні відвозять і не буде жодного задоволення. Завжди мав іншу думку. Отримував велике задоволення від матчу проти голландців на "Де Кюйпі" в Роттердамі. Вийшов на 20 хвилин і щастю не було меж. Інша річ, що зіграли ми там не найкращим чином.

Після цієї зустрічі наші зірки Шевченко, Воронін, Тимощук роз’їхалися по відпустках й проти шведів Михайличенко виставив оновлений склад. То було неймовірно, але я був в основі. Тоді, мабуть, провів один з найкращих матчів у кар’єрі. Нам все виходило, отримували від гри велике задоволення і перемогли скандинавів зі Златаном Ібрагімовічем, Генріком Ларссоном та Фредріком Люнґберґом у складі 1:0. Емоції були фантастичні. На пам’ять про той матч залишилася футболка Ларссона. А ось після гри з голландцями не помінявся ні з ким. Тоді мені дуже Рафаель ван дер Варт подобався. Хотів мати його футболку, але не зорієнтувався. Тепер би, звісно, попросив допомоги Вороніна і той завдяки зв’язкам по Бундеслізі посприяв. А сам спершу ван дер Варта не помітив, потім посоромився підійти. Тому залишив на пам’ять ту футболку, в які дебютував у складі збірної.

- Нині велику колекцію футболок маєте?

- Так. Взагалі, ніколи не намагаюся помінятися майкою будь-що. Міняюся лише тоді, коли граю сам. Коли ж відсиджу в резерві, то не відчуваю особливих емоцій. Відповідно футболка когось з суперників не буде пам’ятною.

- Ваш перехід у "Динамо" чимало фахівців вважає помилкою. Ви про цей крок ніколи не жалкували?

- Ні. Звичайно, можна припустити, що залишився б у "Ворсклі", а потім отримав би іншу пропозицію й десь в іншому місці проявив себе яскравіше. Але то здогадки. До чого прагнути футболістові в Україні, якщо не потрапляння в "Динамо" чи "Шахтар"? Хоча, зізнаюся, в дитинстві й юності киянами чи донеччанами не марив ніколи. Хотів потрапити в "Реал" чи "Барселону". Свято вірив, що це можливо. То зараз усвідомлюю, що для того, щоб грати в таких командах, треба бути топ-футболістом. На жаль, до такого рівня не доріс. Тому був радий, що на мене звернули увагу динамівці. "Ворскла" - добре, але треба рухатися далі. Був би першим хлопцем на селі. Але часто буває, що гравець, засидівшись на одному місці в команді з не надто високими амбіціями, зупиняється у своєму зростанні. Тоді вже не покличе ніхто.

Задоволений, що спробував себе у "Динамо". Ліпше так, ніж не наважитися, а потім розповідати, що мене кликали, а я побоявся. Я побачив свій рівень. Так, засмутився, що не заграв, однак добре, що був там. Не в образу "Ворсклі", але то інший рівень. У командах такого штибу почуваєшся спокійніше, немає особливого психологічного тиску. Якщо футболіста кличе такий клуб як "Динамо", то показник, що він чогось вартий. Не буду сперечатися – у Києві кар’єра в мене не склалася. Але, можливо, не будь я в "Динамо", не потрапив би пізніше в "Дніпро". Хоча дніпряни теж кликали ще тоді, коли мав запрошення від киян. Обрав "Динамо". Бо розумів, що то бренд, змога грати в Лізі чемпіонів. Міркував, що в разі, якщо не вийде у Києві, до "Дніпра" повернутися ще зможу.

- Вас кликав особисто Юрій Сьомін?

- Так. Особисто телефонував і Юрій Павлович, і Ігор Суркіс. Це теж відіграло свою роль у прийнятті рішення. В "Динамо" тоді українцям довіряли. Власне, усі збори тоді провів в основі. Виставив мене Сьомін у складі й у матчах 1/16 фіналу Кубка УЄФА проти "Валенсії". Правда, потім видужали Олександр Алієв, Мілош Нінковіч, у якого були проблеми з паховими кільцями і мені довелося посунутися. Так чи інакше, при Юрії Павловичі грав постійно. Жалітися було гріх.

- То Валерій Ґаззаєв на вас, здається, не розраховував.

- Теж спочатку начебто грав, але потім Валерій Георгійович зробив ставку на інших, скажімо, на Дениса Гармаша. Час показав, що тренер був правий, бо Гармаш з того часу постійно грає в основі "Динамо", є гравцем збірної. Собі мені дорікнути важко, бо завжди працюю з максимальною віддачею. Важко сказати, що щось зробив не так. Якщо бути до кінця відвертим, мабуть, не тягнув за рівнем. Хоча, не виключено, відчував би більшу довіру, то заграв би. Та не хочу шукати виправдань. Радий, що потрапив у "Дніпро".

- Згодні з тими, хто називає "Динамо" і "Шахтар" цвинтарем українських зірок?

- Так само можна "Реал" і "Барселону" назвати "цвинтарем іспанських зірок". Зрозуміло, що ці клуби беруть найкращих. Але зважати потрібно й на те, що туди прагнуть потрапити усі, але не всі можуть заграти. До слова, з "Динамо" мене ніхто не виганяв. Ґаззаєв сказав, щоб залишався – для конкуренції, для кількості. Але мене це не влаштовувало. Я хотів грати. Добре, що відразу з’явився варіант з "Дніпром".

- Туди Володимир Безсонов запрошував?

- Особисто. Володимирові Васильовичу вдячний за те, що остаточно знайшов мені на полі ту позицію, яка мені підходить найбільше. То – опорний чи навіть нижній опорний хав. Аналізую і доходжу до думки, що в "Динамо" я, можливо, саме тому й не заграв, що виконував трохи інші функції. Грати в опорній зоні – то моє. Так, мені бракує фактурності, відбираю найперше за рахунок хитрощів і вміння читати гру, а не за рахунок міці чи фізичної сили. Але саме в цьому амплуа здатен приносити команді найбільше користі. Це помітив Безсонов і потім на цій позиції мене використовував Рамос. Цікаво, що в одному зі спарингів у ролі опорного півоборонця мене спробував і Ґаззаєв. Вийшло непогано. Після матчу Валерій Георгійович почав засипати компліментами (він іноді це полюбляв), каже, мовляв, ти Пірло. Але більше в "Динамо" я опорним не був.

Мені легше грати обличчям, а не спиною до воріт. Люблю бути більше з м’ячем, грати в позиційний футбол. Граючи під нападником, треба бути різкішим, швидшим, добре грати корпусом, спиною до воріт. Мені ці компоненти даються не надто добре. Хоча в Полтаві на цій позиції й виступав. Багато хто вважає, що саме у "Ворсклі" я виглядав найсильніше. Не згоден. У Полтаві грав яскравіше з тієї точки зору, що постійно був на полі, достатньо забивав. Але найсильнішу гру, з моєї точки зору, почав демонструвати в "Дніпрі". Найбільшого прогресу досяг за тренерства Рамоса. Зрештою, не лише я, а команда в цілому і кожен окремо взятий футболіст. Навіть Ротань, який до того вже грав за збірну і "Динамо". Взагалі, не можу назвати жодного гравця, який би при Рамосі здав. Прогресували навіть ті, хто не потрапляв до основи. Перейшовши в іншу команду, вони одначе додавали. Дався взнаки прекрасний тренувальний процес, правильні вимоги.

- На противагу можу назвати таких людей як Боатенґ чи Інкум.

- Можливо, але й їм, думаю, працювати з таким тренером було корисно. Ці футболісти саму винні, що кар’єра в них пішла на спад. Припустимо, вони не хотіли грати в "Дніпрі". Але й після того вони не заграли ніде. Хоча що Боатенґ, що Інкум – гравці дуже сильні.

- Чому при Рамосі "Дніпро" впродовж трьох років не могло піднятися вище третього місця?

- Люди прочитають те, що зараз скажу і знову будуть говорити, що дніпряни постійно скиглять на тему суддівства. Втім, то одна з ключових причин того, чому ми не могли боротися з "Шахтарем", "Динамо" і "Металістом". Не знаю, чи про це варто говорити, але ми, гравці, на емоціях навіть хотіли збирати гроші на суддів. Річ у тім, що у Коломойського є принцип: з суддями не працювати, грати чесно. Але ж інші грали нечесно. Ми розуміли, що за таких умов не виграємо нічого. Це реалії нашої країни. Втім, Ігореві Валерійовичу куплені перемоги були нецікаві.

У того ж "Металіста" при Ярославському була дуже сильна команда. Але Красников і Маркевич ображалися на мене, коли говорив, що з Харковом боротися важко. Футбольні люди все добре розуміють. Достатньо проаналізувати інтерв’ю футболістів за останніх років 15. Знайдіть бодай одне висловлювання про те, що з "Дніпром" неможливо грати, бо судді нас задавили? Ось це моє самолюбство тішить. Я сам ніколи у таких речах участі не брав і радий, що клуб, якому присвятив більшу частину кар’єри, завжди залишався чистим. Було б соромно, якби моя команда перемагала завдяки тому, що її хтось тягне. Знаю, що наші суперники "Дніпро" саме за те й поважають, що ми граємо чесно. Втім, є повага, але немає результату.

- Як на ці речі реагував Рамос, людина в українському футболі нова?

- Через півроку чи рік він зрозумів, що боротися з "Шахтарем" і "Динамо" нереально. Можна намагатися, побудувати боєздатну команду, але реальних шансів здобути чемпіонство немає. Певен, якби нам не те що допомагали, а бодай не заважали, "Дніпро" здобув би титул. Особливо в сезоні-2013/2014, коли ми випереджали донеччан на сім очків.

Крім того, виокремив би й іншу деталь. Відомо, що структури Коломойського були причетними до фінансування "Кривбасу", "Арсеналу", "Карпат", "Волині". Якби всі вони нам "випадково" програвали, то скільки б очок у "Дніпра" ґарантовано було на фініші? Але майже з кожним з цих суперників ми постійно втрачали залікові пункти. "Карпати" в тому ж сезоні-2013/2014, коли "Дніпро" ще мав шанси на чемпіонство, перемогли нас на нашому ж полі 1:4. Усі дивувалися, питали, мовляв, у вас що там усі хворі, що не могли домовитися? Але Коломойському важливі його принципи.

- З чемпіонатом України наче розібралися. Але чому "Дніпро" Рамоса не міг пройти далі 1/16-ї в Лізі Європи?

- Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Проблема не лише в суддях. Не хочу сказати, що ми однозначно сильніші, скажімо, за "Металіст", котрий завжди був вище нас. Ми теж помилялися. Але за рівних умов шанси бути вище ми б мали. У Європі ж досі, скажімо, згадую матч 1/16ї Ліги Європи проти "Базеля" в 2013-му. На виїзді грали на засніженому газоні, мали велику перевагу, але поступилися 0:2. Другий матч – теж жахливе поле, відігратися не змогли. То не виправдання. Вилетіли – винні. Ми важко пережили ту поразку. Команда тоді була гарна і дуже шкода, що програли так рано. Через рік з "Тоттнемом" було ще прикріше. Вдома виграли 1:0, вели 1:0 на виїзді. Потім – вилучення Зозулі й отримуємо 1:3. Рахунок зовсім не за грою.

- Невмотивовані вилучення були притаманними Романові ще з динамівських часів. А коли Зозуля три роки тому залишив збірну в меншості у Подгориці, ви навіть у нападі зіграли.

- Дякую Романові, бо якби його не вигнали, то мене, можливо, не випустили б (усміхається). Вийшов тоді замість Гармаша за рахунку 1:0 і грав попереду. Виграли 4:0. Пам’ятний матч, безперечно. Стосовно вилучень Зозулі, то він, звісно, іноді страждає через власну гарячкуватість. Але то не через недисциплінованість, а тому, що він дуже хвилюється за команду, бореться до кінця.

Після гри з "Тоттнемом" у мене з Романом навіть невеличкий конфлікт був. Мене тоді запитали, чи заслужене вилучення. Відповів, що думаю: "Так". Сильно чи слабо Роман суперника вдарив, але то вилучення. Зозуля почув і обурився: "Крава, яке вилучення?!" То була моя думка. Звичайно, Роман тоді підвів команду. Втім, такі речі з кожним трапляються. Зозулю ціную за те, що він ніколи не грає на себе, завжди приносить команді користь. Мене не дивує, що Шевченко зараз викликає Романа в збірну навіть за умови, що за "Бетіс" він не грає. Такого футболіста мріє мати в обоймі кожен тренер.

- У "Дніпрі" останніх років взагалі яскраво виражених індивідуалістів начебто й не було.

- Селя любить забивати. Хоч він останнім часом і каже, що голи для нього неважливі, але ми йому не віримо (сміється). То природжений бомбардир, його статистика красномовна. Але Женя – не командний гравець. Ми жартуємо, що для нього краще, щоб команда програла 3:4, але він забив тричі, ніж перемога 3:0 та без його голів. То ж не раз було: виграємо, а Селезньов у роздягальні сидить засмучений. "Ти чому? Ми ж перемогли" - кажемо. "Та все гаразд". Однак ми ж бачимо, що він сумний.

- Коноплянка інший?

- У Жеки психологія інша. Він спокійніше на все реагує. Хоча то лише зовні може здатися, що Коноплянка – пофігіст, що не хвилюється, коли щось не виходить. Хвилюється. Але то й добре. Бо є такі, що зіграють невдало і не переймаються. Євген хіба намагається приховати хвилювання, але ті, хто його добре знає, бачать, що після невдалих матчів він нервує.

- На ваш погляд, чому "Дніпру" Маркевича вдалося те, що не вдалося "Дніпру" Рамоса?

- Нехай Мирон Богданович на мене не ображається, але та команда, що вийшла до фіналу Ліги Європи в 2015-му, мінімум на 50 відсотків була командою Рамоса. Підґрунтя для цього результату створив іспанець.

- Ви при Маркевичі постійно грали восени, але випали з обойми навесні. Травма?

- Наче травма, але насправді не травма. Ні, пошкодження справді було. Півроку до того грав з біллю. Однак виходив на поле тоді і міг би грати й надалі. Однак став не потрібен. Та то рішення тренера. Мені не те щоб образливо, але трохи не зрозуміло. Влітку 2014-го Маркевич після приходу в "Дніпро" спершу сказав, що я йому не потрібен. Але потім трапилася епопея з переходом у "Рубін" Ротаня. Мирон Богданович мене повернув і восени я грав більше, ніж в останній рік при Рамосі. У Лізі Європи зіграв у всіх шести матчах (п’ять – у складі, в одній вийшов на заміну). У чемпіонаті теж провів відсотків 70-80 матчів. Причому виглядав, з моєї точки зору, непогано. Та прийшла зима і ставлення до мене змінилося. Знаю, що на мою позицію хотіли придбати іншого футболіста, однак вийшло некрасиво. Мене поставили перед фактом: не їдеш на треті збори.

- Маркевич ще наприкінці осені говорив про те, що збирається позбутися баласту.

- В тому й річ, що коли він про це говорив, то я баластом ще не вважався. Баластом став взимку. Зрештою, ні про що не шкодую, адже тоді відчував дику біль, грав на уколах. Мене кликав Кварцяний. Але відмовився. Зробив операцію, лікувався три місяці і у "Волині" опинився лише влітку.

- З Маркевичем після того розмовляли?

- Образи не тримаю. Бачилися нещодавно, на нагородженні найкращих гравців 2016 року. Привіталися, трохи поспілкувалися. Він тренер, то його рішення. Єдине – можна було підійти і пояснити, чим це рішення аргументоване.

- Сергію, як корінного донеччанина вас з Донецьком нині щось поєднує?

- Там залишилися бабуся по татовій лінії і тітка з дядьком. Також змушений був залишити там квартиру. Батьки з сім’єю брата живуть у Києві. Тато працює в "Шахтарі" дитячим селекціонером. А про Донецьк у нас залишилися лише приємні спогади. То рідне, найулюбленіше місто і завжди таким залишиться. Але як то не прикро казати, ніколи вже, мабуть, Донецьк не буде таким, яким був до 2014 року. Звичайно, десь у глибині душі я ще сподіваюся колись туди повернутися. Шкода, що політики все це закрутили. Їм мало грошей, а десятки тисяч людей залишилося без даху над головою. Та найстрашніше – то велика кількість загиблих.

Згадую довоєнний Донецьк. То було ідеальне для життя місто. Компактно, красиво, центр взагалі казковий. Чистота, порядок, ідеальні дороги, було куди сходити. Я, приміром, дуже полюбляв при нагоді відвідувати матчі хокейного "Донбасу", коли той виступав у Континентальній хокейній лізі. Приїздив додому на два-три дні і відпочивав душею. Так, у мене є де жити і в Дніпрі, і в Києві. Але ніде себе не почуваю так, як у Донецьку. Зрештою, мені гріх жалітися. Важче тим, хто не має змоги виїхати в інше місто. Є люди, які втратили все. Ось це справжнє горе. Тому найбільше мрію, щоб був мир. Певен, що про все можна домовитися і вирішити. Війна – то гроші. Так було завжди.

Я слабкий у політиці, але розумію, що людей зіштовхнули штучно. Вже після того, як все це розпочалося, відвідував Львів, Ужгород, провів рік у Луцьку, але жодних проблем через російську мову чи через те, що я з Донецька не мав. Люди там переходили до мене на російську, щоб продемонструвати, що ставляться до мене добре, демонструючи свою повагу. Але там лунає одна пропаганда, у нас – інша. Людям вправляють мізки і роз’єднують.

Власне, зараз, приїхавши до Києва у відпустку, зустрічався з багатьма друзями, які змушені були переїхати в столицю. Було б ліпше, якби це спілкування відбувалося в Донецьку. Так, як ще чотири роки тому. Але я вірю, що все налагодиться і Україна буде цілісною, неподільною і сильною…