Чому Філ Дауд наїдався в кінці сезону, скільки платять вдома та в ЛЧ. Чим живуть арбітри АПЛ

Хто такий футбольний арбітр для нас, простих вболівальників? Це людина, яка ідеально знає футбольні правила? Чи це людина, робота якої коштувала нашій улюбленій команді цінних очок? Чи це людина, в руках якої знаходиться занадто багато влади над долями матчів? Якщо ваша відповідь схожа на один з перелічених варіантів, то ви точно не помилились, але все ж таки залишили поза увагою одне важливе слово — "людина".

Враховуючи немедійність та закритість футбольних арбітрів, ми дійсно в один момент забуваємо про головне: це не просто персонажі, які вдягають форму і бігають по полю зі свистком та картками, це перш за все прості люди, які проходили свій важкий шлях від роботи на матчах дитячих команд до поєдинків найвищого рівня. Пропонуємо вам зануритись в той закритий для медіа світ футбольних арбітрів, причому розбирати цю професію ми будемо на прикладі Англії, в якій давним давно і з’явилась наша улюблена гра.

Кар’єра кожного арбітра неодмінно починається з закінчення спеціальних курсів, за підсумками яких студенти повинні здавати письмовий іспит на знання футбольних правил. Як розповідав в своїй автобіографії відомий англійський арбітр Марк Клаттенбург, тільки бовдур із цим не впорається, адже на іспиті всім дозволяли користуватись будь-якою літературою. Тому отримати сертифікат про закінчення подібних курсів не так складно, справжні випробування лиш попереду. Кожен арбітр, якщо він виразив своє бажання розпочати футбольну діяльність, реєструється в місцевій федерації футболу, наприклад, в Північній Федерації. З того моменту їх починають призначати на матчі місцевих дитячих команд і у разі позитивних відгуків про роботу, арбітр може працювати на поєдинках любительських або напівпрофесійних команд, це приблизно 12-13 дивізіон в англійській футбольній піраміді.

Цікаво і те, що до 2004 року вже на цьому етапі суддівської кар’єри арбітра могли призначити на матч Англійської Прем’єр-ліги. Ні, звісно доручати їм роль головного судді ніхто не збирався, але було звичною практикою призначати четвертими арбітрами суддів з нижчих ліг, які належать до локальної футбольної федерації та навіть не мали жодного досвіду на такому рівні. То був реальний шанс для амбіційних арбітрів вже з раннього етапу доторкнутись до вершини, якою вони марили. Шкода, але тепер подібне не практикується і четвертим арбітром неодмінно повинен бути суддя з Прем’єр-ліги.

Але як місцеві федерації визначають, чи заслуговує конкретний арбітр підвищення та руху вгору кар’єрною драбиною? Тут все залежить виключно від оцінок, які за кожен матч виставляє суддівський наглядач. Стабільно високий бал просто не залишає іншого вибору, окрім як рекомендувати тебе Футбольній Асоціації — центральному органу влади в англійському футболі. Підписавши контракт із FA, арбітр отримує шанс працювати на матчах Чемпіоншипу та двох нижчих дивізіонів футбольної піраміди Англії, а в разі вдалої роботи на цьому рівні, він отримує свій омріяний контракт із Прем’єр-лігою.

Саме на цьому етапі й відбувається головна метаморфоза в житті кожного професійного арбітра. Саме в цей момент він повинен закрити свого рота, принаймні в публічній площині. І це прописано в його контракті, суддям Прем’єр-ліги дійсно заборонено давати будь-які публічні коментарі. Здається, що саме цей пункт і робить будь-якого арбітра в очах вболівальників просто бездушним найманим працівником. Судді не можуть себе захистити, вони не можуть прокоментувати якесь спірне рішення, яке вони ухвалили під час матчу. Всі свої пояснення з приводу власних дій вони пишуть у звіті для суддівського корпусу і якщо в медіа арбітр піддається нищівній критиці, то відповісти на неї він не може. До речі, як розповідав в своїй автобіографії той самий Марк Клаттенбург, перед підписанням контракту з Прем’єр-лігою, в арбітра запитують за яку команду він вболіває. У випадку Марка це був "Ньюкасл Юнайтед", тому офіційні матчі цього колективу він ніколи не обслуговував.

Марк Клаттенбург, фото - Getty Images

Звісно, цей контракт несе за собою багато зобов’язань для будь-якого арбітра: постійні звіти про тренування, суддівські зібрання, які проходять кожні два тижні, а також зважування. Останнє правило ввів голова суддівського корпусу Кіт Гакетт в 2005 році. Згідно цьому правилу, кожен арбітр Прем’єр-ліги повинен проходити офіційну процедуру зважування після завершення сезону в травні та повторно зважитись перед початком сезону в серпні. Якщо хтось повернеться з відпустки з більшою вагою, ніж мав наприкінці весни, на нього чекатиме штраф у розмірі місячної зарплатні.

Подібне правило точно не сподобалось колишньому англійському арбітру Філу Дауду, якого неодноразово критикували за зайву вагу вболівальники англійських команд. Але товстун Філ точно не переймався з цього приводу і перед травневими процедурами він навідувався до їдальні, де наїдався від пуза, щоб в підсумку мати більші шанси на успіх під час наступного зважування в серпні.

Компанію Дауду в їдальні складав Марк Клаттенбург, який поділився певними деталями про внутрішні взаємини між арбітрами та керівниками суддівського корпусу. Якщо ви думаєте, що суддівський колектив в Англії надзвичайно дружній та завжди підтримує одне одного, то вимушені вас розчарувати, тому що про драми та пристрасті, які розгортаються в межах корпусу, можна знімати окремий серіал.

Уявімо, один із арбітрів у себе вдома дивитиметься матч, на якому працює його колега. І раптом суддя на полі припускається помилки — не важливо якої саме: не побачив фол, не поставив пенальті чи призначив пенальті без явної причини, неправильно видав жовту чи червону — невже ви гадаєте, що арбітр біля телевізора буде співчувати своєму колезі? Зовсім ні, скоріше, він підніме келих червоного вина в честь такої події, адже це означає, що його конкурент отримає за матч нижчий бал від суддівського наглядача і в корпусі подумають двічі перед тим, як в подальшому призначати його на великі матчі. Принаймні так описував взаємовідносини між суддями Марк Клаттенбург, який не користувався великою популярністю ні серед колег, ні серед керівництва суддівського корпусу.

До речі, про керівництво. Головами подібних корпусів зазвичай є колишні судді, які до початку роботи на такій посаді вже вибудували якісь взаємини зі своїми колегами, тому за замовчуванням в них є свої фаворити, яких вони і будуть намагатись просунути вище: для роботи на топових матчах Ліги Чемпіонів або на поєдинки міжнародних змагань (Чемпіонат Світу або Європи). В керівників національних корпусів немає влади над призначеннями арбітрів на матчі, що проходять не під їх егідою, але за допомогою перемовин із керівниками УЄФА чи ФІФА ці питання можна владнати. Одним із прикладів такого фаворитизму точно можна назвати Мартіна Аткінсона, в якого були чудові взаємини з керівником англійського суддівського корпусу Майком Райлі. Саме через це Аткінсона намагались просунути якомога вище, однак великим успіхом ця кампанія не завершилась, найбільшою віхою його кар’єри став фінал Ліги Європи між "Севільєю" та "Дніпром".

І якщо ви подумали, що робота на єврокубкових матчах є для арбітрів виключно питанням престижу, то це не так, важливим мотиваційним елементом виступають і гроші. Як зізнавався Марк Клаттенбург в своїй автобіографії, арбітр Прем’єр-ліги за один місяць роботи отримує близько 30 тисяч фунтів. Це стабільна зарплатня представника Феміди після підписання контракту, і сума протягом дії угоди не змінюється. Але якщо ми говоримо про Лігу Чемпіонів, то за роботу всього лиш на одному матчі цього турніру арбітр отримує 65 тисяч фунтів. Це значний бонус, якщо порівнювати з зарплатнею в Англії, тому робота на цьому рівні настільки бажана будь-яким арбітром.

Виникає питання: а за що взагалі суддям платять подібні гроші? Вони не зірки футболу, які допомагають заробляти гроші клубам за рахунок маркетингу, вони всього лиш люди, які знають правила футболу і слідують цим правилам на футбольному полі. На цьому моменті Марк Клаттенбург точно б почав лаятись, тому що він бачить цю роботу зовсім по-іншому.

У другій частині цього матеріалу ми продовжимо поринати в світ англійських футбольних служителів Феміди та дізнаємось про два табори, на які діляться англійські арбітри, а також про хитрощі, за допомогою яких вони контролюють поєдинки.