У прокат вийшов фільм "Я - Златан". Кіно про дорослішання та віру в себе

Златан Ібрагімович – один із найвідоміших та найуспішніших футболістів третього тисячоліття, але фільм “Я – Златан”, який вийшов учора в українському прокаті, розповідає більше не про славу, а про труднощі та перешкоди, з якими зіткнувся ідол мільйонів на шляху до своєї футбольної досконалості.

У його кар'єрі було багато голів та рекордів у “Ювентусі”, “Інтері”, “Барселоні”, “Мілані”, “Парі Сен-Жермен”, “Манчестер Юнайтед” та знову “Мілані”, але як це показати у кіно? Фільм Азіфа Кападії “Дієго Марадона” доводить, що хороше кіно про футбол можливе, але скоріше у жанрі документалістики. Великий футбол не піддається художньому кіно, у нього особливі наратив та динаміка. Тому у фільмі “Я – Златан” ми бачимо не “Сан-Сіро”, Мессі, Гвардіолу чи Моуріньо, а непросте життя у бідному кварталі Русенгорд у Мальме, де минуло дитинство та перші футбольні кроки Златана.

Фільм "Я – Златан" знятий за автобіографічною книгою "Я – Златан Ібрагімович" (2011), написаною футболістом у співавторстві з письменником Давидом Лаґекранцем. Вона мала шалений успіх – лише у Швеції було продано близько мільйона екземплярів. У ній Ібрагімович не ховається за фасадом банальностей та узагальнень, з яких складається більшість футбольних біографій. Златану та Лаґекранцу вдалося передати голос самовпевненого футболіста, який знає собі ціну та з дитинства допікає всім своїм колючим характером. Златан відвертий з нами – він зізнається, що завжди вважав себе кращим за інших і не вважає це безсоромним.

Ібрагімович не соромиться того, що він бешкетував у школі, крав велосипед тренера, кидав петарди у дорогі особняки, не соромиться, що він ніколи не був командним гравцем. "Дай пас", "Златане, чому ти не даєш пас" чуємо ми протягом усього фільму. Златан не хоче давати пас, він упевнений у своїй здатності обвести всіх суперників і самому забити гол. Можливо, у дитинстві та юності він ще не називав себе Богом, як зараз, але у своєму футбольному таланті він не мав сумнівів ніколи.

Батьки-емігранти, які вбиваються на поганих низькооплачуваних роботах, брат і сестра, тренери молодіжних команд, одноклубники, навіть одіозний агент Міно Райола, який змінив його життя, у фільмі представлені пунктирно, загальними рисами. Вся увага зосереджена на Златані. Шведського футболіста зобразили два актори-дебютанти – 13-річний Домінік Андерссон та 19-річний Граніт Рушіті.

Скандинавський кінематограф відомий своїми драмами про дорослішання, але все ж таки щоразу дивуєшся здібності північних кінематографістів працювати з юними непрофесійними акторами.

Домінік Андерссон не лише зовні схожий на молодого Златана, йому вдається передати переживання молодого футболіста, для якого гра – єдиний спосіб заявити про себе. Поки не йдеться про те, щоб завоювати світ, юному Златану потрібні просто любов та увага, і він щиро не розуміє, чому батько не може поділити радість від його вдалого матчу, в якому йому вдалося забити вісім м'ячів. Те, що батька більше турбує війна у Югославії, малозрозуміло дитині. Він не розуміє, чому в школі до нього приставили дитячого психолога, чому вдома в холодильнику він не має їжі, чому до нього байдужі партнери по команді. Дайте йому можливість грати та забивати голи, і любіть його за це, більше він нічого не просить.

Зрештою Златану вдається пробитися до молодіжки “Мальме”, потім до основної команди, потім до “Аякса”, де відбудеться його доленосна зустріч із Міно Райолою. Граніт Рушіті своєю ходою та усмішкою зображує безцеремонність молодого Златана, але епізоди старту професійної кар'єри футболіста драматургічно трохи губляться у перебивці з розповіддю про дитячі роки.

Кумирами Златана були Брюс Лі та Мухаммед Алі, атлети, навколо яких сяє образ божественного, і сам Ібрагімович, особливо останніми роками, сприяє розвитку подібної персональної міфології. Але фільм “Я – Златан” нагадує нам, що все завжди починається з тьмяно освітленого поля, старого м'яча, потертого взуття та щирої пристрасті до гри.