Перший мундіаль Англії: вони вважали себе фаворитом, але програли вчителям, водіям і листоношам

Англія ігнорує

Понад усе британці не хотіли ділитися футболом зі світом.

Допуск німців після Першої світової, грошові виплати аматорам - тільки приводи; насправді родоначальників не влаштовувало саме існування регулятора поза межами Альбіону.

Зрештою у 1928-му усі чотири британські федерації вийшли з ФІФА - і вже за кілька місяців Жуль Ріме оголосив про перший чемпіонат світу в Уругваї. Поворотний момент для футболу! Але Англія, Шотландія, Вельс та Північна Ірландія стояли осторонь.

Ще з 1884 року вони розігрували Домашній чемпіонат; його переможця на Альбіоні і вважали найкращою командою світу.

Чи було це так? Ще у 1929-му Англія програла на виїзді Іспанії (3:4), ставши жертвою легендарного воротаря Рікардо Самори.

Та й інші виставкові матчі з європейськими топами проходили по-різному. Так, Англія виграла жорстоку "Битву при Хайбері" в Італії у 34-му (3:2), проте у тому ж році поступилася технічним угорцям Дьєрдя Шароші (1:2) та чехословакам Олдржиха Неєдлого (1:2).

У 1936-му "Трьох левів" також перемогла на "Пратері" Вундертім Матіаса Сінделара - ймовірно, найефектніша команда епохи (2:1).

Ну, а далі війна, окопи, концтабори - і в новому світі, що постав на руїнах, товариських матчів стало замало. ФІФА прийшла з дарами - віддала Сполученому Королівству пост віце-президента; усі чотири британські федерації отримали місця в Виконкомі; вихід у фінал Домашнього чемпіонату прирівняли до кваліфікації на ЧС.

Це були найкращі умови, які коли-небудь пропонував регулятор, і Англія їх прийняла, але не Шотландія.

"Ми поїдемо на чемпіонат світу лише якщо виграємо Домашній чемпіонат. Друге місце не влаштовує", - секретар місцевої ФА Джордж Грем шокував навіть своїх.

Надто ж, коли Шотландія поступилася англійцям у фіналі 0:1. Тисячі фанів та вся збірна на чолі з капітаном Джорджем Янгом благали босів одуматися, але без толку. Ці аристократи й консерватори не сприймали мундіаль всерйоз.

Та й хіба лише вони? Австрія не поїхала до Бразилії, порахувавши свій склад "надто молодим". Франція відмовилася, бо, побита війною, не знайшла грошей на дорогу.

Найбільш комічно вийшло з Індією - вона не приїхала, бо ФІФА заборонила їй грати босоніж.

Англія готується

…І робить це, ніби навмисно демонструючи власну відсталість.

Три дні тренувань на базі лондонського Dulwich Hamlet, де якраз пересівали головне поле, тож грати довелося на маленьких. Далі - квиток на дешевий літак до Ріо з п’ятьма (!) пересадками, який летів аж 31 годину.

Ще далі - поселення в готелі, який ніхто з федерації не оглянув, і він виявився дірою без кондиціонерів та жахливою кухнею.

"Всю їжу готували на чорній олії та часнику, — згадував Том Фінні, — і запах від цього був жахливий, розносився по всьому готелю. Майже у всіх гравців у той чи інший момент був розлад шлунку. Через це ми їли здебільшого сирі банани".

Але й це ще не все. Джон Астон та Гаррі Кокберн замість ЧС поїхали в турне по США з "Манчестер Юнайтед" і наздоганяли збірну по ходу турніру.

My first comp, Stanley Mattews????????????????????????????.
This is only from 2 matches, as I am still learning how to make comps. pic.twitter.com/RpGzatAjAv

— RAÚL RONDA ORTIZ (@Asensio_SZN) September 1, 2023

Щось схоже пережив Стенлі Метьюз - 35-річний герой покоління, якого "мудрі" чиновники відправили спочатку у турне до Канади, а вже звідти він своїм ходом відбув до Бразилії:

"Моя дорога пролягала через Нью-Йорк і Тринідад, і ми прибули до Бразилії після виснажливих 28 годин, коли до матчу з Чилі залишалося лише три дні".

У цей же час сама Бразилія зібрала свою збірну на 4 місяці на закритій базі, де гравці відпрацьовували комбінації, тренувалися, їли здорову їжу та спали відведений час. Жінкам - зась. Це був абсолютно інший рівень професіоналізму, та й оплачувався він інакше - тренер Флавіо Коста за місяць заробляв ту ж тисячу фунтів, що англієць Волтер Вінтерботтом за рік.

Метьюз помітив цю різницю вже на матчі-відкритті, де Бразилія під гуркіт справжніх гармат плавно і граційно розгромила Мексику 4:0.

Він знав, що Англія відставала від Селесао - надто після зміни поколінь, коли на пенсію пішли воротар Френк Свіфт, капітан Джордж Хардвік, захисник Лорі Скотт, хавбек Райх Картер і центрфорвард Томмі Лоутон.

Також по "Трьох левах" вдарив від’їзд в невизнану колумбійську лігу Ніла Франкліна- найкращого центрального захисника країни.

Англія під час підготовки до ЧС-1950. Getty Images/Global Images Ukraine/ автор: Getty Images/Global Images Ukraine/ автор: PA Images

І до всього спека - така незвична для команди, що раніше ніколи не грала за межами Європи.

Англія капітулює

Погана підготовка - авжеж, але головне - десятиліття ізоляції й пихи. Це вони зробили з левів кошенят.

І це ще пощастило з суперниками по групі - Чилі, США та Іспанія не хапали зірок з неба; не претендували на трофей.

Наприклад, за Чилі грали шахтарі, будівельники, і лише форвард "Ньюкасла" Хорхе Робледо був добре відомий англійцям - його сім’я переїхала до Великобританії у 1932-му. "Три Леви" тоді мучилися з аматорами півгодини, але далі лице команді врятували Стен Мортенсен з "Блекпула" та Вілф Меньон з "Мідлсбро".

Услужлива преса негайно телеграфувала до Лондона, що "такої сильної Англії не бачила вже давно". У той же час в Роя Бентлі з "Челсі" була геть інша думка:

"На жаль, не було взагалі ніякої тактики чи ігрового плану, і моя безладна гра цілком зрозуміло пройшла повз моїх товаришів по команді, які не знали, як використати мої сильні сторони. Волтер привітав нас із грою, але зловісно сказав, що ми могли б зіграти набагато краще. Як ми з’ясували через тиждень, ми могли зіграти й набагато гірше".

Ймовірно, ви знаєте, про що він. Матч Англії та США на ЧС-1950 - хрестоматійна історія про волю до перемоги та диво, яке зрідка, але таки трапляється.

Гравці збірної США - аматори, які часто не розуміли, куди їдуть. Декого з них не відпустили з роботи; інші не мали екіпірування. Діри затикали в авральному порядку - і так в команді з’явились переданий "Рексхемом" шотландець, гаїтянський центрфорвард, якого згодом вб’ють тонтон-макути; бельгійський лівий захисник; поляк, що грав у московському "Спартаку" і втік з армією Андерса. Коли залишилось одне, останнє місце, на нього взяли бейсболіста.

Кращі з кращих? Жодних сумнівів. Професійна ліга США збанкрутувала під час Великої депресії і не відродилася, а вся футбольна федерація складалась з одного (!) працівника.

Перед матчем в Белу-Оризонті англійці бились об заклад, хто скільки заб’є, а Daily Express жартувала, що було б справедливо дати США фору в три м’ячі. Навіть тренер американців Білл Джеффрі назвав своїх гравців "вівцями, готовими до заклання".

Але що було далі? Злива моментів біля воріт США, з якими навдивовижу вправно справлявся водій катафалку Френк Боргі.

Штанга, поперечка, сейв, знову сейв, а тоді атака американців з навісом посудомийника Волтера Бара на голову гаїтянина Джо Гатьєнса - і 1:0!

В перерві тренер Вінтерботтом просив команду не нервувати; запевняв, що гол прийде, але нічого не сталося - лише суперечки щодо пенальті, які в ті часи судді ставили хіба за спробу вбивства.

"Це був один з тих вечорів, коли ми б не забили, навіть якби матч продовжувався 24 години. Нам неймовірно не щастило", - зізнавався шокований Метьюз.

Та й хіба він один? Коли газети в Лондоні оголосили рахунок, фани подумали, що це помилка, і справжній рахунок не 1:0, а 1:10. New-York Times та інших звинувачували в брехні, а коли нарешті правда відкрилася, настала тиша.

Ні гравці, ні тренери так і не витягнули себе з цього стану, і в третьому турі знову мінімально програли дуже атлетичній, жорсткій Іспанії, яку вів за собою найкращий з басків Тельмо Сарра.

Коли й ця новина досягла Альбіону, на першій шпальті Daily Herald вийшов не текст, а некролог:

"В пам’ять про англійського футболіста, який загинув у Ріо 2 липня 1950 року. Належним чином оплакується великим колом засмучених друзів і знайомих. P.S. Тіло буде кремоване, а прах доставлено до Іспанії".

Епілог

Після вильоту боси ФА зібрали речі і наказали команді негайно їхати додому. Їм точно боліли рани, завдані уламками колишньої слави, що лежала розбита вщент. Але гравці бачили це інакше.

"Поки футбол продовжував розвиватися з новими ідеями, які, може, вперше втілювалися на практиці, ми їхали додому і, фактично, сховали голови в пісок", - бідкався Метьюз.

Схожі емоції відчував Том Фінні, який дуже хотів залишитися і поспостерігати за футболом, якого раніше не бачив:

"Латиноамериканці були дуже вправні, і мені було очевидно, що у нас майже не було шансів їх перемогти. Ми аж ніяк не були найкращими у світі. Це було неправдою. Єдина причина, чому в нас так думали - це тому, що ми з ними ніколи не грали".

Том Фінні пробиває по воротах Чилі на ЧС-1950. Getty Images/Global Images Ukraine/ автор: Keystone-France/Gamma-Keystone

І ні, швидко це виправити не вдалось. За чотири роки на ЧС-54 Англія постала зібранішою, але все ще архаїчною командою, яка без шансів влетіла Уругваю 2:4. Ще гірше справи склалися у Шотландії, яка свої матчі з Уругваєм та Австрією провалила з сумарним рахунком 0:8.

Британці, може, й не хотіли ділитися футболом зі світом, але той сам усе взяв, забувши спитати дозволу. ФА програла; ФІФА - перемогла. Нова епоха офіційно стартувала.

Далі по розкладу у футболу була Joga Bonito, Пеле й Гаррінча, але це вже геть інша історія.