Петро Кушлик: про продукти для Відзева, роботу з Кварцяним та напуття Казимежа Гурського

Ім'я Петра Івановича Кушлика добре відоме українським уболівальникам. У нинішньому тисячолітті він трудився тренером в луцькій "Волині", ужгородському "Закарпатті" та рідному івано-франківському "Прикарпатті", а в 70-ті роки і на початку 80-х минулого грав в івано-франківському "Спартаку".

ФУТБОЛЬНІ СНИ ЮВІЛЯРА

- На деяких сайтах в інтернеті фігурує інший рік вашого народження – 1954-й. Це скопійована і розтиражована помилка електронних видань чи щось інше? – передусім цікавлюся у Петра Івановича.

- Маєте на увазі, чи я бува не "роблений", як кажуть у футбольних колах про тих, хто штучно робить себе по документах молодшим? Ні, це не так. Мені дійсно сімдесят, а не шістдесят сім (Посміхається). Хоча почуваюсь десь на п’ятдесят п’ять. Тож вказаний 1954-й рік - це всього лиш помилка. Виникла вона з боку польської сторони, коли я працював за кордоном. Поляки рік переплутали, а виправити помилку, либонь, не було як. От вона і пішла "гуляти" інтернетом.

- За свідченням багатьох футбольних людей, на свій вік ви аж ніяк не виглядаєте. Може поділитесь секретом, як це вам вдається?

- Вдається дуже просто. Потрібно любити себе, займатися фізкультурою та спортом. Кожного дня слід робити зарядку, один раз у три тижні варто пробігтися, а ще у такий же проміжок часу позайматися "гумкою" - і все буде гаразд. Якщо цього дотримуватися, то кожна людина буде виглядати років на десять молодше.

Фото - dynamo.kiev.ua / Автор - невідомий

- Чи часто сняться вам футбольні сни?

- Сняться дуже часто. Я відчуваю, що ще можу принести футболу чимало користі, однак мене чомусь списали. Вважаю, що це велика помилка.

- Вболівальникам зі стажем ви запам’яталися вірністю одній команді – івано-франківському "Спартаку", у складі якої ви грали впродовж 70-х.

- За спартаківців я відіграв десять сезонів – з 1971-го по 1980-й. Футболіст цінний тим, що він не міняє клуби, немов рукавиці, а працює і доводить свою профпридатність в одній команді. У цьому полягає сила гравця, його імідж – все те, що у спорті завжди було найдорожчим та найважливішим.

- Який сезон згадуєте й досі?

- Хороших років було достатньо. У першу чергу пригадуються 1975-й та 1977-й роки, коли ми грали у першій лізі. Багато було пам’ятних матчів, адже на цьому рівні чемпіонат СРСР був дуже сильним. Зокрема, в Івано-Франківську грали із московським "Спартаком", а у Кубкові СРСР в серії післяматчевих пенальті переграли єреванський "Арарат" та гідно протистояли московському ЦСКА. На позиції центрального захисника мені доводилось грати проти напрочуд вправних та відомих футболістів, яких в ту пору було достатньо.

- Варіанти продовжити кар’єру у вищій лізі чемпіонату СРСР були?

- Так. Валерій Лобановський, Царствіє йому небесне, у 1977 році хотів через довірену особу поговорити зі мною щодо можливого переходу в його команду. Тоді в 1/8 фіналу кубкового розіграшу івано-франківський "Спартак" грав у Києві з "Динамо", і я, зізнаюсь, був не проти пристати на пропозицію динамівців. Однак тоді щось не склалося і справа до мого переходу не дійшла.

ТОЧНЕ ВЛУЧАННЯ ІГОРЯ СУРКІСА

- Тепер щодо тренерської діяльності. Мабуть не помилюся, припустивши, що відчуття творчої нереалізованості вас і досі не залишає…

- Так, звичайно. Як я вже сказав вище, міг би стати у пригоді українському футболу. Проте шкода, що ветеранів тренерського корпусу надто рано списують з рахунків. Хоча молодь із когорти тренерів повинна пройти школу, переймаючи досвід саме у старших колег. Особисто я свого часу починав ази тренерського ремесла з роботи із дітьми, а потім, дійшовши до Вищої школи тренерів, отримав можливість працювати у професіональних командах. Зараз же президенти клубів штучно штовхають футболістів, які щойно завершили кар’єру, до тренерської роботи. Хоча у них немає абсолютно ніякої практики. Одна справа грати у футбол, а зовсім інша – тренувати команду. Це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Мірча Луческу поновив тренерську діяльність у 75 років, а Мирон Маркевич у свій 70-літній ювілей не приховував бажання повернутись до улюбленої справи, якій віддав не один десяток років. Вважаю, що Мирону Богдановичу потрібно було проводити цю паралель раніше. Маркевич-старший – фахівець, який ще повинен допомогти українському футболу. Це ж можу сказати і про себе. У свої сімдесят я теж готовий до роботи тренером на професіональному рівні.

- Як відреагували, коли дізналися, що керівництво "Динамо" запросило на роль головного тренера Мірчу Луческу?

- Цілком спокійно. Дуже добре знаю румунського колегу - втім, як і він мене. Ще коли я очолював "Закарпаття", то вітав його. Мені дуже хотілося б, щоб Мірча Луческу залишався у нашому футболі та працював у "Динамо". Можу сказати, що Ігор Суркіс потрапив у точку.

Фото - Олександр Приходько, UA-Футбол

- Кілька років тому ви здивували багатьох нестандартним ходом, розмістивши рекламний ролик про себе, як готового до роботи тренером фахівця, у ютубі. Цікаво, наскільки ефективним був цей крок?

Він був дуже ефективним. Пропозиції надходили різні, зокрема, кликали до Польщі. Та саме у той час ситуація склалася для мене не кращим чином. Відігравши колись не одну сотню матчів у радянській першій лізі, з віком відчув відгомін насиченої кар’єри. Боліла нога. Все співпало так, що мені нарешті потрібно було перенести серйозну операцію правого суглобу. Через це я вибув з колії на два роки, і тому утворився певний вакуум у моїй тренерській діяльності. Однак вдалося подолати такі важкі випробування, і зараз знаходжуся в ідеальній формі.

ТУРБОТЛИВИЙ ПІДОПІЧНИЙ ІЗ ЛИТВИ

- У різні часи ви працювали за кордоном, тренуючи клуби вищого дивізіону Польщі та Литви. Є що згадати?

- Авжеж. Ті періоди пригадую із приємністю. Працюючи у польському футболі, вдалося докласти чимало зусиль, аби здобути визнання. Пам’ятаю, як у 1992 році, коли я лише приїхав до Польщі, легендарний Казімеж Гурський, який був президентом Польської футбольної спілки, мені сказав: "Пане Петро, як мене не стане, ви маєте продовжити кар’єру нашого, українського тренера, у Польщі" (зірка польського футболу Гурський – уродженець Львова – Прим. В.К.). Після тривалого часу роботи у командах нижчих ліг, я потрапив до одного з провідних клубів Польщі – "Відзева". Було це у сезоні-2000/01, в ході якого команда з Лодзі посідала місце у підвалинах турнірної таблиці. Незважаючи на фінансові проблеми, мені вдалося налагодити гру і результати не забарилися. Крок за кроком "Відзев" поступово підіймався вгору і зумів посісти у підсумку восьму сходинку. А щодо Литви, то довелося працювати у чудовому місті Йонава. Команда "Лієтава", до якої я прийшов, щоб працювати у ролі асистента мого колишнього підопічного по "Відзеву" Робертаса Пошкуса, посідала останнє місце у вищому дивізіоні національного чемпіонату. Але вже через два місяці нашої спільної роботи команда піднялася на п’ятий рядок. У керівництві "Лієтави" були задоволені моєю роботою, і телефонні дзвінки із Литви і донині нерідко лунають у моєму домі. У Йонаві сподіваються, що я повернуся.

- Яке відношення у згаданих країнах було до тренерів-легіонерів?

- Почну з Польщі. Якщо працювати там продуктивно, то і відношення буде нормальним. Назвіть мені хоча б ще одного нашого тренера, хто впродовж десяти років поспіль працював у Польщі. Зазвичай фахівців з інших країн через деякий час звільняли. Півроку або один рік – і тренера на посаді вже немає! Йому кажуть "До побачення" і він повертається додому. Відтак приємно усвідомлювати: якщо я затримався у польському футболі на десять років, то це означає, що у своїй справі, мабуть щось розумію. У Литві відношення таке ж саме. До тренерів-легіонерів там ставляться з повагою, та й довіра відчувається.

- Працюючи у Польщі та Литві тамтешню мову вивчали?

- Литовську – ні, а от польську знаю досконало, як і рідну українську. Хоча попервах було важко, проте за десятирічний період вивчив її дуже добре. Вже на другий рік свого перебування у Польщі зрозумів, що польською мовою можу вільно розмовляти.

- А чи практикуєтесь у спілкуванні польською?

- Так, і досить часто. Мені телефонує мій давній друг Тадеуш Гапінський, колишній директор клубу "Відзев". Саме він брав мене на роботу. Пан Тадеуш зі мною завжди на контакті, він цікавиться моїми справами. А ще дивлюся одну з польських телепрограм, тож інформацією про події у Польщі та тамтешньому футболі повністю володію. Знаю про нього все від "а" до "я".

Фото - Репортер / Автор - невідомий

КОЛИ ПРЕЗИДЕНТ У БІГАХ

- Що завадило вам продовжити співпрацю із польським "Відзевом" та литовською "Лієтавою" на довший термін?

- Попервах у "Відзеві" в мене все було нормально. Коли команді вдалося поліпшити турнірні показники, виникли серйозні фінансові проблеми. Президент клубу не платив податки, кинув його напризволяще, а сам втік до Італії. Впродовж трьох місяців футболісти "Відзева" не отримувли ані зарплати, ані преміальних. Я залишився наодинці з командою, коштів не було. Деколи виникали ситуації, про які навіть соромно говорити. Доходило до того, що я йшов до магазину купити поїсти, а мене записували "на зошит". Як можна було у таких умовах далі працювати? От і не витримав, залишивши "Відзев". У "Лієтаві" я теж сам пішов з клубу, адже мого багаторічного товариша звільнили з роботи. У знак солідарності з Пошкусом залишив Йонаву і поїхав додому. Вже потім дізнався, що у клубі шкодують, що мене відпустили. За той час, що минув відтоді, "Лієтава" вибула до першої ліги, де і виступає досі. У клубі бажають повернутися до еліти литовського футболу, і ці наміри також зв’язують з моєю кандидатурою.

- В українському футболі, де ви працювали помічником Віталія Кварцяного у луцькій "Волині" та головним тренером в ужгородському "Закарпатті", було цікавіше?

З одного боку – так, з іншого – ні. Коли, скажімо, працював у Польщі, то у ролі головного тренера був сам собі господар. З Кварцяним, якого завжди поважав, у "Волині" було інакше – я йому допомагав. Однак за ті роки, що ми провели у луцькому клубі разом, жодного разу його не підставив. Робив все можливе, щоб команда мала результат. Ми з Віталієм не ділили посади – хто головний, а хто старший тренер. Ні. Ми працювали один для одного і заради того, щоб "Волинь" добре грала. І ми в цьому виграли.

- Під орудою вашого дуету з Кварцяним луцька команда неодноразово підносила сюрпризи. Які з них найбільше запам’яталися?

- Перемоги 1:0 вдома над київським "Динамо" та 3:1 над "Шахтарем" у Донецьку, які були у сезоні-2002/03. Що цікаво: обох грандів ми обіграли одного за іншим. Для "Волині" не існувало авторитетів, ми могли перемогти будь-кого. У нас була самобутня команда, в якій шість футболістів мали зріст 195-196 сантиметрів. Ми використовували свою тактику, і у нас все виходило! Чесно кажучи, такого продуктивного періоду, який був у мене у часи роботи з Віталієм Кварцяним у Луцьку, може й не повторитися.

- Що стало причиною вашого від’їзду з Луцька?

- Мене запросили працювати головним тренером "Закарпаття", яке якраз тоді знаходилось у небезпечній зоні. Мені взагалі щастило на запрошення від команд, які "вилітають". Тож прийнявши пропозицію, я намагався вивести ужгородців з тієї ями, у якій вони опинилися. Та з різних причин врятувати "Закарпаття" від розтавання з елітою не вдалося і воно "вилетіло". Проте на наступний рік команда повернулась до вищої ліги і ми грали у чудовий футбол.

- Ужгород залишали із важким серцем?

- Дуже з важким. Тим більше, що мене ніхто і ніде з команд, де я працював, не виганяв. Я йшов сам, добровільно. От і в Ужгороді наважився, адже у хлопців не було належних умов. Та й на мене, як на тренера, це також розповсюдилось.

Фото - UA-Футбол

ШКОЛА БІЙЦЯ ДЛЯ ШАРАНА

- Під час роботи в Ужгороді вашим асистентом був Володимир Шаран, який нині успішно працює з "Олександрією". Задатки хорошого тренера у нього вже тоді були помітні?

- Шаран - чудовий футболіст, чудовий тактик і відмінний помічник. Він разом зі мною все обговорював та аналізував, допомагаючи в тактиці та інших ситуаціях. Володя – прекрасна людина, яка пройшла велику школу бійця, котрого було повернуто у великий футбол.

- З Шараном та іншими колегами із числа колишніх підопічних, а також знаних у минулому футболістів зв’язки підтримуєте?

Звичайно. Сподіваюсь, сьогодні знову поговоримо, адже Володя завжди мене вітає. Спілкуємось і з Русланом Костишиним, Вадимом Євтушенком, яких я теж дуже люблю. Всі вони - прекрасні люди. Поважаю й Вітю Леоненка, він – справедливий чоловік. А ще Віктора Догадайло та Олександра Рябоконя, які нині трудяться у чернігівській "Десні". Я давно говорив, що останній з них заслуговував у минулому році на звання найкращого тренера.

- В одному з інтерв’ю ваш колишній підопічний Михайло Кополовець згадував період спільної роботи у "Закарпатті". Судячи із власного досвіду, він сказав, що при такому тренерові, як Кушлик, у тієї чи іншої команди був би стальний характер, а у гравців найкраща фізична форма.

Можу сказати, що для футболістів Василя Кобіна та Михайла Кополовця, які нині працюють разом у "Минаї", свого часу я допоміг. Тепер обидва трудяться у молодій закарпатській команді головним тренером та граючим спортивним директором відповідно. З ними було по-різному: доводилось і воювати, і підтримувати їх. Хлопці - молодці, і я їм бажаю, щоб все в роботі складалося якнайкраще. Особливо зараз, коли "Минай" опинився у критичній ситуації.

Фото - Олександр Приходько, UA-Футбол

ЛЮБИТИ ФУТБОЛ В СОБІ

- На початку минулого десятиліття ви повернулись у рідне "Прикарпаття" у ролі старшого тренера, пропрацювавши в ньому два роки. Чим пояснили б турнірну нестабільність команди?

- Коли я грав у складі івано-франківського "Спартака", то команда постійно укомплектовувалась приїжджими футболістами. Таких було три-чотири, решта – місцеві. І, знаєте, це була наша сила. А от зараз у "Прикарпатті" всі лише свої, а сили – нуль.

- Чи є у футболі люди, кому при зустрічі не подасте руки?

- (Задумавшись). Не хочеться говорити образливі слова, тим більше, що у житті я нікого не ображав. Завжди усім людям протягував руку, допомагав. Хоча були такі, хто мене обманув. Проте скажу так: Господь їм суддя.

- Чим займаєтесь зараз?

Очолюю аматорську команду "Бескид" (Надвірна), яка виступає у першості Івано-Франківської області. Колись давно, у 1986-1987 роках з надвірнянською командою я вигравав турнір на приз "Робітничої газети". Виходить, що повернувся у цей колектив через три з лишком десятиліття. "Бескид" був на останньому рядку у таблиці, однак за два роки я її зумів підняти. От тепер і думаю, як би Бог дав, щоб ця пандемія вже закінчилась. Ми збираємо боєздатну команду, яка могла б повернути людей на стадіон. У тому ж 1987-му на домашні матчі у Надвірній збиралося по три тисячі глядачів. Був повний стадіон, на який у подальшому приїжджали відомі постаті – такі, як Євген Кучеревський, а ще дубль київського "Динамо", де було чимало майбутніх зірок.

- Що б ви побажали молодшим колегам?

- Головне - не поспішати у роботі. Працюйте, доводьте свою професійну придатність, не будьте ліниві. Бережіть та любіть себе. А ще любіть футбол у собі, а не себе у футболі.