Мороз по шкірі. П’ять українських матчів Карабаху

Завтра в Баку на стадіоні імені Тофіка Бахрамова дніпропетровське «Дніпро» спробує реабілітуватися за принизливу поразку від «Карабаха» у Києві. Виходить, команди перебувають у рівних умовах і через ситуацію в своїх країнах змушені проводити домашні матчі єврокубків у столицях.

Та були часи, коли українські клуби грали проти «Карабаху» безпосередньо в Аґдамі, на їхньому скромному десятитисячному стадіоні. Причому було це в далекому 1991-му, саме в розпал азербайджансько-вірменської війни. У тому сезоні створений у 1951-му році «Карабах» разом з 11-ма українськими командами виступав у західній зоні другої ліги чемпіонату СССР. Так звана «спарка» або подвійний виїзд до Азербайджану за маршрутом Аґдам – Ґянжа, де виступало місцеве «Динамо», був для їхніх суперників з України, Білорусі і Молдови справжнім випробовуванням на міць.

Все, що залишилося від стадіону "Агдам", де грали українські команди, у наш час. Фото - wikigogo.org

Під дулами автоматів не поспішав грати ніхто. Від азербайджанського турне команди відмовлялися повально. Замість 21-го домашнього поєдинку «Карабах» провів 10, а їхні земляки з Ґянжі – 11. Усі неявки перетворювалися на технічні перемоги для кавказців. Завдяки цьому «Динамо» у турнірній таблиці фінішувало третім, поступившись лише львівським «Карпатам» та луганській «Зорі». «Карабах», який на виїзді з 21-го матчу спромігся лише на нічию в Бресті й технічну перемогу над ще одним азербайджанським клубом «Ґьоязаном», став серед 22-х команд 11-м.

Усе тому, що окрім перемог без боротьби вдома колективи з Аґдама і Ґянжі очок майже не втрачали. «Динамо» десять матчів виграло і зіграло внічию лише з «Карпатами», а «Карабах», теж поділивши очки з львів’янами і програвши землякам, переміг у восьми поєдинках. Специфічно переміг. Щоб переконатися у цьому, достатньо послухати розповіді UA-Футболу учасників тих зустрічей з українських команд. Тих, які до Аґдама доїхали. Адже тернопільська «Нива», луцька «Волинь», одеське СКА, кременчуцький «Кремінь», миколаївський «Суднобудівник» і полтавська «Ворскла» отримали тоді технічні поразки через неявки.

23 квітня 1991-го. «Карабах» - «Галичина» (Дрогобич) – 1:0

Андрій Василитчук, оборонець «Галичини»:

- Веселий був виїзд. Коли вирушали до Азербайджану, було моторошно, адже розуміли, що Аґдам – то Нагірний Карабах й епіцентр бойових дій знаходився неподалік. Напруга висіла в повітрі, озброєні люди ходили повсюди. Коли вийшли на невеличку прогулянку містом, то зайшли на місцевий ринок, відразу помітили там російських солдатів. Мирні мешканці, помітивши нас, підійшли: «Хлопці, ви футболісти? Ліпше йдіть звідси, бо зараз тут буде гаряче». І справді, через лічені хвилини, коли ми вже відійшли, почули крики, шум-гам, постріли». Не знаю, що там було.

Арбітр Директоренко з Риги, який судив той матч, відразу попередив нас, що на їхню бригаду тиснули. «Усі ми живі люди, хочемо жити, тому не ображайтеся» - каже. В принципі, до воріт суперників підійти нам не дали. У нас був хороший нападник Олег Головань, який володів високою швидкістю, гарним ривком і міг втекти від оборонців. Так ось, навіть коли він вибігав з власної половини, лайнсмен підіймав прапорця. Футболісти ж «Карабаху» відчуваючи безкарність, грали жорстко, а часто навіть жорстоко. Коли ж суддя іноді фіксував порушення, з заповнених вщент десятитисячних трибун лунав гул, сипалися образи й погрози.

Зрештою, не скажу, що азербайджанські вболівальники вели себе якось надто агресивно. Так емоційно іноді підтримують команди й у нас. Не відчували ми ворожості й з боку гравців «Карабаху». Після матчу ми навіть поїхали з ними на каву, поспілкувалися. Нормальні хлопці, та більше в таких умовах опинитися не хотів би.

27 квітня 1991-го. «Карабах» - «Карпати» (Львів) – 0:0

Роман Толочко, півоборонець «Карпат»:

- За три дні до поєдинку в Аґдамі ми грали в Ґянжі, проти місцевого «Динамо». Там навіть стадіону як такого не було – якісь лавки навколо поля. Забили у першому таймі м’яч, а вже в другому арбітр робив, що хотів. Зрівняли суперники рахунок взагалі за комічних обставин. Їхній нападник вразив наші ворота, до того буквально обійнявши стійку. Положення «поза грою» було відвертим, але на це уваги не звертав ніхто.

Тож, зігравши в Ґянжі 1:1, ми були задоволеними, але й розуміли, що нас очікує в Аґдамі. Знаєте, що здивувало найбільше? 40-градусна спека, а трибуни забиті одягненими в усе чорне чоловіками. Усі в чорних костюмах, сорочках, краватках. І жодної жінки. Стосовно гри, то ми були вдоволеними вже тим, що й не пропустили. Бо забити нам не давали. Точніше, ми навіть відкрили рахунок: Славко Козак прорвався по центру і спрямував м’яч у сітку. Втім, вже коли суперники розвели м’яч у центрі поля, прапорцем почав розмахувати боковий суддя. Дивимося, а поруч з лайнсменом чудак з тесаком: «Дарагой, пакажі, что било внє ігри». Підкликає асистент арбітра в полі й каже: «Отмєні, здєсь чєловєк с кінжалом».

Після матчу ми летіли разом з суддями-москвичами до Білокам’яної, звідки з пересадкою поверталися до Львова. Арбітри вибачалися, але ми на них образи не тримали. Їм теж після матчу було непросто. Місцеві футболісти влаштували обструкцію – штовхали суддів, шпіцували: «Ті нє назначіл мінімум пять пєнальті!» Коли ж «Карабах» приїхав у другому колі до Львова, їхні футболісти перед матчем почали пропонувати: «Давайте, спочатку ви заб’єте, потім двічі ми, а потім ви відіграєтеся і буде нічия?» Гнилуваті розмови, але ми їх не слухали. Вийшли і перемогли 1:0.

16 травня 1991-го. «Карабах» - «Торпедо» (Запоріжжя) – 2:0

Юрій Бакалов, півоборонець «Торпедо»:

Щойно прибули до Аґдама, як у місцевій газеті прочитали, що десь поблизу в полон взяли 25 заручників. По місту безліч людей з кулеметами і автоматами. Чесно кажучи, надивившись і наслухавшись, думали не стільки про те, щоб у футбол зіграти, скільки щоб додому цілими повернутися. А на полі шансів мали мало. Ледь не кожен свисток арбітра – на користь господарів. Перший м’яч «Карабах» забив нам після видуманого на рівному місці пенальті.

19 травня 1991-го. «Карабах» - «Нива» (Вінниця) – 2:0

Іван Шарій, нападник «Ниви»:

- В принципі, особливих пригод під час цього вояжу в Азербайджан не було. Скромний, але охайний готельчик, доброзичливе ставлення персоналу, відсутність будь-яких провокацій. Якби не велика кількість людей зі зброєю, то не відчули б, що неподалік тривають бойові дії.

А з футбольної точки зору для Аґдама все було звичним. Наш тренерський штаб на чолі з Олександром Томахом усе добре розумів, тому налаштовував команду намагатися зіграти у футбол. Ілюзій стосовно результату ніхто не мав. Арбітр перед матчем відчув під ребрами пістолета, вийшов на поле переляканим. Звісно, він не ризикував приймати рішень проти господарів. А ми ставилися до ситуації з розумінням. Чимало наших атак завершилося положеннями «поза грою», яких не було й близько.

25 червня 1991-го. «Карабах» - «Зоря» (Луганськ) – 1:0

Олег Волотьок, оборонець «Зорі»:

- Перед вильотом відчуття були неприємними. Знизували плечима і запитували одне одного: «Куди ми їдемо?» Коли ж приїхали, то судді почали вибачатися ще до гри. «Всі ми хочемо жити» - кажуть. Їх ще при зустрічі, в аеропорту попередили, щоб судили так, як треба. Власне, жодних образ й не було. Не скажу, що господарі грали грубо. Навпаки, команда у них технічна. Але пенальті у наші ворота арбітр на початку другого тайму видумав. Щоправда, Андрій Нікітін удар з позначки відбив. У Ґянжі через кілька днів ситуація була складнішою. Там у наші ворота призначили три одинадцятиметрових й наш воротар знову один удар відбив («Зоря» поступилася 1:3, а єдиний м’яч у складі луганців з пенальтів забив саме Волотьок – авт.).