Байки від Вербицького. Чужої мови я не знаю

24 серпня 2016, середа. 10:19


Сьогодні нашій державі виповнилося 25. Чверть сторіччя, впродовж яких ми під невтомним тиском північно-східного ворога намагаємося викристалізувати свою ідентичність. Не дивлячись на важкі випробовування, ми все ж розпрямлюємо спину і стаємо сильнішими.

Завжди був переконаний, що спорт уцілому і футбол зокрема відіграють у процесі формування національної свідомості громадян одну з найзнаковіших ролей. Бо то саме завдяки спортсменам вперше на весь світ пролунав український національний славень. Згадайте олімпійський Ліллегаммер 1994-го. Організатори тоді були впевнені у перемозі американки Ненсі Керіґан у змаганнях фігуристок аж настільки, що не попіклувалися про наявність запису гімну країни її основної конкурентки – українки Оксани Баюл. А Оксана виступила сильно настільки, що вибору суддям не залишила. Довелося норвежцям затримати церемонію нагородження майже на годину. Саме стільки знадобилося на пошук мелодії.

Потім була хвилююча церемонія нагородження, сльози чемпіонки під час виконання «Ще не вмерла…» Ми вчилися пишатися своєю державою. Разом із борцем В’ячеславом Олійником, нашим першим чемпіоном на літніх Олімпіадах, разом із Лілією Подкопаєвою, яка виграла в Атланті-1996 золото в абсолютній першості гімннасток у заповненому вщент «Джорджія Доум», на очах у президента США Білла Клінтона.

Але то було те, що нам вже показували. Мабуть, ще знаковіша подія трапилася на Іграх у Барселоні в 1992-му. Тоді совєцька імперія вже розпалася, але Міжнародний олімпійський комітет незалежних держав до участі в Олімпаді ще не допустив. Виступала там так звана Об’єднана команда, під білим стягом з п’ятьма олімпійськими кільцями. Зате на честь чемпіонів лунав гімн тої держави, яку вони представляли. Саме тоді на честь одеської гімнастки Тетяни Гуцу «Ще не вмерла»…» й прозвучав на Олімпіадах вперше. Про це з радістю писала діаспоральна преса. Але промовчали наші, ще з совковою ментальністю і відповідними редакторами ЗМІ.

Саме тоді, на зорі незалежності, вперше випала підстава пишатися нашими футболістами. Особливо – на той час гравцем шотландського «Рейджерсу» Олексієм Михайличенком. Колишній капітан збірної СССР, звісно, він одним з перших отримав запрошення виступати за збірну Росії, яка завдяки впливовості В’ячеслава Колоскова загарбала футбольні лаври правонаступництва імерії і, на відміну від України, мала змогу виступати у відборі до мундіалю-1994.

Та на відміну від доброго десятка безбатченків на кшталт Юрана, Никифорова, Цимбаларя, Канчельскіса, Ледяхова, Онопка, Цвейби, Михайличенко проявив принциповість. «Я українець і виступатиму лише за Україну. – казав він тоді. – То все одно, що шотландцеві запропонували б грати за збірну Англії».

Велику роль у визначенні національної самоідентифікації українців у середині 90-х років відіграв і клуб «Динамо». У той час, як на згадуваних вже Олімпіадах в Ліллегаммері та Атланті виступали українці з іменами «Аleхey», «Andrey», «Irina», динамівці у титрах Ліги чемпіонів вперше були презентовані містом Kyiv, а у їх складі виступали футболісти Oleksandr Shovkovskyi, Andriy Husin і Andriy Shevchenko.

Ми виділялися, а перемоги на кшталт динамівської над «Спартаком» у 1994-му і збірної України над росіянами у 1998-му українську ідентичність підкреслювали. Цікаво, що тоді, після звитяги 3:2 над «спартачами», наставник киян Йожеф Сабо розмовляв на прес-конференції з журналістами українською.

Однак у тому й полягає парадокс, що з роками ось ці риси українськості у вітчизняному спорті в цілому й у футболі зокрема почали щезати. Про що говорити, якщо навіть мовою внутрішнього спілкування львівських «Карпат» та тернопільської «Ниви» на чолі з галичанами Мироном Маркевичем та Ігорем Яворським була російська?

Надто важко на початку 2000-х було україномовним журналістам. Звісно, виключення на кшталт Анатолія Тимощука, Андрія Гусіна чи Володимира Єзерського існували. Але умовні Несмачний, Воробей чи Шелаєв, не кажучи вже про Вороніна, Алієва чи Мілевського, які могли заявити, що «па-украінскі нє панімают», дивилися на звертання державною мовою великими очима.

Зрештою, тоді й ми, журналісти, не проявляли особливої принциповості. Про ставлення до нашої держави росіян кожен адекватний українець наче й розумів, але прямої агресії не було, а отже й не хотілося проводити градації й за мовним принципом.

Для мене особисто знаковими були три дати.

28 травня 2000-го – двоє московитських шовіністів вбили у Львові композитора Ігора Білозіра. За те, що співав українських пісень і заважав їм слухати «русскій шансон под гітарку». Відтоді для мене померла російська пісня. В усіх проявах.

08.08.08 – московський карлик, знехтувавши усіма негласними олімпійськими принципами, у день відкриття Ігор у Пекіні розпочав операцію «Прінуждєніє к міру», тобто, вторгся своїм брудним чоботом на територію незалежної Грузії. З того часу перестав купувати російські товари. Точніше, намагався не купувати й до того, але особливої уваги на код «46» не звертав.

5 червня 2012-го – двоє негідників з прізвищами Ківалов і Колєснічєнко з допомогою посіпак-парламентарів прийняли закон, який дискримінує українську мову. Відтоді дав собі обітницю, що московитською мовою не писатиму взагалі. До того, працюючи в російськомовних «Главреді» та «Обозревателі», теж зазвичай писав українською, але виключення для окремих матеріалів робив. Приміром, для окремих інтерв’ю з російськомовними співрозмовниками.

…Нині нашій державі 25. Наш спорт змінюється разом з державою. За чемпіоном-шароварником Усиком ми отримали в особі Юрія Чебана чемпіона-патріота справжнього. Наші футболісти більше не сахаються мови, наче чорт ладану, а навпаки іноді переходять на українську. Тренер з Запоріжжя Сергій Зайцев проводить тренування львівських «Карпат» українською. Українські фехтувальниці, помітивши мікрофони російських телеканалів, показово переходять на державну, а легкоатлетка Ольга Бібік зробила манікюр у пам’ять про загиблих героїв.

Подобається то комусь чи ні, але наша держава змінюється. Не може не змінюватися, адже віднедавна наша воля омилася кров’ю. Впродовж останніх двох з половиною років кожна думаюча людина мала змогу зрозуміти, з ким нам по дорозі, а кого треба сторонитися. Лише від мови, якою розмовляв усе свідоме життя, відмовитися водночас складно. Втім, саме то й є наш шлях до незалежності повної. Бо як там казала попередниця Аліни Кабаєвої? «Рассія заканчіваєтся там, гдє заканчіваєтся русскій язик».

А поки - зі святом. Слава Україні!




Слідкуйте за нами:
Ми у Viber Ми у Facebook Ми у Telegram

Читайте також

Найкращі букмекери

Букмекер
Бонус

Новини Футболу

Всі новини