Ярослав Кікоть: Заплати Зеніту 5000 - грали б у Кубку УЄФА

Поряд з Анатолієм Коньковим та Валерієм Яремченком він був ключовою фігурою в середній лінії донецького «Шахтаря» початку 70-х. І залишався б таким, якби не повернувся до рідних «Карпат». Ярослав Кікоть – один зі знакових виконавців львів’ян у роки їх найвищого злету часів виступів у чемпіонатах СССР. Жорсткий, непоступливий, по-гравецьки агресивний. Власне, ці, трансформовані у максимальну відвертість риси характеризують і Кікотя-співрозмовника.

В цьому інтерв’ю UA-Футболу наш нинішній гість розповів про те, як ледь не став злодієм в очах рідного батька, про пітерський акцент карпатівського тренера, грубість Віталія Хмельницького, бізнес з братами Мачаїдзе, уроки української для таїландського офіціанта і про львівських «катафалків».

- Наше покоління, маю на увазі дітей у діапазоні 1946-1953 років народження, було дуже активним, - бере слово пан Ярослав. – Зі спортзалу в рідному Старому Самборі ми не вилазили. Волейбол, баскетбол, гандбол… Хоча футбол, звісно, користувався найбільшою повагою. Ще коли ходили до початкової школи, тікали з уроків і ганяли за м’ячем весь день, до смеркання. То був навіть не стадіон, а рівнина, яка знаходилася за мостом, який вів на військове містечко. Там було два футбольних майданчики. З одного боку моста стояла наша хата, а з іншого, поряд з річкою Дністер, та поляна, на якій ми пропадали. Тільки мешти мусили зняти. У ті часи взуття було дефіцитом, тому бігали босоніж. А ще штани знімали і літали в трусах. Правда, чотири-п’ять пар мештів за рік одначе знищував. Бігав доти, доки мама не гукала: «Славку, ходи їсти!» Жену додому, а на порозі матір: «Де мешти?» Забув поруч з полем. Звик бігати босоніж настільки, що й не згадував про взуття. Отримав по сраці і побіг назад – забирати забуте. А мешти тоді були парусинові, з матеріалу. Шкірою обшивали лише носок і «п’яту».

У мене всі дитячі фотокартки з м’ячем. Грали якось поряд з моїм будинком, на площині поруч із дерев’яним парканом, з якого стирчали цвяхи. Вдариш був – й ґумовий м’яч висить на цвясі. Півгодини думали, як ті останки стягнути, надути їх і заклеїти.

Десь з шостого-сьомого класу почав активно їздити на змагання у складі збірної школи. З різних видів спорту. Майже всюди займали призові місця. Організовував нас суддя Шарашкевич. Бувало, коли вигравали турніри по футболу чи волейболу, він нас, поки ніхто не бачить, годував і навіть пивом частував. «Тільки нікому не кажіть» - каже. Пригадую, як Шарашкевич зумів затримати на три години випускний вечір, оскільки кілька наших хлопців виступали в складі збірної України і не встигали вчасно повернутися.

- Мабуть, «Карпати» звернули увагу на збірника України увагу ще тоді, в шкільні роки?

- Так. В аматорський «Дністер», який виступав у чемпіонату області, тренер Добрянський почав мене залучати десятикласником. Сильні у нас тоді заруби з Червоноградом, Стриєм і Дрогобичем були. На виїзди їздили в кузовах вантажівок. Сиділи на лавках вздовж бортів, на голови натягували куфайки. Щоб не протягнуло. Дорога неблизька, іноді виникало враження, немов їдемо цілу добу. Особливо непросто давалися такі переїзди восени. Коли ставало холодно. То лише потім з’явилася машина «Техдопомоги». У ній було комфортніше. Бутси тоді теж були особливими. На шкіряну підошву набивали шипи зі шкіри.

Через півроку виступів мені, а також нині покійними Ігореві Маковському і Толикові Чигидінову навіть заплатили першу зарплату – здається, по 30 рублів. Зарплати тоді платили залежно від збору за вхідні квитки на стадіон. Оскільки грали по три матчі на місяць, виходило по 10-12 рублів за поєдинок. Тоді то були непогані гроші. Пригадую, на першу зарплату купив мешти «Цебо». Чеські, коли прийшов у них додому, тато відразу запитав: «Ти що їх вкрав?» А то ж не жарти – 24,50 ціна. Купив те взуття у селі Стрілки, де раніше грали якийсь турнір. То в 13-ти кілометрах від Старого Самбора, в напрямку Турки. У Стрілках тоді був спортивний інтернат, у якому готували футболістів і волейболістів. Помітив ті мешти в магазині, запам’ятав, а коли з’явилися гроші, сів на автобус і поїхав, щоб купити.

А в «Карпати» Євгенові Лемешку мене порадив відомий на той час львівський арбітр Леонід Колєно. Помічником у Євгена Пилиповича тоді працював росіянин Василь Васільєв. «Савєршенцваваніє цєхнікі пєрєдач і ударав па варотам» - говорив він з петербурзьким акцентом. Покликали мене на оглядини. Після першого тайму контрольного матчу Лемешко невдоволений: «Давай, показуй, що можеш. Навіщо ти сюди приїхав?» Я тоді грав проти нині покійного Юри Басалика, котрий прийшов у «Карпати» з московського ЦСКА. Махіна – спробуй з ним щось зробити. Та ще й шульга. Мене ж поставили не в центрі, де почувався комфортніше, а справа в обороні. Але раз випередив, другий і невдоволений вже Юра: «Ти, молодий, що робиш?»

Після матчу підходить Володя Булгаков (теж покійний…): «Молодець, Славку. Проти Басали відіграв класно». Та Юрко й сам мене визнав. «Додому не поїдеш, - каже. – поспиш у мене на дачі». Річ у тім що попереду на нас очікувало два матчі – проти воронезького «Труда» і саратовського «Сокола». Мене, правда, обидва рази виставляли за дубль. Забив тоді два м’ячі, хоча грав в обороні. Надалі тренери використовували мене в середній лінії. Носився тоді, удар мав, міг передачу віддати. «Не слухай, що Дід (Лемешко) бурчить, - заспокоював тоді Булгаков, який з Пилиповичем був у гарних стосунках. – Він може бурчати, але відчуття має. Ти йому сподобався».

- Коли вас зарахували в команду?

- Відразу після матчів проти «Труда» і «Сокола». Коли Лемешко сказав, що мене бере, навіть не запитав про умови. «Їдь додому, через два дні тебе чекаємо» - сказав Пилипович. Зазвичай команда збиралася поруч з будинком профспілок і звідти їхала в Брюховичі на тренування. Перша зарплата у мене тоді була 130 рублів «брудними». «На руки» отримував 110. Але цей оклад ділили навпіл з Юрком Бондаренком, хлопцем з Жовкви. На ці 55 рублів мусили прожити місяць у Львові. А харчуванням футболістів тоді не забезпечували, поїсти купували собі самостійно.

Жили в гуртожитку на Чайковського і викручувалися, як могли. Ходили по студентських їдальнях, а потім вподобали собі кафе «Україна» навпроти пам’ятника Адамові Міцкевичу. Познайомилися з дівчатами, які там працювали, то вони нам потім додавали більше гарніру, тішили нас додатковими стравами. Економити доводилося навіть на проїзді. Приміром, зі Львова до Старого Самбора волів їздити автобусом, на одній нозі. Бо квиток коштував 1,40, тоді як поїздка потягом вартувала на 30 копійок дорожче. Тоді ж транспорт ходив нечасто.

Бідося була. Але знали б ви, як радів, коли клуб виділив перші бутси з вилитими пластмасовими шипами! Зліва, щоб комфортніше було робити передачу, шип трохи сточували.

- Врешті, заграти в основі при Лемешку вам не судилося.

- Після року виступів за дубль до себе покликав колишній гравець «Карпат» Гена Снєгірьов, який тоді очолював друголіговий «Авангард» з Макіївки. Геннадій Іванович сам зателефонував мені напередодні нового, 1968 року. «Ярославе, приїжджай» - каже. Не знаю, звідки він про мене дізнався, але допоміг мені багато. Снєгірьов – класний мужик. Найскладніше було адаптовуватися до нових умов. На Донеччині усі розмовляли російською, а я її не знав взагалі. Точніше, чув лише на уроках у школі. «Лєз по лєсніце – упал з драбіни» - десь так у мене виходило. Але, здається, 29 грудня вирушаю в Макіївку. Старший тренер Шумілін разом зі Снєгірьовим порозмовляли зі мною і відразу поселили у заводському гуртожитку на кіровській стороні. Також забезпечили харчуванням у ресторані. Трохи потренувалися вдома і поїхали на збори до Чопа.

Відіграв у Макіївці приблизно до середини липня 1968-го. Латали мною діри – грав то у центрі оборони, то в центрі у середній лінії. Якось кличе Снєгірьов: «Славку, тебе тренер ждановського «Азовця» Тіберій Попович переглядав. Дякую, іди, рости далі». Після тієї розмови відіграв за «Авангард» ще один матч. Після нього Попович підійшов особисто: «Сідай зі мною в машину, поїхали в Маріуполь». «Не можу так. Треба з Снєгірьовим порадитися» - відповідаю. «Не турбуйся, все вже домовлено» - сказав Тіберій Ладиславович. Але я не повірив. Прийшов додому і набрав Снєгірьова. «Все нормально, Славку, їдь, - каже той. – Питання вирішене на рівні обкому». Невдовзі знову приїхав Попович: «Збирай речі». Але які там речі? Сумка, пару сорочок, якесь взуття – ось і все.

- У Маріуполі команда була помітно сильнішою.

- Ще б пак. Антанас Станкявічюс, Вітя Антоненко, брати Шевлюки, Толик Ярош, В’ячеслав Садовников з Куйбишева. А ще подобалася розташована на березі Азовського моря база, поряд виноградник. Мені відразу видали екіпірування. То був зовсім інший рівень. Я з перших днів спілкувався з Валентином Дзіобою та Олексієм Мініним. Льоха, на жаль, вже помер, а з Валиком зідзвонюємося досі. Він так і залишився жити в Маріуполі.

Уже через тиждень після приїзду грав у складі «Азовця» у матчі чемпіонату СССР. Особливо ж з того періоду запам’ятався поєдинок проти «Жальґіріса» у Вільнюсі. Попович поставив мене зліва в обороні. Відкатав так, що будь здоровий. Ми не пропустили. Матч завершився 0:0. В одному з моментів воротар В’ячеслав Онопко знаходився в одному куті, а суперник метрів з 12-ти пробив в інший, я постелився, виставив ногу і вибив м’яч, який був майже у воротах. «Ти красень», - каже після матчу Станкявічюс.

Потім тих поїздок ставало щораз більше. Важкі були виїзди. Зазвичай на матчі ми добиралися «пазиками». Спершу потрясе в дорозі, потім вийдеш, поїсиш у ресторані і назад. Ні голови на сидіння покласти, ні розсістися комфортно. Але мене радувало, що мав змогу постійно грати. У другій половині 1968-го і весь 1969-й відіграв за «Азовець» майже без замін, в усіх матчах.

- На стартовій стадії Кубка СССР-1969 «Азовець» зустрічався з майбутніми переможцями турніру – «Карпатами». Ось що згадував про цей матч в інтерв’ю UA-Футболу нападник львів’ян Богдан Грещак: «За азовців тоді наш Кікоть виступав. Той вуйко носився по полі, як бик. В одному з моментів гар під ногами посунулася, Кікоть мене трохи підштовхнув – і каюк. Знову пахові кільця і прощавай фінал».

- Я пригадую, як маханув Міші Луполу метрів з 25-ти. Той навіть не встиг зреагувати, як м’яч уже був у воротах (вгорі, на фото Анатолія Павленка – авт.). Умови гри були справді важкими. Земляно-піщане поле, більше піску, ніж трави – на такій поверхні чогось особливого не продемонструєш. Звичайно, боротьби було багато. Може, Бодькові від мене теж дісталося. Але хай вже вибачає.

- Та «Карпати», «Авангард», «Азовець» - команди нижчих ліг. Інша річ – вищоліговий «Шахтар».

- Підготовку до сезону-1969 ще розпочав у Маріуполі. Але підходить якось Попович і повідомляє, що мною зацікавився Олег Ошенков. Після розмови з Олегом Олександровичем були збори в Сочі. Для мене все те було екзотикою – добиралися літаком, вибиралися з зими до сонця і пальм. Ошенков – мудрий дядько. «Славку, спостерігаю за тобою давно, - каже мені. – Ти – цікавий хлопець, але у вищій лізі тобі грати ще рано. Їдь назад у Жданов, грай, а я буду приїжджати на ваші матчі і спостерігати». Що мені було робити? Повернувся і прагнув себе проявити. Впродовж сезону-1969, виступаючи в обороні чи півобороні, набив сім м’ячів.

Тоді «Азовець» вже тренував Іван Бобошко, теж хороший чоловік, залишилися про нього лише теплі спогади. Якось запитали тренера, чи читав він у своєму житті якісь книжки. «Аякже!» - і витягує зберкнижку. «Хлопці, там якихось п’ять чи шість цифр, а решта – нулі. Добре?» - сміється. Пізніше спілкувався з сином Івана Павловича Валиком, котрий працював агентом у «Шахтарі».

Наприкінці сезону-1969 Бобоха обійняв мене: «Ошенков тебе бере, а я йду в «Шахтар» начальником команди». Щойно приїхав до Донецька, мені виділили квартиру. «Поки є – бери» - радить Іван Павлович. Нам тоді трьом у квітні місяці виділили житло в новому 12-поверховому будинку на Макшосе – мені, Валері Яремченку та Віті Орлову.

У середній лінії «Шахтаря» грав поряд з Яремченком і Толиком Коньковим. А я жив у номері з В’ячеславом Чановим. Він тоді дублером Юрка Дегтерьова був. Ми з Славіком якось навіть їздили відпочивати разом – у Сочі, в будинок відпочинку «Металург». 10 чи 12 днів там були. На дворі грудень, звісно, на сонці особливо не погрієшся.

- Перейшовши в «Шахтар» улітку 1970-го, ви за півтора роки опинялися поза складом вкрай рідко. Один з таких унікальних випадків – матч у Львові проти «Карпат» у травні 1971-го.

- Не виключаю, що Ошенков мене тоді саме тому й не виставив, що мав грати у фактично рідному місті. Мені Олег Олександрович мотивів не пояснював. Зазвичай міг не грати лише через травми. Одна з них трапилася влітку того ж 1971-го і мала цікаву передісторію. Грали в 1/8 фіналу Кубка СССР проти ЦСКА. То був перший для нас матч у сезоні-1971. Перед грою Ошенков дає установку: «Федотова знаєш? Тебе нема на полі – і його немає, а ми виграємо 1:0». Звісно, Володю я знав – збірник Союзу, син видатного Георгія Федотова. Але насів я на Володимира і не даю йому вільно ступити навіть кроку. Постійно граю на випередження, не даю навіть торкнутися до м’яча. В підсумку Федотов не забив ні в Донецьку, ні у Москві. «Що ти до мене прилип?» - лише бурчав. Вдома ми зіграли 0:0, а на виїзді, поступаючись 0:2, завдяки двом голам Віті Прокопенка відігралися і пішли далі.

Моя ж гра впала в око тренерові молодіжної збірної СССР Борисові Набокову. Борис Павлович викликав мене на відбірний турнір чемпіонату Європи, який відбувався в Іспанії. Там ми перемогли, а фінальну частину грали у Празі. Але я туди не поїхав, бо під час матчу чемпіонату СССР проти «Динамо» в Києві Хмель, маріупольський заїка (Віталій Хмельницький – авт.) заїхав мені у коліно так, що розірвав усі бокові зв’язки.

- До речі, той матч завершився 4:3 на користь господарів. Прийнято вважати, що «Шахтар» ту гру віддав.

- Ні! Ми рубалися так, що аж іскрилося. Коли піднявся після того удару Хмеля, здавалося, що іду в один бік, а нога рухається в інший. Після матчу Бобоха питає: «Ну що, можеш грати?!» «Хир» - відповідаю. Встав і впав. Лікувався півроку. Операції не робив, відновлювався з допомогою масажів, плавання, гімнастики. Зажило добре, бо більше наслідків того пошкодження не відчував.

- Виходить, у «Карпати» вас повернули травмованим?

- Ні, я вже видужував. Просто на початку міжсезоння підійшли тренер Ернест Юст з начальником команди Карлом Мікльошем і сказали: «Вертайся додому». Відразу виділили квартиру. Жив по сусідстві з Федею Чорбою на вулиці Івана Франка, поруч зі Стрийським парком. Але то поки холостякував. Коли одружився, отримав чотирикімнатну квартиру в хорошому будинку неподалік від стадіону «Україна». Мені тоді 26 було, а вже через рік, у 1976-му, народився перший син Сергій, який зараз мешкає у Санкт-Петербурзі. Так життя склалося. Живе там Сергій давно, виховує Данилка і Алісу, моїх внучків. Спілкуємося в основному по скайпу, політичних тем намагаємося не зачіпати. Хоча відчувається, що мізки у людей промиті. Особливо у батьків невістки. «Ми пітєрскіє» - кажуть. «Ви такі пітєрскіє, як я стокгольмський» - відповідаю.

Молодший син Андрій залишився у Львові. Грає у футбол. Міг піти вище, якби його не надламали у клубі «Карпати». Знаю хто, але поки говорити не буду. Андрія двічі брали на збори з першою командою і ставили, наче манекена, жодної гри не дали провести. То ще Броварський хотів сина спробувати. «Хлопець що треба, - казав мені Левко. – Старається, буду його ставити». Але незадовго до зборів Броварського прибрали. Ті ж, хто прийшов потім, на Андрія уваги не звертали. Зазначу, що Броварського я ні про що не просив, а синові завжди казав, що він сам має проявляти себе так, щоб тренери хотіли його взяти. Я ж розумію, що таке «лівак» на полі. Через десять хвилин основні футболісти почнуть вимагати в тренера, щоб зайвих прибрали. Але з Андрієм (на фото) інша історія.

Непотрапляння в «Карпати» він пережив дуже важко. Добре, Коля Пристай хлопцеві допоміг, взяв його до себе в бурштинський «Енергетик». Андрій знову набрав обертів і невдовзі вже виступав за охтирський «Нафтовик», з яким здобув право виступати у вищій лізі. Все було гаразд, якби не проблеми зі здоров’ям. Добре, що моя дружина – спортивний лікар. Сідничний нерв вилікували за півроку. Але повернути моральної стійкості вже не вдалося. Та ще й закохався у доньку колишнього карпатівця Ігора Мосори. Хотів повернутися додому, тому вирішив переходити в ФК «Львів». «Ніколи не йди в цю команду, - попереджав. – Вона сьогодні є, а завтра немає». Тоді ж «Львів» почали називати «народною командою». «Яка народна? – питав. – Ні кола, ні двора – а вже народна». Андрій не послухав. З того часу вище першої ліги не підіймався, а зараз виступає за винниківський «Рух».

- Повернемося однак до вашого карпатівського досвіду. Вийшло, що повертав вас у команду Ернест Юст, а грати довелося під керівництвом спершу Анатолія Полосіна, а потім і Валентина Бубукіна.

- З Юстом на зборах я ще попрацював. Але хоч тренери й мінялися, провели ми сезон-1972 фактично одним складом. Люди, які приходили підтримувати нас, програмок могли не купувати. Вони й без того знали, хто під яким номером грає. Зміни траплялися вкрай рідко і виключно з поважних причин. Грали за рахунок тієї бази, яку заклав Юст. Полосін – інтеліґентний, але йому бракувало досвіду. Він – типовий другий тренер.

То як Бєс (Володимир Безуб’як – авт.) нещодавно поліз у «Карпатах» на головного. Навіщо йому те було. Відчувалося, що працювати з хлопцями, які давно грають у вищій лізі, йому важко. Але хотів спробувати, то й спробував. Вважаю, що Безуб’яку пощастило. Його ж три рази прибирали і тричі повертали у першу команду назад. Можливо, неспроста. Я Володі співчуваю, але, мабуть, він був приречений. Бо людей у нього не було. Приміром, запросили того вірменина (Ґеґама Кадимяна – авт.). То що гравець рівня «Карпат»? Ґуставо Бланко Лещук у свою чергу при Безуб’яку лише адаптовувався. Розігрався він пізніше. Але у весняній частині нападника бракувало. Бо оборона може триматися скільки завгодно, але без своїх голів вигравати складно. Суперник одначе свої гол чи два забиватиме регулярно. Треба чимось відповідати.

З нападниками зараз катастрофа не лише в «Карпатах». Ніби на дитячому рівні талантів не бракує. Але при переході з юнацького футболу в дорослий відбувається якийсь збій. Сили волі немає чи що? Навіть «Динамо», та й те відчуває дефіцит на забивних гравців. Досі не збагну, як кияни могли взяти Гладкого. У «Карпатах» чи «Дніпрі» він мав море моментів, а використовував ледь не кожен десятий. У збірну України нікого викликати. Ромко Зозуля, звісно, молодець. Він боєць, подобається тренерам, бо демонструє бажання, бійцівські риси. Але не завадило б трохи майстерності. А Селезньов зі своєю любов’ю до грошей закопав себе сам. Сім’ю він годувати їхав. Можна подумати, що в «Шахтарі», ще до переходу в «Дніпро», він заробляв копійки, від яких нічого на чорний день не залишилося. Макіївський фраєр…

«Карпати» - 1972. Ярослав Кікоть – стоїть третій справа

Пригадую, якось ми їхали на збори до Угорщини з дев’ятьма нападниками відразу! Перелічую – Грещак, Ліхачов, Козинкевич, Данилюк, Хижак, Зінченко з Ростова, Севідов, Підпалюк. А нині доходимо до того, що за відсутності форварда тренери мусять виставляти попереду півоборонця Худоб’яка. Поважаю Ігора, бачу, як він старається, але для гри на вістрі йому бракує габаритів. Власне, через те, що команда в такому стані, на її матчі відмовляються ходити люди. У нас Савка вигляне з вікна і повідомляє: «Хлопці, 35 тисяч».

- Чемпіоном СССР-1972 сенсаційно стала луганська «Зоря». Вони тоді були об’єктивно найсильнішими?

- Ви ж знаєте, як фанатично любив футбол керівник луганського обкому Володимир Шевченко. Підозрюю, що в той час умови для футболістів у «Зорі» створювали навіть ліпші, ніж у Києві. А судді рідко поверталися з Луганська без шуб, килимів чи якихось інших презентів. То ж дефіцити були. Суддівство ж було відповідним. То за умови, що й команда у Германа Зоніна була класна – воротар Сашко Ткаченко, в обороні «бригадир» Олександр Журавльов, попереду Вітя Кузнєцов і Володя Онищенко – такі й без сторонньої допомоги кого завгодно здатні перемогти.

- «Карпати» були в кроці від вильоту два роки поспіль. Теж вважаєте, що то тренер винен?

- Бубукін – понтовик. Першим він Кульчика (Ігора Кульчицького – авт.) прихопив. Зрештою, вважаю, що Ігор сам винен. Тренування вже розпочинається, а він впродовж 20-ти хвилин щось там мазюкає, зав’язує. Особливо Куля не любив грати на виїзді. Там же необхідно битися. Особливо коли граєш у Єревані. Пригадую свій перший туди виїзд. Ще з «Шахтарем». Забив господарям на самому початку матчу – Віталій Шаличев відпасував на хід, я прокинув м’яч повз центрального оборонця Олександра Коваленка у влучно пробив. А потім на єреванському Республіканському стадіоні коїлося якесь пекло. З трибун летіли петарди, атмосфера була напруженою. В підсумку наприкінці зустрічі «Арарат» таки зрівняв рахунок.

«Карпати»-1973. Ярослав Кікоть стоїть третій зліва

- Та повернемося до «Карпат». Відродилася команда після того, як її вдруге очолив Ернест Юст.

- Ми тоді в середній лінії грали однією четвіркою – я з Юрою Дубровним на флангах, Броварський з Савкою в центрі. Остапа ми, до речі, Яшаром Бабаєвим називали. Бо він монгольської зовнішності (сміється). У нападі ж виходили Володя Данилюк і нині покійний Хижий (Роман Хижак – авт.). Гена Ліхачов з Едвардом Козинкевичем у той час до основи вже не потрапляли.

Півоборона була найсильнішою ланкою «Карпат» 1970-х. То була залізна ланка. Тбіліське «Динамо», «Арарат», «Пахтакор», «Нефтчі» з нами тому й не любили грати, що в середині поля ми зустрічали їх дуже жорстко. А у бакинців тоді ж була атомна команда – Микола Смольников, Юрій Стєкольніков, Анатолій Банішевський, Володимир Брухтій, воротар Сергій Крамаренко, плюс Сашко Мірзоян і Рафік Кулієв, з якими я грав у складі молодіжної збірної. А тбілісців ми «шашликами» називали. Для кавказців взагалі виїзди в Україну катастрофою були. Як правило, матчі були спареними. Умовний «Пахтакор» в Україні грав з київським «Динамо» чи «Шахтарем», а потім – з «Карпатами» чи «Чорноморцем». Зазвичай такі вояжі для узбеків чи грузинів завершувалися «бубликом».

Зрештою, нам на Кавказі було не легше. Про Єреван я вже згадував. А в Баку на забитих трибунах одні «аеропорти» (чоловіки в кавказьких кашкетах – авт.) рядами сидять. Натомість виїзди до Тбілісі були для нас прибутковими. Напередодні вильоту брати Мачаїдзе телефонували Грещакові: «Бодю, беріть все, що можете». Мова про речі з-за кордону. Ми теж мусили якось викручуватися. Тому на кожних закордонних зборах в Угорщині чи Польщі скуповувалися, а потім продавали те все дорожче, зокрема в Тбілісі. Привозили джинси, взуття, різні дрібнички. Брати Мачаїдзе з вдячності «бомбили» нас жінками до першої ночі. Скупили у нас навіть те, в чому були вбрані.

Виходимо з готелю у день вильоту до Львова – один у байкових штанях, хто у напівшерстяних. «Ви подуріли?» - сірчить Юст. «Вони так просили, що ми не могли відмовити» - першим зметикував Савка. Грузини в свою чергу допомагали нам купувати золото. У Тбілісі скуповувалися, а потім продавали прикраси в Польщі. Митниця, де треба, прикривала, то й трохи заробляли. Їздили по закордонах і думали лише про заробіток. А модні речі купували дружинам і дітям.

Хоча ми й самі гарно вдягалися. Якось приїхали до Таїланда, то дівчата-перекладачки повипадали відразу. Думали, то якісь європейці заможні, а не бідося совєцька. Звісно, ми були під ковпаком кагебістів. Ті стежили за нами уважно, особливо з урахуванням, що в Таїланді тоді були заворушення. Та жартувати нам це не заважало. Швидко навчили працівників готелю говорити «й… т… мать». Але ще комічніша історія з офіціантом у ресторані. Сказали йому, що запитувати, чи подавати каву, треба так: «Кофе п…ц». «Кофе п…ц» - і так чотири столики поспіль. Три дні ми хапалися за животи від реготу. Аж поки, трохи затримавшись, не зайшли в ресторан Юст і начальник команди Лев Зенченко. Офіціант, підійшовши до них, відразу спитав: «Кофе п…ц?» Ми мовчали, але керівники все зрозуміли без слів. «Я вам дам!» - тихо промовив Ернест Ервінович.

- Іван Ґереґ сказав, що головна заслуга Юста в тому, що він не заважав команді грати, не вганяв її в суворі рамки.

- В принципі, так. За чотири тури до завершення чемпіонату Юст практикував двосторонки – жонаті проти холостих. Хто програє – останнім іде в душ та їдальню. А то було важливо, бо, приміром, у душовій більше шести людей одночасно митися не могли. Сусідній будинок обладнали під кінотеатр. Відповідно ті, хто програв, пізніше потрапляли й туди. Тож поки «невдахи» впораються, переможці вже порозлягаються перед екраном і зверхньо підганяють: «Негри, заходьте». «О, жонаті, завтра отримаєте!» - зляться холостяки. Заруби виходили неймовірні. Але що показово – травм не було ніколи. І Юст не нервувався. Закурить собі, стоячи осторонь, і спокійно спостерігає.

- У 1976-му «Карпати» були за крок від перших в клубній історії медалей. Відразу срібних. Залишалося виграти заключний домашній матч.

- «Зеніт» був» готовий здати ту гру. За п’ять тисяч рублів. 20 осіб у команді – по 250 рублів скинулися і мали б медалі. Пізніше Юст визнав: «Я винен, бо не зібрав».

- Валерій Сиров розповідав, що вирішальним було слово Ліхачова. Мовляв, навіщо платити. Ми що їх самі не обіграємо?

- Та ні. Ліхач би вчинив так, як усі інші. То керівництво почало носом крутити. Пригрозили, що оштрафують чи навіть повиганяють тих, хто вийде за територію бази. Настільки мені відомо, тренер пітерців Зонін очікував людей з «Карпат» у готелі «Мир» до першої ночі. То мені Володя Голубєв, з яким ми грали за «молодіжку», розповідав.

- Але спроби вплинути на ситуацію начебто були навіть у перерві матчу.

- За рахунку 0:2. То Степан Петровський зарухався. Але Зонін сказав: «Пішов він на х… Я конів на переправі не міняю». І правильно зробив. То ж несолідно. Вони не так багато просили – лише 5000. Тоді сраний «Москвич» стільки коштував. Заплати – і грали б у Кубку УЄФА. А так опинилися за крок від медалей двічі поспіль.

- Перед тим, у весняному чемпіонаті-1976 «Карпати» теж йшли другими-третіми», але фінішували четвертими. Бо в заключних трьох турах не зуміли перемогти той же «Зеніт», мінське «Динамо» і ЦСКА.

- Задавили нас трохи. «Команда бандер» - так нас називали. Й, звісно, не дуже хотіли пускати до трійки призерів та участі в єврокубках. Так чи інакше, після тієї поразки в «Карпатах» розпочали чистку. Когось відрахували відразу, комусь дали зрозуміти, що треба йти, в ході сезону-1977.

- В числі останніх були й ви.

- Так. Може, ще міг би якийсь час пограти. Але підростала гарна молодь – Андрій Баль, Ярослав Думанський, Юрій Суслопаров, Олег Родін, Грицько Батич. Зі старожилів у складі залишився один Броварський. Найбільше пощастило Ростикові Поточняку, якого забрав у «Металіст» Євген Лемешко. Пішов догравати, але висунув язик на бороду і відбігав ще шість років. Ростик ліберо грав. Хтось каже, що сьогодні це амплуа зникло, але я з таким твердженням не дуже згоден. Бо якщо один центральний оборонець нападника зустрічає, то інший автоматично його страхує. Але називається нинішня система оборони «в лінію». Нехай так, якщо комусь легше. Поточняк розумним гравцем був, відмінно читав гру. Дивився навесні на карпатівця Ігоря Пластуна, якому суперники «ламали хребет» і згадував Ростислава. Той би не дозволив, щоб його так заганяли. Бо позицію вмів обирати.

- Кар’єру ви завершували в Івано-Франківську.

- Пішов у першоліговий «Спартак» разом із Ромком Покорою. Догравати. Хоча, звісно, досвіду не бракувало, тому тягнули команду. «Карпатам», правда, обидва матчі здали. Для тих часів то було звичне явище. Навіть у вищій лізі українські «пули» існували. Треба якусь команду прибити чи когось зі своїх підняти – об’єднувалися всі – Київ, Донецьк, Одеса, Львів, Дніпро.

…Зрештою, догравши сезон-1978 у складі «Спартака», вирішив, що з мене досить. Сім’я у Львові, я живу між двома містами. Захотілося спокою, тим паче, що роботу вже мав – любительський «Автомобіліст» пропонували очолити й раніше. Умови там були непогані, львівський автопарк грошей не шкодував. І команду створили таку, що думали навіть у другу лігу заявлятися. Точніше, то була мрія Романа Федочинського, який був ідейним натхненником, а пізніше й тренером цього клубу. Я Ромка заспокоював, казав, що друга ліга – то не колективи фізкультури. Серед аматорів ми бомбили усіх. Під час зборів на Закарпатті вигравали в усіх команд другої ліги без винятку. За нас тоді Безуб’як, нині покійні Іван Зуб та воротар Власов грали. Люди наче й не дуже відомі, але на тому рівні були «звірями». Одному дали прізвисько «таксист». Бо літав без упину. А ще був Костя-м’ясник, хлопака зі зростом 190 см. Навісиш – а він клац головою і гол. Теж уже покійний…

Ярослав Кікоть з відомим арбітром Михайлом Кусенем і колишнім директором СДЮШОР «Карпати» Богданом Цапом (у центрі)

- Але врешті ви перекваліфікувалися в дитячого тренера.

- Робочі місця колишнім карпатівцям повибивав, залишивши команду, Юст. Я обирав між СДЮШОР-4 і СДЮШОР «Юність», яка базувалася в Парку культури. Зупинився на другому варіанті. Працював доти, доки не покликали тренувати дітей у «Карпатах». Був у 1990-ті важкий період – сім місяців не отримували зарплати. То директор школи Богдан Цап підійшов і попрохав: «Хлопці, врятуйте – залиштеся, нікуди не йдіть». То не жарти, бо до того проводили три конкурси на заміщення вакантних посад дитячих тренерів. І не взяли нікого.

Тренувати дітей – важка робота. Важка і невдячна. Згоден з Безуб’яком, який сказав в інтерв’ю вашому виданню, що людей, які присвятили себе цій професії, йому шкода. Володя хоч поїздив, побачив світ, працюючи другим тренером. Сучасні команди тренуються в Іспанії чи Туреччині. Не те що ми колись – на зборах у Сочі чи Ялті копирсалися в болоті, немов корови в колгоспі. Трохи ліпші умови були в Ліселідзе, де побудували базу тбіліському «Динамо». Зараз з дитячими командами живемо в гуртожитках українських глибинок, а харчуємося не зі «шведських столів», а «першим», «другим» і салатом.

- У таких умовах можна готувати сильних футболістів?

- Зараз дітям бракує нестандартності. Прикро, що мало дітей, гра яких кидалася б у вічі. Раніше один виділявся тим, що обводив і віддавав передачі, інший вмів довгі паса виконувати, третій гарно подавав і бив здалеку, четвертий гарно відбирав, п’ятий сквозив від штрафного до штрафного. Зараз діти здебільшого однакові. Хоча сильних футболістів можна знайти і серед них. Ольо Лужний начебто теж нічого особливого не робив – бігав, як кінь і закидав м’ячі з флангу в штрафний майданчик. Але ж вибрався, був капітаном збірної України, пограв в Англії. А ми з Луцишиним свого часу не брали Олега в збірну області. Бо були сильніші. Пам’ятаю батьків Лужного. Мама працювала в їдальні, років шість чи сім до нас на збори приїздила. Лужний не опускав рук, а особливо почав додавати, коли закінчив школу і потрапив у «Волинь» до Маркевича. «Сьома година ранку, а він вже носиться по полю» - розповідав Мирон.

Таких як Олег – одиниці. Розумієте, дітям зі львівських футбольних шкіл прилаштуватися нелегко. У «Карпати» потрапляють одиниці, а більшість після закінчення мусять зав’язувати з футболом. То «Динамо» чи «Шахтар» збирають на дитячому рівні вершки з усієї України, по тричі на рік можуть змінювати склад. Потім ті їхні випускники, що не підходять основній команді, грають за інші клуби на правах оренди. «Зоря» на вихованцях «Шахтаря» он стала третьою командою України. Нашим дітям пробитися складніше.

Помічаю, що у нас є вдосталь дітей, здатних грати у воротах чи в обороні. Можна знайти півоборонців руйнівного плану. А ось з людьми, здатними віддати хороший пас, біда. Точніше, обдаровані трапляються, але що з них буде, якщо бракує зросту і фізичних кондицій? Спостерігав за роботою дитячих тренерів у Польщі. При відборі вони основну увагу звертають на швидкість. Бо швидкість – то фактично й розум. Якщо вмієш працювати з м’ячем, але не володієш швидкістю, серед дорослих не заграєш.

…Знаєте, від чого після завершення кар’єри отримував справжнє задоволення?

-?

- Від виступів за ветеранські команди. Якось поїхали ветеранами на матч у Бережани Тернопільської області. Оголошують склад: «Вайда – 51 рік, Поточняк – 47, Броварський – 47, Грещак – 51…» Як чуємо, що хтось гукає з трибун: «Що то, курва, одні катафалки поприїжджали?» Ми розізлилися й у першому таймі забили три голи без відповіді. В перерві господарі підходять і кажуть: «Щось треба зробити». «Давайте, будемо торгуватися» - відповідаємо. То після перерви дозволили бережанцям вийти вперед 4:3, але в підсумку перемогли 6:4. Після того був щедрий банкет – і в дорогу.

А по дорозі з Німеччини заскочили на базар до Вроцлава. А перед виїздом саме земляк з Львівщини, котрий виїхав до Канади, але дуже любив «Карпати», проспонсорував нам покупку костюмів. Класні, дуже якісні, чорно-зелено-білі (на фото). Ось ми всі розмістилися вздовж ряду, щоб збути трохи закупленого в Німеччині товару. Людей до 20-ти, всі в однакових костюмах. Але стоїмо годину – не підійшло жодної людини. Та з’являється Ліхач, наш «саратовський жук». «Вы чего стоите?» - питає. «Торгуємо». «Да вы посмотрите на себя! К вам полицейский боится подойти, не то что покупатели!» І лише тоді ми збагнули, чому з торгівлею біда. Познімали костюми й через дві години все розпродали.