"Це був мій останній удар по мʼячу". У 1973 Денис Лоу залишив МЮ, а за рік понизив клуб у класі

Коли Деніса Лоу запитують про той самий гол, його очі наповнюються слізьми — великий шотландець вмить перетворюється на розгублену дитину, що мимоволі зробила шкоду і тепер не знає, як її виправити. Справа зроблена — ваза із квітами розлетілася на друзки, залишається тільки вижбурнути на смітник.

Володар "Золотого мʼяча-1964" не любить, коли журналісти просять відтворити події 27 квітня 1974 року — скрушно хитає головою та безпорадно розводить руками: "Я був би радий нічиї. Та що я можу зробити?".

Так сталося, що Король погубив улюблений клуб — мʼяч, забитий нападником у дербі Манчестера, став передостаннім штрихом вильоту "Юнайтед" із вищої ліги.

***

Правду кажуть, що історія циклічна — в 1969-му один культовий шотландець залишив "червоних дияволів", і ті посипалися. Нові тренери не могли дати раду примхливим лідерам, що звикли до старих порядків, результати погіршилися та зрештою підсумувалися крахом. Нічого не нагадує? Хоча є відмінні дрібниці — Метт Басбі все ж повернувся на нетривалий час, аби підстрахувати, та і сьогодні складно уявити, що "Юнайтед" опиниться поза АПЛ — багато на що впливають гроші, яких у клубу предостатньо.

Басбі активно керував процесами понад двадцять чотири роки та збудував колектив під себе. Вілф Макгінесс хоч й входив до знаменитих "пташенят", досконало знав внутрішню кухню, проте розгубився та був виставлений на посміховисько (36% перемог). Тож керівництво, куди увійшов Метт, вирішило переорієнтуватися — перестати шукати "манчестерські серця" та зосередитися на кандидатурах, які б принесли нові ідеї та струсонули колектив.

На жаль, Френк ОʼФаррелл теж підвів очікування — ірландець вивів "Лестер" до вишки, був помічений Басбі, але на "Олд Траффорд" очікувано зіштовхнувся зі скепсисом. Коли проти тебе Джордж Бест (як правило, пʼяний та буйний), то будь-які спроби встановити авторитет дорівнюють нулю. Фаррелл намагався тримати дисципліну, але його свідома віддаленість від команди (дійшло до того, що доводилося записуватися на аудієнцію) коштувала посади.

Третім виявився Томмі Догерті — не "зелений", як Макгінесс, та не приречено переляканий, як Фаррелл. До "МЮ" шотландець працював не лише на Туманному Альбіоні — хоч чотиримісячний досвід у "Порту" й ознаменувався провалом, та засвідчив про готовність фахівця покинути зону комфорту заради експериментів.

Басбі бачив спільні риси не тільки в походженні та характері, але й у акценті, зробленому на користь молоді — перебуваючи біля керма "Челсі", Догерті провів успішну зміну поколінь та підтягнув таких знакових хлопців, як Террі Венейблс, Пітер Бонетті та Баррі Бріджес. Схожа процедура чекала й на "манкуніанців", тож Метт дав "зелене" світло — так у грудні 1972-го зʼявився Томмі.

Tommy Docherty & Matt Busby (1962)

???? Mirrorpix pic.twitter.com/dtzvQk69yd

— Football Past (@thecentretunnel) January 12, 2023

Чи було важко? Пекельно! В кампанії-1972/73 "Манчестер Юнайтед" фінішував вісімнадцятим, і Догерті потрапив під шквальний вогонь критики. Вболівальники проклинали наставника, хоча навіть не здогадувалися, хто насправді винен у падінні — Боббі Чарльтон та Джордж Бест, переслідуючи власні амбіції, влаштували розбірки й перетворили роздягальню на згарище. Якщо останній ще прислухався до Догерті, то Чарльтон постав паскудою — мовляв, геніям закон не писаний.

А як все красиво починалося: Чарльтон був натхненником, Бест — серцем, а Лоу, що сидів осторонь і мовчки спостерігав за безладом, — душею "МЮ". Догерті розумів: уся трійця, яка увіковічена у памʼятнику і зустрічає фанатів біля "Олд Траффорду", повинна піти. Якомога швидше.

Причини різні — Боббі відстоював власне еґо та влаштував війну (епізод нагадує інцидент з Кріштіану Роналду — обоє не змирилися з тим, що постаріли), Джордж то завершував, то відновлював карʼєру, а Деніс… Догерті прекрасно знав функціонал Лоу, оскільки тренував того у стані збірної Шотландії — у свої 33 центрфорвард страждав від постійних травм і фактично пропустив увесь розіграш 1972/73 (лише дванадцять появ на полі). Розум підказував — пора прощатися, серце — невже так можна?

Classic Football Partnership Nicknames

#8 “The United Trinity”

George Best, Denis Law, Bobby Charlton

Man.Utd 1964-73

Fantastic individually (all won the Ballon d'Or), they also combined into a fearsome attacking partnership, wreaking havoc on defences across England & Europe pic.twitter.com/gJz7eqREGG

— The Culture of Football Classics (@CFclassics) July 8, 2020

Якби Томмі був живий, то зараз би стовідсотково підтвердив — він зробив найбільшу помилку у житті. Побутує думка, що розрив із Лоу пройшов на ножах, однак це не відповідає дійсності — Догерті змахнув скупу сльозу і дозволив підопічному покинути клуб у якості вільного агента, так би мовити, за "вислугу років". Безумовно, красивий жест, який вже невдовзі виліз боком — "Юнайтед", попрощавшись із минулим, опинився у ситуації, коли банально нікому було забивати мʼячі. Якщо проаналізувати сумнозвісний сезон 1973/74, то найкращий індивідуальний результат — 6 влучних пострілів (Лу Макарі та Семмі Макілрой). 4 на рахунку Джима Маккалліога, у решти — не більше 2-х (той же воротар Алекс Степні реалізував два пенальті). Де це бачено? Знаєте, який доробок зафіксував "списаний" Лоу? Девʼять.

Зрозуміло, що це сьогодні зручно говорити у стилі "а що було б, якби Деніс затримався?". На жаль, це так не працює — на момент літа 1973-го Догерті прийняв єдиноправильне та логічне рішення. Лоу був символом "Юнайтед", який давно прогнив із середини і заради світлого майбутнього вимагав кардинальних вчинків. Як би там не було, відхід нападника підтримав Басбі — а його слову немає підстав не довіряти.

***

"Манчестер Сіті" — туди Лоу перебрався без будь-яких вагань. Чи це вважалося зрадою? Абсолютно ні. По-перше, Деніс захищав блакитні кольори з 1960-го по 1961-й роки та отримав винятково позитивні враження. По-друге, команди ще не сприймалися принциповими ворогами; переходи оцінювалися як нормальне явище та і фанати могли запросто відвідати матч іншого представника Манчестера. Що тут казати, якщо Метт Басбі став легендою "Сіті" та "Ліверпуля", а потім чверть століття очолював "Юнайтед".

Наголосимо, що й "містяни" переживали непрості часи — в 1973-му закінчилася ера Джо Мерсера та Малкольма Еллісона. Спеціалісти знакові — їхній тандем гарантував шість трофеїв, зокрема національне золото-1968 та Кубок володарів кубків-1970. Зважаючи на шалену внутрішню конкуренцію, показники фантастичні — і тепер треба було щось вигадати, аби втримати рівень.

Man city 1968-1970 ???? pic.twitter.com/DA5fhxASRf

— امجد (@gh_kdb33) January 5, 2023

Не вийшло — тренери змінювалися, немов рукавички. Джонні Харт, Тоні Бук, Рон Сондерс, знову Тоні Бук — погодьтеся, така собі атмосфера. Втім, не відчувалося, що колектив безнадійний — так, чотирнадцятий рядок з претензією на середину таблиці, плюс, сталися Суперкубок Англії та фінал Кубка ліги. В обох випадках "Сіті" поступився — "Бернлі" (0:1) та "Вулвергемтону" (1:2) — але хіба це поганий підсумок у порівнянні з "червоними дияволами"?

"Юнайтед" стартував з поразки "Арсеналу" (0:3), видав три поспіль програші у вересні, далі — скромна перемога над "Бірмінґемом" (1:0) та ще один обіграш, починаючи з кінця жовтня по кінець грудня. У лютому-березні печальна тенденція продовжилася і тільки сенсаційна вікторія проти "Челсі" (3:1) дала позитивний імпульс. 11 залікових балів поліпшили загальну картину, і якби Догерті витримав вирішальний відрізок, то ймовірно б оминув виліт. Але ж ні.

Ще одна поразка "ірискам" (0:1) на "Ґудісон Парк" означала одне: у передостанньому турі з "містянами" "МЮ" постав у ситуації "зроби або помри". Дійшло до математичних шансів — аби уникнути підрахунків, потрібно було брати три очки. Зібрався весь стадіон, а газетярі смакували найголовніше — на "Олд Траффорд" вийде Лоу, автор 237 голів у 404 поєдинках.

Варто сказати, що в "Ман Сіті" Деніс виглядав просто чудово — у перших трьох зустрічах вразив ворота "Бірмінґема" (3:1) та "Сток Сіті" (1:1); у подальшому заклав фундамент тріумфу над "Шеффілд Юнайтед" (2:1), повторно засмутив "Бірмінґем" (1:1) й опісля — "Саутгемптон" (2:0). Водночас шотландець невтомно допомагав партнерам та сформував ефективну звʼязку з Майком Саммербі й Родні Маршем — тож, враховуючи, що він переніс минулоріч, ми шанобливо знімаємо капелюх.

***

27 квітня 1974-го — день "Х". "Манчестер Сіті" діяв помітно краще: без проблем виходив з-під пресингу, вміло контратакував і тиснув, поки взагалі не перехопив ініціативу. Під прискіпливими поглядами трибун — Лоу: кожен його рух оцінювався переважно схвальним гомоном. Ось що значить — легенда! Деніс почував себе, немов риба у воді: вривався поміж ліній, часто комбінував, навіть застосував фінти — таке відчуття, що по полю носився аж ніяк не ветеран, а Король у зеніті слави.

Тож не дивно, що гол у виконанні Деніса вийшов воістину естетським: на 82 хвилині "блакитні" розпочали атаку, Френсіс Лі увірвався до карного майданчика і пасом знайшов шотландця, який самотньо стояв, без будь-якої опіки. Лоу ні про що не думав — все вирішив інстинкт, напрацьований роками: різкий рух пʼяткою, і Алекс Степні ошелешено спостерігає за тим, як мʼяч залітає сітку. Зухвало. Філігранно. Велично.

Denis Law, Manchester City #MCFC #ManCity pic.twitter.com/7DaO8aZkX1

— Football Memories (@footballmemorys) January 12, 2020

"Я не хотів грати, але й не хотів бути побитим. Спочатку гра для мене складалася добре: 0:0, залишилося пʼять хвилин, треба було робити що завгодно". Мабуть, це єдиний випадок в історії, коли гравець, чия місія — забивати, щиро жалкував про бездоганне виконання своїх професійних обовʼязків.

Пояснення наступне: "Коли я знаходився у "Сіті", то грав проти "Юнайтед", коли в "Юнайтед" — то проти "Сіті". Раніше ми грали так, ніби не знали людей, але після матчу були найкращими друзями. У ті часи я був дивакуватим хлопцем, бо хотів, щоб у грі була нічия. Щоб ніхто не був надто щасливим і ніхто надто не дратувався. Я не хотів змушувати їх плакати!".

Ясна річ, Лоу не святкував — він схилив голову і попрямував до центрального кола. З часом він розповів, що відбувалося всередині нього у ту мить: "Я рідко відчував себе таким пригніченим у своєму житті, як у ті вихідні. Я віддавав "МЮ" практично все і нарешті забив той гол, який забивати не хотів. Задня пʼятка була випадковістю, так. Це був мій останній удар по мʼячу в професійному футболі. Хіба це не дивно?".

Було очевидно, що "Юнайтед" не врятує становище, тож уболівальники спробували зірвати поєдинок — вибігли на поле і влаштували балаган. Футбольна Асоціація покрутила пальцем біля скроні і прогнозовано відмовила у переграванні, на якому наполягали "червоні дияволи". Поразка 0:1 і жодних апеляцій.

Виліт?... ЗМІ люблять писати, що Лоу власноруч поховав "МЮ" — така риторика створює драматичну ауру і підживлює історію. Безперечно, Деніс наблизив "манкуніанців" до клінічної смерті, але останнім штрихом послужили вищезгадані математичні розклади — "Саутгемптон" поклав на лопатки "Евертон", "Бірмінґем" розібрався з "Норвічем", а "Ліверпуль" не зумів обіграти "Вест Гем".

32 очки — це все, що накопичив "Юнайтед" у сезоні 1973/74. Так, таким не місце в еліті. Заради справедливості наголосимо, що "червоні дияволи" нарешті продемонстрували притомність: не стали звільняти Догерті (Басбі тримався за нього усіма кінцівками) і дозволили менеджеру таки провести перебудову. Очищення принесло користь: у 1975-му "Юнайтед" повернувся до Першого дивізіону, в 1976-му — фінішував третім, а ще через різ — взяв кубок Англії, чим зняв тягар минулих незгод.

Що стосується Лоу, то він був не проти ще затриматися у "Сіті", але посварився з Буком — не захотів сидіти на лаві запасних. Це ж не по-королівськи.