"Я розповім твоїй мамі про те, що ти мені щойно наговорив". Як арбітри АПЛ викарбовують свій стиль

В першій частині цього матеріалу ми детально розібрали етапи становлення, які проходить кожен англійський футбольний арбітр, приховані деталі їх роботи та взаємини, які вибудовуються всередині суддівського корпусу. А тепер поринемо у світ стилів та хитрощів, які так люблять використовувати в своїй роботі професійні служителі Феміди.

В цілому арбітрів можна розділити на "буквозаконників" та "адаптаторів". Клаттенбург вважає, що "буквозаконники" — це стара школа, яка вже повинна перетворитись в вимираючий вид, а "адаптатори" — це сучасні арбітри, за якими майбутнє. Принципова різниця між цими видами полягає в тому, що "буквозаконники" не беруть до уваги статус матчу, на якому вони працюють, вони неохоче спілкуються з футболістами, вони неохоче спілкуються з тренерами, вони не відчувають градус пристрасті, яка може розгорітись на полі, вони просто слідують букві закону і не збираються на власний розсуд адаптувати правила для окремих епізодів. Насправді, для деяких вболівальників саме такі арбітри і є еталоном, адже їх рішення з боку можуть виглядати більш послідовними та справедливими, жодних тобі індивідуальних підходів до окремих футболістів, просто робота з імплементацією футбольних правил на зелений газон. Одними з яскравих представників "буквозаконня" були Мартін Аткінсон та Роб Стайлс.

Але "адаптатори" висловлять свою відразу подібному підходу. Вони вважають, що розмова — це найкращий інструмент, який взагалі існує для арбітра на футбольному полі. Перш за все спілкування та адаптація до умов, лиш потім футбольні правила. І ні, це не означає, що "адаптатори" готові плювати на футбольні правила чи спеціально їх не дотримуються, бо їм так захотілось. Просто вони підбирають ключ до кожного окремого матчу, до кожного тренера та футболіста.

Чудовий приклад подібного описав Клаттенбург, коли згадував про роботу з Луїсом Суарезом, який точно створював немало проблем арбітрам, що працювали на матчах за його участю. Суарез був надзвичайно технічним гравцем, проти якого нерідко фолили. Уругваєць, відповідно, одразу ж вимагав жовтої для суперника і якщо суддя матчу проігнорує 2-3 фоли проти Луїса, то він почне виходити з себе і плавно забуватиме про футбол, тримаючи в голові злість на арбітра, принаймні так розповідав про гравця Говард Уебб, ще один відомий англійський рефері. Клаттенбург писав, що подібні суддівські дії можуть вплинути на гру Луїса, а робота арбітра полягає в тому, щоб всі показували свій максимум на полі, тому Марк на початку матчу фіксував кілька фолів проти Суареза, навіть якщо деякі з них були спірними, тільки для того, щоб заспокоїти Луїса і дати йому зрозуміти, що арбітр його захищає та не ігнорує. Це працювало, буквально 2-3 свистки на початку гри — і уругваєць задоволений, після такого проблем з ним не виникало.

Одного разу вгамувати футболіста Клаттенбургу допомогло… знайомство з сусідами. Як виявилось, батьки півзахисника "Ліверпуля" Джордана Гендерсона жили поруч з Марком, тому він чудово знав маму та батька гравця. На одному з матчів після фіксації фолу, з яким Гендо був не зовсім згоден, він підійшов до Клаттенбурга і як слід вилаявся на головного арбітра гри. На це Марк спокійно відповів: "Я розповім твоїй мамі про те, що ти мені щойно наговорив". Гендерсон лиш проковтнув язик і після цього заспокоївся.

Подібні розмови, на думку "суддів-адаптаторів", потрібні і з головними наставниками команд, які інколи занадто емоційно реагують навіть на дрібні епізоди. Смачна лайка з їх уст у бік суддів — це звична справа, і в цьому випадку "адаптатори" скажуть, що на подібне взагалі не слід зважати і не слід навіть згадувати в суддівських післяматчевих звітах, хоча інший табір з ними б посперечався.

На думку Клаттенбурга, арбітр повинен відчувати все, що відбувається навколо нього, жодні знання футбольних правил не змусять гравців поважати тебе, як арбітра, тільки сильна особистість та впевненість в собі. Це необхідні якості для будь-якого судді, особливо під час таких матчів, як сумно відомий "Battle of the Bridge", або "Битва на Бриджі", яка відбулась в 2016 році, коли зійшлись "Челсі" та "Тоттенгем". За підсумками тієї гри "Лестер Сіті" офіційно став чемпіоном Прем’єр-ліги, адже Еден Азар зумів зрівняти рахунок на останніх хвилинах. Звісно, багато людей пам’ятають той матч саме через емоції радості за "Лестер Сіті" після голу Едена, але згадайте, яка м’ясорубка відбувалась безпосередньо на полі. Бійки, сутички, штовхання, жорсткі фоли та втрата будь-якого контролю над собою — ось як проявляли себе в цій грі футболісти обох команд, особливо це стосувалось "Тоттенгема", який явно перенервував в спробах зачепитись за титул.

Марк Клаттенбург був тоді головним арбітром і в підсумку він попередив жовтою карткою дванадцятьох різних гравців, що є рекордом Прем’єр-ліги. Вже через кілька років Марк зізнався, що на тому матчі він почувався більше полісменом, ніж арбітром. Постійні сутички таборів обох команд були настільки частим явищем в той вечір, що він міг спокійно вилучити всіх гравців і достроково все завершити, але не забувайте, що він є "адаптатором", тому до подібного градусу пристрастей він пристосувався.

Проте адаптація має свої мінуси, адже в подібних матчах інколи просто необхідно жорстке покарання одному з футболістів вже на початку гри, щоб хаос припинився. Марк був впевнений, що багато чого зможе владнати розмовами та жовтими. Вийшло не зовсім вдало, адже він отримав погану оцінку від суддівського наглядача за цю гру, а сам пізніше зізнався, що повинен був вилучити чотирьох гравців "Тоттенгема" в тій грі і це були його помилки.

Чому ж він не поспішав до кишені за червоною? Клаттенбург пояснює, що якби десь в другому таймі він видав кілька вилучень гравцям "Тоттенгема", то на наступний день в пресі всі б писали про те, що арбітр засудив "шпор" і коронував "Лестер". Марк вирішив дати грі задихати і дозволив "Тоттенгему" самоліквідуватись. Саме з цим завданням він впорався на відмінно, адже ніхто не згадує про якісь несправедливі суддівські рішення, ми всі пам’ятаємо тільки гол Азара, а "шпорам" залишається звинувачувати за той результат тільки себе. Як ставитись до подібних суддівських адаптацій — кожен вирішує сам для себе. Для одних вболівальників цей підхід є упередженим і в корені неправильним, для інших — це ідеальна робота професіонала, який повинен вміти працювати з людьми. Напевно можна сказати лиш одне: самі гравці та тренери люблять "суддів-адаптаторів" і виражають їм куди більше шани, ніж протилежному табору "буквозаконників".

Суддівська робота є чи не єдиною роботою в світі, в якій тебе ненавидять за те, що ти робиш все правильно. На початку гри ти можеш вручити повністю справедливу червону картку якомусь гравцю. Все. Вболівальники клубу, за який грає цей футболіст, тебе ненавидять, при цьому ти навіть не маєш права якось відповісти на цю ненависть. Але якщо рішення справедливе, то і відповідати не обов’язково. А от якщо арбітр помилився і він розуміє, що помилився, і вже нічого не може з цим вдіяти, то що йому робити? Критика та ненависть з боку вболівальників вже почались. Ніхто не буде враховувати людський фактор, якщо ми говоримо про суддівську роботу. Ось якщо ти працюєш в редакції якогось сайту та робиш помилку в слові, то до цього всі поставляться з розумінням: та нехай, всі помиляються, це людський фактор. То чому в нас немає такого ж терпіння до арбітрів, які є такими ж самими людьми? Більш того, свою помилку при написанні статті ви можете пояснити людям в коментарях, які вам на неї вказали, а судді не можуть дати жоден публічний коментар з приводу свого невірного рішення.

Немає заклику до того, щоб закривати очі на помилки арбітрів та не зважати на подібне. Враховувати та обговорювати ці моменти завжди необхідно. Але кожен раз, коли ви бачитимете якесь спірне чи відверто невірне рішення, то пам’ятайте, що його ухвалив не робот, який завчив книгу з футбольними правилами, а людина, яка має право на помилку.