Від Альтафіні до коробки передач Скуадри. Про італійських бразильців у футболі

Сьогодні Італія спробує взяти континентальний кубок, котрий не підкорював я їй з 1968-го року. Важливою складовою цієї команди є й троє натуралізованих футболістів, усі з Бразилії. У них дуже різні ролі у команді Роберто Манчіні, проте кожен з них відданий боєць. Жоржиньо це коробка передач цієї "Скуадри Адзури", можливо, найважливіший на полі з будь-яким складом одинадцятьох гравців. Емерсон став основним лише після травми Спінаццоли, та в тому й сила цього гравця, що він завжди готовий вийти і виконати потрібну роботу. Принаймні проти Іспанії він відіграв дуже добре. А ще Емерсон, за словами його товаришів, дуже майстерно виконує стандарти, проте і в збірній, і у клубі це поки майже не використовується, довіряють іншим.

Рафаель Толої міцно запасний, адже його основна позиція центральний захисник і він завжди буде за спинами "залізних" дідуганів Кьєлліні та Бонуччі. А ще в конкуренції з Ачербі та Бастоні. Рафаель бере своє спокоєм, неймовірною впевненістю у власних силах, прекрасним дальнім пасом та вмінням за потреби закрити ще й правий фланг.

Три бразильці у складі збірної Італії на великому турнірі - випадок унікальний, раніше такого не траплялося, у грі проти Вельсу вони усі разом були на полі. Це не футзальна збірна, яка 2008-го на чемпіонат світу повезла склад повністю з натуралізованих бразильців.

У футболі найбільше зиску італійці отримали від натуралізованих аргентинців, вони, зокрема, принесли першу перемогу на чемпіонаті світу. 1934-го року Монті, Орсі та Гуаіта були ключовими гравцями команди, а в резерві ще знаходився їхній співвітчизник Демарія. Бразилець тоді теж був, Амфілокіо (італійською Анфілонжино) Гуарізі зіграв лише в одному матчі на чемпіонаті. А могло тоді бути й двоє бразильців. На початку 1934-го Італія попри статус господаря фінального турніру проходила кваліфікацію і в її складі дебютував свіжоспечений італієць Оттавіо Фантоні, який у Бразилії був Октавіо. Доля виявилася фантастично недоброю для нього: через травму він пропустив чемпіонат 1934-го року, а у 1935-му отримав травму внаслідок якої помер у 27 років, зараження крові.

Взагалі італійська діаспора в Бразилії величезна, за різними підрахунками десь 35 мільйонів громадян тропічної країни мають італійське коріння. Аргентинська діаспора більш відома через гігантську концентрацію колишніх апенінців саме у головному місті країни Буенос-Айресі. Також в Аргентині діаспора завжди підтримувала зв’язки з Італією, в Бразилії ж були часи, коли називати себе вихідцем з Апеннінського півострову було не прийнято. Справа у тім, що 1942-го року Бразилія оголосила війну фашистській Італії і це не було формальністю. Військові підрозділів були доправлені в Європу і взяли участь у дуже кровопролитних боях саме на півночі Італії. До речі, відомий у минулому футболіст, а у майбутньому перший тренер переможець Кубку Бразилії (перший загальнонаціональний турнір) Женіньо воював тоді і був нагороджений за хоробрість. Війна призвела до того, що офіційна діаспора в Бразилії перестала себе відкрито позиціонувати. Більше того, два легендарні клуби які мали однакову назву "Палестра Італія" змінили свої імена, нині ми їх знаємо як "Палмейрас" та "Крузейро".

Саме після Другої Світової війни Італія стала масово залучати у свій футбол легіонерів, скуповувати їх у великій кількості. Не обійшлося й без бразильців, адже вони саме в цей час почали йти до світової гегемонії. Відповідно почали з’являтися і натуралізовані бразильці у "Скуадрі Адзурі". Якось дивно склалася доля у збірній Діно Да Кости, котрого настирливо намагалися якомога швидше натуралізувати. А от коли він отримав паспорт, то зіграв лише в одному матчі, забив гол. Біда в тому, що той єдиний матч італійці програли Північній Ірландії і не потрапили на чемпіонат світу 1958. Це не завадило Да Кості відіграти 13 років в Італії та стати легендою "Роми" і "Фіорентини", виступати за "Ювентус".

А от Жозе Альтафіні на чемпіонат світу 1958-го поїхав, став переможцем. Він був основним у перших двох матчах, забив перші голи Бразилії на тому турнірі і втратив місце в основі через Пеле, на виході якого в основі наполягали лідери команди. Альтафіні тоді було 19 років, Пеле 17-ть. Після турніру він миттєво опинився в Італії і на чемпіонат 1962-го поїхав вже з цією збірною. В Чилі він зіграв стільки ж як Пеле, два матчі, але "Король Футболу" став чемпіоном (хай і не граючи у вирішальних матчах через травму), а команда Жозе не вийшла з групи. Щоправда в Італії він реалізувався повністю на клубному рівні, виграв Кубок Європейських чемпіонів з "Міланом", виходив на поле до 41 року.

Разом з Альтафіні на чемпіонаті світу 1962-го був ще один бразилець Анджело Сормані. Багато в чому він повторить шлях Альтафіні і хоч не гратиме до 40, та теж буде футбольним довгожителем, символом двох десятиліть у Серії А, з "Міланом" він виграв абсолютно усі можливі трофеї.

Ну й з глибин минувшини тепер підійдемо до наших часів. Окрім трійці бразильців у команді Манчіні ще хлопців з тропіків в цій команді не бракувало. Найталановитішим з них був Тьяго Мотта, людина з феноменальною кар’єрою попри цілий медичний довідник травм. Не дарма "Барселона" забрала його з сан-паульського "Жувентусу", клубу рівня другого дивізіону чемпіонату штату. А далі було багато матчів, перемог та травм. У будь-якому разі Тьяго це велика кар’єра і спогади про непересічного футболіста.

Інші італійські бразильці того рівня не досягнули. Універсал Ромуло Орестес Калдейра за збірну так і не зіграв, хоча йому робили громадянство для виступу у складі команди Чезаре Пранделлі на чемпіонаті світу 2014, Ромуло сам визнав, що на той момент виявився фізично загнаним і сенсу в його перебуванні на Мундіалі не було.

Нападник Амаурі де Карвальо був зіркою "Кьєво" та "Палермо". Фактурний і досить технічний він справляв враження. Інша справа, що старанності йому бракувало і в збірній Італії він провів лише один матч. За іронією долі до збірної Бразилії його теж викликали один раз і проти Італії, але на полі він так і не з’явився.

Багато пристрастей було навколо захисника Родріго Елі, котрого "Мілан" забрав у 18 років. Проте його рівнем виявилися "Авелліно", "Варезе" та "Алавес". І все ж італійці давали Родріго шанси зіграти за молодіжні збірні. Дивним чином навіть бразильці звернули на нього увагу і викликали до олімпійської команди.

Найсвіжіший ж приклад це Едер. Зараз у 34 роки він виступає за "Сан Пауло", до того погравши в Китаї. Він зробив собі ім‘я у "Сампдорії", тоді й потрапив до "Скуадри Адзури". Попри відсутність якихось яскравих матчів за збірну він відіграв 26 поєдинків і забив шість голів, що вельми непогано для його амплуа другого чи то витягнутого форварда.

А тепер подивимося, чи принесуть щастя Італії троє нинішніх бразильців у її складі.