Людина-острів. Луїджі Ріва втягнув Сардинію до Італії

Вчора на першому матчі "Кальярі" після смерті Луїджі Ріви гравці розминалися в футболках з його номером "11", грали в ретро-футболках чемпіонського сезону 1969/70 з його номером замість імені спонсора. Диктор зачитав стартовий склад з 12-ти імен, зокрема, його. Показали відео про нього в супроводі пісні про нього. А на 11-ій хвилині команди припинили грати, і весь стадіон влаштував овацію.

Так проводжали легенду клубу, яка пішла з життя в 79-річному віці. І не лише клубу, а міста, всього острова, всієї футбольної Італії. "Сардинія реально стала частиною Італії лише в 1970-му році", - заявив тоді легендарний журналіст Джанні Брера. Тобто після того Скудетто. Тобто завдяки футболу. А Ріва на той час вже був невід'ємною частиною Сардинії. Нею і залишився.

• Історія єдиного Скудетто "Кальярі"

Чужий став своїм

Ліонель Мессі, Неймар, Гаррі Кейн, Мірослав Клозе, Олів'є Жиру, Давід Вілья, Робін ван Персі, Кріштіану Роналду. Цих гравців поєднують три речі - всі атакери, всі найкращі бомбардири в історії своїх топових збірних, всі провели всю кар'єру за збірні в 21-му столітті. В збірній Італії найкращим бомбардиром в історії досі залишається Ріва, хоча останній матч за неї відіграв в 1974-му році.

Після нього за "адзуррі" грали Паоло Россі, Роберто Баджо, Джанлука Віаллі, Роберто Манчіні, Алессандро Дель П'єро, Філіппо Індзагі, Крістіан Вієрі, Франческо Тотті, Лука Тоні. Але ніхто не забив більше 27-ми м'ячів. Ріва забив 35, причому лише в 42-ох матчах. Зокрема, у фіналі переможного Чемпіонату Європи-1968 та легендарному півфіналі Чемпіонату Світу-1970 – тому самому 4:3 проти Німеччини.

В єдиному чемпіонському сезоні "Кальярі" в історії він забив 21 м'яч з 42-ох командних і став найкращим бомбардиром ліги. "Капоканноньєре" загалом він був тричі. А якби не три важкі травми, серед них складні переломи обох ніг? А якби не грав всю кар'єру за зазвичай скромний "Кальярі", а зрештою піддався б на вмовляння "Ювентуса", "Мілана", "Інтера"?

Відправити до "Ювентуса" за шалену суму його неодноразово хотів сам президент "Кальярі". Навіть виключив зі складу на деякий час, коли той вкотре відмовився. В 1973-му році туринці пропонували за нього більше, ніж сплатила "Барселона" "Аяксу" за Йохана Кройфа. Але Джіджі відмовлявся. "Я не міг залишити моїх людей. Я просто хотів приносити Скудетто моїй землі".

І це тим сильніше, що земля спочатку була не його. Він саме з Ломбардії, землі "Мілана" та "Інтера", вболівав за останнього. Після невдачі на пробах там хотів "Болонью". Але та запропонувала "Леньяно" з Серії С замало. До Кальярі він летів без бажання і під час приземлення сказав своїй сестрі: "Я хотів до "Болоньї", а потрапив до Африки".

Так і ставилися до Сардинії. То була земля "в'язниць, рибалок, чабанів та бандитів". Занедбана на сотні років. Головна база італійських військ, головний полігон військ НАТО у Європі. І те мале, що там було, було зруйноване в нещадних бомбардуваннях Другої Світової. Сарди відчували себе чужими в Італії, і Італія відповідала їм взаємністю. Цей острів нікого не цікавив.

"Я відчував, ніби мене відправляють на заслання, у вигнання, в Африку. Я хотів проявити себе швидше і забратися назад на континент".

Але врешті-решт він залишився. Залишився там жити аж до смерті. І став символом всього острова. Майже щодня він приходив обідати до того ж самого ресторану, і, коли його бачили, місцеві жителі почувалися спокійніше, відчували, що все гаразд, що вони захищені. Їхній Супермен, їхній Ангел-Хранитель на місці, тож все буде добре.

"Мій батько ніколи не цікавився футболом, поки не побачив Ріву. Після цього він став футбольним маніяком, тягав мене на стадіон і навіть став президентом місцевої команди. Я став футболістом завдяки Ріві", - каже уродженець острова Джанфранко Дзола. "Для мене він був ніби Богом у центрі Всесвіту. Людиною, що представляла весь острів. Він не народився на Сардинії, але обрав цю землю".

"Він був як ця земля - натуральним, прямим та чесним, ніколи не боявся говорити".

В принципі, він став символом всього півдня Італії. "Мене дуже любили у Неаполі, тому що я завжди боляче бив ненависних грандів з Півночі. Забивати "Ювентусу", "Мілану" та "Інтеру" було моїм найбільшим задоволенням. Зокрема, й через це я хотів залишатися в "Кальярі". Скудетто там варте десяти з грандами".

"Він став Прометеєм, який вкрав вогонь слави у богів Півночі і приніс його на острів, де до нього навіть думки про можливість перемоги були блюзнірством", - писав Алессандро Пасторе, журналіст Gazzetta Dello Sport.

Гуркіт грому

Скудетто скромний клуб, що вперше вийшов до Серії А в 1963-му році, якраз в першому сезоні Ріви, міг взяти ще у сезоні 1968/69. Але тоді трохи поступився "Фіорентині". А за рік таки взяв. І Джіджі був беззаперечним лідером. Він став другим в гонитві за Золотим М'ячем в 1969-му році, третім - в 1970-му і був дуже злий, що не виграв. Вважав, що саме через те, що з "Кальярі".

Тоді він був нестримний. Отримав прізвисько "Гуркіт Грому". За гарматний удар лівою ногою, від якого за легендою тікали воротарі з тренувань, який ламав руки. Цю ногу він тренував регулярно після кожного командного тренування. При цьому правою користувався хіба що як милицею. Або, як казав його тренер в "Кальярі" Манліо Скопіньо, міг на ній хіба що триматися на підніжці трамваю.

Йому вистачало однієї ноги. І ударів головою. А також шаленої швидкості. Захисники не мали жодних шансів наздогнати довгого худого хлопця з довжелезними ногами. Завдяки цьому Себастьяно Вернацца з Gazzetta Dello Sport порівнює його не з центрфорвардами, а з Кіліаном Мбаппе. Тим більше, що Джіджі починав кар'єру вінгером. "Він би і нині обходив всіх як Мбаппе".

П'єріно Праті, володар Кубка Чемпіонів-1969, головний форвард "Мілана" тих років, що наколотив за "россонері" більше сотні м'ячів, говорив: "Я майже не грав в збірній лише через нього. Його було неможливо посунути. Він був Білим Пеле".

Легенда легенд

Джіджі проводив бурхливу молодість. Цигарки, алкоголь, жінки, дорогі авто. "Не запитуйте мене про кількість". Але не був замішаний в скандалах. Він також страждав на депресію. Не дивно, адже втратив батька через аварію на заводі у вісім років, а мати через хворобу - в 16. Він був змушений перебувати в церковному інтернаті (мати не могла виховувати його), де почувався як у в'язниці.

В принципі, в Кальярі він залишився, оскільки тиша та спокій міста дозволяли йому вільно зітхнути. А в клубі навіть переносили тренування на вечір, оскільки вночі він не міг спати і змушений був досипати вранці.

"Я приїхав до Кальярі агресивним, злим на життя. А тут знайшов спокій. Я за менталітетом сардинець - мало розмовляю, часто сердитий, не люблю галасу, уваги. Тому я почувався тут вдома з самого початку. Сардинія зробила мене чоловіком, стала моєю домівкою. Острів та футбол допомогли мені проводити ночі без жахів. Тому можна сказати, що дали мені все в житті".

"Я пишаюся тим, що мене поважають як людину. Тому що кар'єра гравця коротка та ефемерна, а життя після неї набагато важливіше. Я радий, що склав іспит на людину і завжди пояснював своїм дітям, наскільки це важливо. У мене було дуже важке дитинство, і мені найбільше шкода, що батьки не побачили мого успіху”.

Депресія переслідувала його все життя. Особливо – одразу після закінчення кар'єри гравця. "Я навчився жити з нею, навчився жити з проблемами в голові. Але це, безперечно, найважчий суперник, якого я зустрічав у своєму житті".

При цьому він відкрив свою футбольну школу, був президентом "Кальярі" і з 1990-го по 2013-ий роки працював у збірній Італії. Зокрема, на переможному Чемпіонаті Світу-2006. Причому коли до відкритого чемпіонського автобуса, що рухався вулицями Риму, полізли чиновники та журналісти, які до турніру поливали брудом збірну, він попрохав водія зупинитися, забрав свою валізу і просто пішов.

"Він був нестримний як гравець, феномен. Мав сміливість лева. Жоден італієць з того часу не досяг його рівня", - каже Арріго Саккі. "І був справжньою людиною. Скромною, ввічливою. Він ніколи не втручався в технічну частину роботи в збірній. Але його присутність завжди була дуже важливою. Він завжди здавався сердитим, але насправді був іронічним. Працювати з ним було привілеєм".

"Його авторитет відчувався навіть без того, щоб він розмовляв. На Чемпіонаті Світу-2006 він разом з Марчелло Ліппі був вирішальною фігурою. Такі два кардинали приносили нам багато впевненості в собі та комфорту", - каже Джанлуїджі Буффон. "Джіджі жив як хотів, був вільний завдяки Сардинії".

"Він присвятив своє життя регіону", - погоджувався Фабіо Капелло. "Він був дуже прямою, простою і чесною людиною, таких сьогодні мало. Він мало говорив, але кожне його слово відчувалося".

"Він був легендою легенд", - заявив Фабіо Каннаваро.

"Кальярі" проводжав його словами: "Тепер ми всі стали самотнішими, з вирваним корінням. Частина нас самих пішла. Ніби ми прокинулися від тривалого, інтенсивного, солодкого сну, від якого ніколи не хотіли прокидатися".

Фото - Storiedicalcio.altervista.org