Стефан Решко: про гопак, голих дівчат та синьо-жовтий прапор на Олімпіаді-1976

Через розв’язану росією війну cьогодні у різних містах багатьох країн світу мало не на кожному кроці можна зустріти синьо-жовтий прапор України. Наш державний стяг вже давно став символом свободи, нескореності народу. Українці, яких за багато десятиліть доля розкидала по світу, з особливою шаною та любов’ю ставляться до всього, що пов’язує їх із Батьківщиною. Це спостерігається не тільки сьогодні, у надважкі для нашої Неньки часи. Так було і 10-20 років тому, і навіть задовго до доленосних для нашої держави подій 1991 року, коли вона здобула незалежність.

Про це свідчить одна зворушлива історія, яка сталася майже півстоліття тому, у 1976-му. Пов’язана вона була із Олімпійськими Іграми, що проходили у країні, де знаходиться чи не найбільша українська діаспора – Канаді.

Влітку того року керована Валерієм Лобановським збірна СРСР брала участь у футбольному турнірі Ігор, маючи у своєму складі велику кількість київських динамівців – Конькова, Зв’ягінцева, Фоменка, Решка, Трошкіна, Матвієнка, Буряка, Колотова, Веремеєва, Онищенка та Блохіна.

Подолавши у груповому турнірі Канаду (2:1), КНДР (3:0) та обігравши у чвертьфіналі Іран (2:1), підопічні Лобановського потрапили до півфіналу, де їх суперником була збірна НДР. Цікаво зазначити, що на шляху до ½ фіналу керманич збірної СРСР використовував переважну більшість українських футболістів – по 9-10 (!) щоматчу. Той факт, що у червоних футболках з написом "СРСР" фактично грала збірна України, неабияк тішив представників української діаспори. На трибунах стадіонів вони палко підтримували своїх співвітчизників-футболістів, а за межами спортивних арен влаштовували маніфестації, відверто виступаючи проти режиму СРСР.

На півфінальній зустрічі з НДР на Олімпійському стадіоні у Монреалі зібралося 58 тисяч глядачів, серед яких було чимало ентнічних українців. Вони розгорнули синьо-жовтий прапор і з табличок з буквами склали фразу "Freedom Ukraine" ("Свободу Україні"). Уявити собі щось подібне в ті часи в СРСР було неможливо, а у вільній Канаді – без проблем. Слід віддати належне канадським українцям, які хотіли привернути увагу всього світу до України, яка вже давно заслуговувала самостійності.

Втім, повернімося до самого матчу, у другому таймі якого сталася неординарна подія. За рахунку 2:0 на користь німців на поле несподівано для всіх вибіг одягнутий у вишиванку молодий чоловік з довгим волоссям та бородою. В його руках був розгорнутий і піднятий синьо-жовтий прапор. Опинившись у межах центрального кола, він встиг станцювати гопак, після чого був виведений з поля трьома поліцейськими.

Гопак і голі дівчата

- Добре пам’ятаю, як на поле вискочив вболівальник в українській вишиванці, - згадує учасник того матчу Стефан Решко. – Побачивши це, суддя зупинив гру і попросив його залишити газон. У якийсь момент я опинився біля цього хлопця і теж просив, щоб він пішов з поля. Невдовзі представники правопорядку забрали його і вивели за межі майданчика.

- Якою була ваша реакція на цю витівку?
- Часто бувало, коли на різних стадіонах світу хтось вибігав на поле. На відміну від теперішніх часів, подібне раніше траплялося набагато рідше.

- Чи обговорювали цей випадок після матчу футболісти збірної між собою?
- Та ні! Нас тоді цікавила гра, а не те, хто вискочив на поле. Бувало, що й голі дівчата вибігали (щоправда, не в матчах з нашою участю) – ну то й що? Подивились футболісти – якщо, звичайно, було на що (сміється) – та й забули. У поєдинку з НДР нам було не до будь-яких зовнішніх факторів – як не як півфінал Олімпіади! Ми йшли за золотими медаллями, і тому матч з німцями був для нашої збірної дуже важливим. Гра була важкою. В одному з епізодів нам забили з пенальті, якого не було. Ми потім переглядали відеозапис, з якого було видно, що Колотов робив підкат і вибив м’яча з-під ноги німецького гравця у штрафному майданчику чисто. Та рефері розцінив це по-своєму і вказав на одинадцятиметрову позначку. Тоді мало місце політичне підгрунтя, і у тому, що нас судді "душили", були причини. Однак це тема окремої розмови. А потім ми пропустили вдруге. Це стало наслідком простої помилки одного з наших захисників (на жаль, його вже немає в живих, тож не буду називати прізвище), який промахнувся повз м’яча, що ковзнув у центрі дещо зволоженого мрякою поля. Гравець збірної НДР, вийшовши один на один з нашим воротарем, не схибив. Після цього ми притисли суперника до його воріт, відіграли один м’яч, однак все ж поступились – 1:2. Це був програш золотих нагород Олімпійських Ігор, якими всі марили. Відтак на наступний день комуністичні ідеологи із радянської спортивної делегації зібрали нас і заявили: "Якщо завтра ви не виграєте у збірної Бразилії у матчі за третє місце, вас позбавлять звання заслужених майстрів спорту!". На щастя, ми перемогли 2:0, задовільнившись лише бронзою. Тоді це вважалось провалом, а зараз розцінювалось би як безперечний успіх.

На Олімпіаду - в автобусі з автоматниками

- Чи цікавився хтось долею сміливця, який наважився вибігти на поле з синьо-жовтим стягом?
- Ні. Адже тоді нікому було ні до прапорів, ні до політики. Думки у кожного спортсмена, що брав участь в Олімпіаді, були лише одні: виграти змагання! Ми, футболісти, не були винятком. Участі в Олімпійський Іграх довго чекали, ретельно до них готувались. Тож у порівнянні з цим вболівальник з прапором не був чимось особливим. Та й часи тоді були такі…

- Якою була реакція представників КДБ, які постійно супроводжували спортивні делегації?
- Ніякою. Про це навіть жодних розмов не велося. А от перед виїздом на Олімпіаду з боку представників відповідних структур були інструкції. Нам наголосили, що під час двотижневого турне по США, яке передувало Олімпійським Іграм (там з метою адаптації збірна СРСР зіграла три матчі з менхенгладбахською "Боруссією"), радянському спортмену варто вести себе гідно. Пригадується, що нас по прильоту до Монреалю дуже ретельно опікали стосовно безпеки. Це й зрозуміло, адже у 1972 році на Олімпійських Іграх у Мюнхені відбувся теракт, у якому палестинські терористи розстріляли ізраїльських спортсменів. Вийшовши з будівлі аеропорту через задні двері, наша футбольна делегація сіла в автобус, у різних кінцях салону якого було двоє чоловіків з автоматами – чи то поліцейські, чи то військові, не знаю. В Олімпійське селище нас везли спеціальною окружною дорогою, а впродовж усього маршруту транспортний засіб супроводжували поліцейські машини та вертоліт. Заходи безпеки були на найвищому рівні!

Олімпійський спокій "комітетників"

- Як вів себе Лобановський під пильним поглядом КДБ?
- Він робив свою справу, нікуди не ліз. Його думки були пов’язані суто з футбольною темою – тренувальним процесом, відпочинком, відновленням та підготовкою до ігор. А щодо так званих комітетників, які під виглядом представників спортивної делегації постійно супроводжували нас за кордоном, то з нами один такий жив у 3-кімнатній квартирі Олімпійського селища. Ми знали, що то за працівники, тому розмови були лише про наші футбольні справи. Загалом були нормальні стосунки, ніякої агресії чи недоброзичливої поведінки не виникало. Комітетники просто ходили і виконували свою роль. Яку саме – ми не знали. Вони слідкували, щоб нічого не сталось і ніхто не потрапив за кордоном у якусь халепу. Такого, щоб до нас виникали питання "Куди йдеш?" чи "З ким ідеш?" не було. Щоправда, виходити в місто спортсменам було рекомендовано по двоє-троє чоловік.

- Чи були контакти з представниками української діаспори у футболістів?
- Один такий випадок був. Сиділи ми якось на стадіоні під час змагань легкоатлетів – якраз наш Валерій Борзов тоді біг. Розмовляли російською, як було у ті часи. І раптом до нас підійшли молоді хлопці з пов’язками на рукаві – стюарди. Виявилось, що вони з української діаспори. Запитують нас: "А чому ви розмовляєте російською мовою? Ми живемо в Канаді, куди давно переселилися наші батьки та діди, проте любимо Україну, їх мову не забуваємо і нею розмовляємо". Не знаю, хто і що сказав би їм у відповідь, але я мовив: "Добре любити Україну у державі, в якій ви ситі та вільні. А от покажіть, як любити так само Україну у складі Радянського Союзу"… Щоправда, чимало українців у Канаді, як і в інших країнах світу, зараз допомагають Україні в її теперешній великій біді. Однак, на жаль, не всі на Заході роблять це однаково. Я родом із Закарпаття, і тому дуже дивуюсь позиції Угорщини. Угорці стільки натерпілися від Радянського Союзу, коли була революція у 1956 році, а вони ще дружать із цим кремлівським нелюдом. Я в шоці! Це жах!

Баня, коктейль і медсестра

- На той час Україна мала прапор, офіційно затверджений "совєтами" ще у 1949 році – верхня, більша його частина була червоною, а нижня – блакитною. Про існування синьо-жовтого українського стяга тоді хтось знав?
- Можливо хтось із тих, хто цікавився історію глибинно, і знав. Але будь-яких розмов щодо того, яким є спражній прапор України, у ті часи ніколи не велося. Ані в команді, ані в суспільстві. Ніде! Я особисто теж не знав. Ніхто нам про синьо-жовтий прапор не розповідав, адже вся інформація була закритою або забороненою.

- Залишитись у Канаді думок ні в кого не виникало?
- Ну що ви! У нас, футболістів, такого не було. А от у іншого представника радянської делегації були. Чули такого - Сергія Нємцанова? Це стрибун у воду з Алма-Ати, який виступив на Олімпіаді невдало – посів лише дев’яте місце. Він таємно вирішив залишитись за кордоном. Коли йому сказали, що через три години заплановано виліт у Москву, хлопець зумів скористатися тим, що комітетник ненадовго задрімав - і втік. На наступний день всі газети сповістили про політичного втікача Нємцанова, який на той час опинився на якомусь острові. Цікава була історія. По версії делегації, Нємцанов пішов з хлопцями у парну, де після того, як попарились, компанія пила коктейль. Йому начебто стало погано, Сергія забрала медсестра – і він… зник. Насправді все пояснювалось просто – втечею. Справа в тому, що Нємцанов підтримував стосунки з дівчиною російського походження, яка мешкала в Америці. Було знайдено листа, в якому незадовго до втечі вона писала йому: "Діємо, як домовились". Зрозуміло, що спортсмен виношував ідею залишитись за кордоном, що і зробив. Щоправда, невдовзі Сергій Нємцанов все ж повернувся до СРСР і навіть продовжив виступи у всесоюзних змаганнях. А тоді, у Монреалі, після цього випадку комітетники давали інструкції усім членам делегації: коктейлі не пити, в баню не ходити (сміється). Хоча всі знали, що насправді Нємцанов втік.

Синьо-жовтий забіг Данила Мигаля

Що стосується відчайдушного страйкера, який мав сміливість станцювати гопак із синьо-жовтим прапором у далекому 1976-му, то ним виявився вихідець з сім’ї українських емігрантів, студент коледжу Данило Мигаль. Ось що тоді писала про його вчинок канадська емігрантська газета "Свобода":

"Данило Мигаль із Тандер Бей (Тампа) своєрідно вдарив по колоніальній політиці Кремля в області спорту. Він продерся крізь кордон охоронців стадіону і серед радянських та німецьких гравців розгорнув український жовто-синій прапор зі словами: "Свободу Україні!".

Як зазначив монреальський журнал "Gazet" - "це сильний удар з позицій українського націоналізму". Удар був підкріплений характерною ознакою українського гумору: Данило Мигаль на олімпійському полі виконав кілька символічних рухів танцю "Гопак". Навіть незнайомі з українськими національними кольорами глядачі зрозуміли, що цей українець по-своєму сміється собі з радянсько-російської спортивної в'язниці народів і всіх тих, хто її підтримує або замовчує. Більш ніж 50-тисячна публіка прихильно прийняла цей сатиричний протест як ще одну дуже людяну спробу української молоді показати присутність України на ХХI Олімпіаді. Його затримали приблизно на одну годину, а потім звільнили без покарання. Один поліцейський у цивільному одязі намагався переконати його українською мовою, що цей протест нічим не допоможе і погрожував йому висилкою в СРСР".

За 46 років, що минули з тих пір, Данило Мигаль неодноразово бував в Україні. Одного разу він дізнався, що якимось дивом зберігся відеозапис його легендарного "забігу" на Олімпійському стадіоні Монреаля. Можна собі уявити, з яким відчуттям він переглядав ті кадри. Тоді, у 1976-му, ніхто й подумати не міг, що настане час, коли синьо-жовтий стяг стане справжнім національним симоволом, а Президент України Володимир Зеленський згадає про вчинок Мигаля у своїй урочистій промові у День Державного Прапора України.