“Люди в Україні знають, що означає бути вільними, бо ми створили цю країну разом”. Андрій Шевченко розповів свою історію війни

Легендарний український нападник Андрій Шевченко спеціально для виданя The Players’ Tribune у форматі монологу розповів, як він зустрів повномасштабну війну з росією, про свою паніку та перші рішення.

---

Я спав, коли задзвонив телефон. То була моя мати. Я поглянув на годинник.

Була 3:30 ранку.

Коли твоя мати дзвонить тобі в цей час, це ніколи не буває гарною новиною, правда?

Думаю, коли я побачив телефон, частина мене вже знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Декілька тижнів всі хвилювалися, але жодна нормальна людина не хотіла змиритися з тим, що може статися. Але коли я побачив телефон з ім'ям моєї матері, я став вникати.

Вона плакала, коли розповіла мені, що відчула, як її будинок трясеться від вибухів.

Ми увімкнули новини, і ось воно. Війна. В Україні.

Час немов зупинився.

Я почував себе таким безпорадним.

І я почував себе винним.

Я мав бути там, у Києві, з мамою. Кілька днів тому у неї був день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю у неї вдома з моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював квитки з 19 по 29 число, але через деякі документи, які мені потрібно було заповнити у Великій Британії, я змінив свій рейс на 26 число.

Через кілька годин після дзвінка мами почали приходити відео від друзів та у соціальних мережах. Російські вертольоти над нашою землею, ракети, що б'ють по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезні пробки людей, що тікають з Києва. За один день тисячі людей, які все життя прожили в Україні, стали біженцями.

Я був у шоці. У мене четверо дітей. Мені всього цього зрозуміти неможливо — уявіть, як їм. Моєму молодшому вісім років. Як йому пояснити???

Я не можу сказати вам, скільки разів мені доводилося заряджати телефон. Цілий день я дзвонив людям: друзям, сім'ї, колишнім колегам та товаришам по команді.

Чи у безпеці вони? А як їхні родини? Що відбувається далі? Чим я можу допомогти?

Ви панікуєте, тому що рішення раптово можуть змінити чиєсь життя.

Пам'ятаю, колись я просто завмер. Я повернувся до дружини і сказав: "Я не знаю, що робити…".

Моїм першим поривом було вивезти сім'ю з країни, але і мама, і сестра сказали мені одне й те саме — я так ясно пам'ятаю мамині слова по телефону: "Я не збираюся зараз їхати. Це мій дім".

Тієї ночі ми побачили, як президент Зеленський направив народу чіткий сигнал. Він сказав нам, що не поїде з Києва, що ми повинні об'єднатися, щоб захистити нашу землю. Це був наш вибір між тим, існує наша країна чи ні.

У момент ваша перспектива, ваші пріоритети, весь ваш світ змінюється.

Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Це Ліга чемпіонів? Заробляти гроші? Мати хороший бізнес?

Нічого з цього не реально.

Дрібні проблеми, дрібні розбіжності зникають.

Все інше відпадає.

Успіх - це свобода.Успіх - це виживання.

У наступні дні ми всі почали слухати історії.

Мало того, що багато людей вирішили залишитися, але й інші люди з усього світу без вагань поверталися, щоб захистити нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки, вони просто знали, що повинні йти...

Я чув про 20-річних підлітків, які годинами утримували дороги, бо їм доводилося захищати своє село від окупантів.

Я чув про людей, які зіткнулися із зруйнованими будинками, бо їм потрібно було допомогти в евакуації своїх сусідів.

Я навіть чув про чоловіка та дружину, обидва лікарі, які поїхали до Ірпеня допомагати у лікарні, коли на місто сипалися бомби. Вони залишили своїм друзям повідомлення: "Якщо з нами щось станеться, ви маєте законне право піклуватися про наших дітей".

Ви можете собі уявити таке запитання?

Подружжя залишалося в лікарні кілька днів, поки місто знищувалося, допомагаючи людям. Зрештою вони повернулися до своїх дітей, але поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні.

Я знаю багато таких історій. Історій героїв.

Я чув історії про неймовірну мужність, але також і про неймовірний біль і страждання. Моя тітка була замкнена у своєму підвалі протягом чотирьох днів під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зупинилися на півдня. Я маю близьких друзів, які загинули. Серед хаосу ми не мали часу сумувати.

Я все ще почував себе винним. Я хотів бути там, бачити ситуацію, захищати свою землю та вивезти свою родину. Мені треба було допомагати.

Якоїсь миті я сказав мамі: "Я повернуся".

Але вона сказала мені: "Андрію, що ти збираєшся тут робити? Ти не воїн. Тобі треба залишатись там, де ти є.

Йди у ЗМІ. Розкажи їм правду про те, що відбувається. Ця війна не тільки на землі з гарматами та бомбами. Це інформація. Ти можеш використати свій профіль, свої зв'язки. Зібрати кошти. Отримати запаси та підтримку. Ти можеш допомогти там, де ти перебуваєш".

Я слухав маму і старався, щоб вона мною пишалася. У наступні дні я робив усе можливе, аби допомогти чим міг.

Було дивно бачити, як люди у всьому світі робили те саме. Демократичний світ стояв разом.

Люди дзвонили мені з усього світу — з Італії, США, Німеччини звідусіль. Мережі людей з усього світу робили все можливе, щоб зібрати кошти, відправити допомогу або просто об'єднати людей на місцях, щоб переконатися, що їхні друзі та сім'ї у безпеці.

Ми дзвонили один одному типу: "Мій друг у цьому селі… мій дядько в цьому місті… мої бабуся й дідусь застрягли у своїй квартирі… ви знаєте когось поблизу, хто міг би перевірити, чи все у них гаразд?"

Так багато людей просили про допомогу.

Ніхто ніколи не говорив "Ні".

Люди в Україні знають, що означає бути вільними, бо ми створили цю країну разом.

Ми маємо нову країну зі старою історією. Наша культура, мова та історія сягають глибини століть, а незалежність ми отримали лише 30 років тому. Через це, особливо люди мого покоління, ми відчуваємо, що Україна виросла разом із нами. І цей зв'язок означає, що ми ніколи не хочемо її втрачати.

Моя історія – це історія України.

За роки до здобуття незалежності я закохався в Київ ще дитиною, мандруючи містом на самоті, граючи у футбол щовихідних. З дев'яти років я їздив автобусами та метро туди, де мав грати. Я дізнався географію міста з розташування футбольних полів.

На кожну подію сучасної історії України маю свою історію. Коли трапилася Чорнобильська катастрофа, і нас евакуювали з Києва, я пам'ятаю, як мій тато взяв лічильник Гейгера на один із футбольних м'ячів, які я привіз із собою, і як він показав рівень радіації у 50 разів більший за норму — тому його довелося спалити!

Коли 1991 року нарешті прийшла незалежність, я близько місяця грав на турнірі з академією київського "Динамо" під Москвою. Я щодня дивився новини в нашому готелі... Горбачов, Єльцин, весь цей бардак. Ця хибна реальність розпаду СРСР. Коли ми поїхали потягом, щоб повернутися додому, ми все ще були частиною Радянського Союзу. А коли ми вийшли на перон у Києві? Ми прибули до незалежної країни!

Я пам'ятаю прапори. Синій та жовтий всюди. Всі були такі щасливі.

Я відчув ті самі емоції, коли вперше одягнув футболку збірної у грі U-16 — Україна 2:2 Нідерланди у Львові на заході України.

Якщо ви не знаєте, дозвольте мені сказати вам, що футбол є дуже важливою частиною українського життя. Це спорт №1. Я виріс, обожнюючи легендарних "динамівців", Олега Блохіна та Ігоря Бєланова — цих чудових володарів "Золотого м'яча", — але моє покоління об’єднувало людей по-іншому. Гра мала для нас інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну самосвідомість.

Важко навіть уявити атмосферу у Львові того вечора. Стадіон був переповнений. Тисячі людей прийшли подивитися на гру молодіжної команди! Вони прийшли подивитися, як їхня команда грає в українських кольорах, і почути українську мову на трибунах. Тієї ночі люди прийшли подивитися на українську, а не радянську команду.

Коли я завершував кар'єру як капітан національної збірної, коли ми приймали Євро-2012, всі так пишалися тим, що ми можемо зробити як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми багато працювали, щоб побудувати ці стадіони, а також покращити обслуговування та гостинність, щоб гості з усієї Європи могли побачити нашу країну та полюбити її так само, як і ми. Щойно нас оголосили співгосподарями турніру, я мріяв зіграти на ньому. Коли це нарешті сталося, мені було майже 35, я фізично страждав від болю в спині… але я нізащо не пропустив би його.

Це було красиве літо та найвища точка для нас як нації.

Загалом через 10 років після Євро-2012, коли Росія вторглася, вперше здавалося, що ми можемо втратити все, над чим ми так старанно працювали. Нашу спільну історію.

Ми знаємо, що не можемо дозволити цьому статися.

У нас уже понад півроку триває війна.

Завдяки неймовірній стійкості наших військових та реакції демократичного світу ми можемо сказати, що ми все ще тут. Деякі люди повертаються додому. Футбольний сезон навіть поновився. Ми боремося за нормальне життя.

Але це ще не кінець. Не час міняти канал. 24 лютого у нас не було часу думати, сумувати, бути в шоці. Але зараз ми все відчуваємо. Біль та руйнування видно всім. Не відводьте погляд.

Не помиляйтеся, це може статися будь-де. Це впливає на всіх. Це боротьба не лише за Україну, а й за всю демократію.

Ви можете читати це, думаючи, що ви в безпеці, що це просто далеке місце, що це не може вас торкнутися. Можливо, зовсім недавно багато хто в Україні думав так само. Правда у тому, що світ так не працює. Це може відбуватися знову і знову, якщо ми не засвоїмо уроки і не триматимемося разом.

Я вже двічі був удома в рамках моєї роботи з фондом "Laureus Спорт на благо" та ініціативою президента Зеленського United24. Я бачив дійсність.

Вперше я повернувся до Києва у квітні, приїхавши поїздом із Польщі.

Тиша – це перше, що вражає.

Я не знаю, чи їздили ви колись поїздом до України. Якщо так, то ви знаєте, що це може бути гамірно. Переповнені вагони, сім'ї голосно розмовляють, діти бігають проходами. Сміх.

Це було навпаки. Тихі, напівпорожні вагони, порожні особи, які не виражають жодних емоцій. Ми в'їжджали до зони бойових дій.

На пероні вокзалу я побачив солдатів, що вишикувалися в чергу в очікуванні своїх сімей. Матері, дружини та діти плачуть в обіймах один одного. Сім'ї возз'єдналися після кількох місяців розлуки.

Після цього я годинами гуляв з другом вулицями Києва. Мені хотілося побачити місця мого дитинства, переконатися, що вони ще стоять, обійняти людей, відчути їхні емоції.

Це моє місто, з яким я познайомився, мандруючи метром у дитинстві. Про кожен куточок у мене є історія чи спогад. Але зараз усе закрито. Я не міг повірити, як мало машин було на вулицях. Єдиним реальним звуком була сирена повітряної тривоги – шість чи сім разів на день. Перший раз, коли ви чуєте її, це дійсно шокує.

Ми відвезли машину подалі від міста, повз блокпости, і поїхали в район, де я виріс, у знайомі мені школи, на поля, де я грав.

Коли ви бачите місця з вашого дитинства, обстріляні ракетами, будівлі, зруйновані вогнем, з вами щось відбувається.

Що далі від Києва, то більше руйнування.

На другий приїзд я побачив Ірпінь. Це колись гарне місто, повне новобудов… зараз там просто нічого немає.

Чорне.

Сплющене.

Знищене.

Я їздив у Бородянку, Бучу, Гостомель, і там було те саме.

Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це справжнє життя.

Далі на схід, у Дніпро, я зайшов до дитячих відділень лікарні та побачив хлопчиків та дівчаток шести-семи років зі страшними травмами.

Я чув історії про бомби, які потрапили до їхніх будинків і відібрали у них ноги, руки, їхні сім'ї. Я ходив з однієї кімнати до іншої, і ще, і ще.

Щиро кажучи, після другої кімнати мені не хотілося продовжувати. Я більше не міг цього терпіти. Було надто багато смутку.

Це війна.

І навіщо? Я не можу знайти причини. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розсудливій людині.

Люди повертаються ремонтувати та відновлювати, але ситуація критична.

Є так багато сімей, що мешкають у переповнених тимчасових житлах без доступу до основних послуг. А незабаром буде зима.

Нам потрібно продовжувати збір коштів та пожертвувань для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, та тих, хто був переміщений. І нам треба говорити правду про те, що відбувається.

Це мій пріоритет зараз.

Моя робота з Laureus досі включала відвідування програми для біженців у Варшаві, де українські діти, які втратили свої будинки та близьких та проїхали сотні миль у пошуках притулку та безпеки, використали спорт, щоб спробувати подолати психологічну кризу через війну.

Я також зустрічався з іншими провідними спортсменами, які підтримують цей проєкт. Я зустрів Ігу Швьонтек на її показовому матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Я подарував Роберту Левандовському — одному з перших спортсменів, які виступили проти Росії, — капітанську пов'язку в українських кольорах, він її візьме із собою на чемпіонат світу.

Світ спорту може впливати на думку і навіть політику, коли справа доходить до цієї війни.

Щоразу, коли я відвідую програму Laureus, це нагадує мені про те, що в наш час, можливо, більше, ніж будь-коли, спорт справді здатний змінити світ.

Я все ще оптиміст. Я бачу світло у темряві. Я бачу прогрес. Я бачу майбутнє своєї країни. Я бачу це дуже ясно.

Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми найбільше цінуємо.

Це наша земля, наша свобода та наше майбутнє.

Ми виживемо, щоби разом продовжувати писати нашу спільну історію.

Я хочу закінчити, розповівши вам дещо, що я бачив під час свого візиту до Ірпеня.

Раніше у місті був цей красивий футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування лише одне поле залишилося недоторканим. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів на відновлення решти полів, але поки вони, як і раніше, сповнені воронок, уламків та уламків.

Незважаючи ні на що, я все ж таки бачив групу дітей, не старших 12 років, які разом гасали з м'ячем.

Ці діти ніколи не мали переживати, що в них є, або грати в таких умовах. Це не місце для дітей.

Але все ж таки вони там.

Досі опираються.

Для мене це і є дух України.

Над текстом працював Олександр Риженко