Кінець совка, Камерун з танцями Роже Мілли та старіючий Марадона. ЧС-90 був чарівним

Ми в UA-Футбол продовжуємо розповідати читачам про знакові матчі в житті кожного з нас: автори і редактори згадують атмосферу першого знайомства з футболом через телевізор або прямо на стадіоні. Пропонуємо і вам перейнятися духом минулого, а в коментарях ви завжди можете поділитися своїми спогадами про важливі для вас футбольні події в історії. Сьогодні - про чемпіонат світу 1990.

Напевно, ось так відразу, з наскоку, важко сказати, який саме матч став тією самою відправною точкою, після якої я раптом зрозумів, що футбол - це та гра з м'ячем, з якою так чи інакше буде пов'язане все моє життя.

Мабуть, для мене це був навіть не матч, а цілий турнір - далекий ЧС-90, коли 10-річний пацан побачив по телевізору не просто гру, а якесь справжнє, чарівне дійство.

Ні, звичайно я і до цього поглядав деякі матчі по ТБ, які, втім, в силу віку смутно відклалися в пам'яті. Так, я ганяв з такими ж пацанами м'яч у дворі та у групах продовженого дня в школі (хоча нині, напевно, молодь і не знає, що це таке), проте футболу, як такого, в голові тоді ще не було.

Але ось однозначно, саме той італійський чемпіонат тоді викликав справжній фурор. Раптом перевернув з ніг на голову поняття футболу, як не просто штовхання м'яча у вільний час, а як Гра з великої літери, супутнє їй шоу, і поняття того, що в неї грають по всьому світу, причому грають по-різному.

Окремим рядком потрібно відзначити, що саме той турнір був показаний по ТБ, ще совковому, щоб ви розуміли, ТБ. Тоді недосвідченому радянському глядачеві був показаний антураж великого футболу у вигляді креативної заставки і, хвилиночку, реклами офіційних спонсорів чемпіонату. Яку дивилися з не меншим інтересом, ніж самі матчі.

Тоді все це було "вперше і знову", і матчі чемпіонату, особливо спочатку, дивилися цілими сім'ями. Зазвичай в ті часи в середньостатистичній родині будівельників світлого майбутнього був тільки один "ящик", вибору каналів майже ніякого, і тому чоловіча частина з боями відбивала заповітний прилад, ну а прекрасній половині людства доводилося дивитися футбол через брак вибору.

Навіть моя мама, від футболу завжди віддалена, але з подивом дивилася на збірну Камеруну, що підірвала той турнір, яка в матчі відкриття з двома вилученнями у складі і після кривуватого голу Омам Бііка, обіграла діючих чемпіонів аргентинців з Марадоною (1:0). Тоді все було ще не так складно з рівністю і братством, тому фраза мами, що "хлопці, які тільки вчора злізли з дерева, але обіграли чемпіонів світу" викликала посмішку, а не судові переслідування.

Напевно саме камерунці із запальними танцями 38-річного (!!!) на той момент Роже Мілли стали головним проривом, граючи в свою, незрозумілу, часто грубу через нестачу техніки гру, але дісталися до чвертьфіналу, де мало не прибили англійців (2:3). Майже... Так як африканцям відгукнулася та ж проблема з порушеннями, через які Камерун і пропустив два голи з пенальті, програвши родоначальникам в додатковий час.

Ну а у фіналі тоді зустрілися чемпіон-86 Аргентина зі старіючим Марадоною, який хоч багато на тому турнірі не забивав, але разом з Каніджею все-таки затягнув свою команду у фінал, і німці (на той момент ще західні).

Звичайно, фінал вийшов нудним, з єдиним голом Бреме на 85-й хвилині з пенальті, але загального враження від турніру він не зіпсував.

Турнір, який для мене був проривом, який дав зрозуміти 10-річному пацану, що футбол багатоликий і емоційний: від сліз радості до сліз горя. Що футбол часом нудний, як Аргентина і Німеччина у фіналі, а часом запальний і емоційний, як танці Роже Мілли з Камеруном, які показали найкращу гру африканських збірних в історії. Що футбол різний у всіх сенсах.

Звичайно, далі за течією життя теж були емоції, футбольні, і не тільки. Розпад совка, перші відносно успішні матчі збірної України, створення Ліги чемпіонів, коли в групах ще не було прохідних матчів, прорив "Динамо" Лобановського в Європі, Україна на ЧС-2006. Все це також відклалося в моєму особистому сприйнятті футболу, зайняло свої найкращі полички в пам'яті.

Але це були вже зовсім інші історії, так як першим, наріжним каменем все-таки був той далекий, італійський Чемпіонат світу. Перший, а тому найкращий. Нехай і старий, нехай він і виглядає зараз дивно і навіть місцями смішно, але він був першим і найбільш незабутнім. Як перший раз в юності з коханою дівчиною. Яскравий, незабутній, і який відклався на все життя, саме як перший.