Олександр Лівшиц: Якщо піду, клуб "Кривбас", цілком імовірно, може зникнути

Президент "Кривбасу" Олександр Лівшиц поділився міркуваннями щодо перспектив криворізького клубу.

- Олександре Іллічу, не можу повірити, що вам було комфортно за присутності менше тисячі глядачів на 27-тисячному стадіоні. Також не повірю, коли скажете, що не спробували розібратися, чому так виходить…
- Безумовно, мені все це болить, мене це непокоїть і… дратує. Безумовно, намагався упорядкувати - бодай для себе й вияснити, що коїться. Дійшов висновку, що загальних, можна сказати, глобальних причин - двійко…

Розумієте, я пов’язаний із "Кривбасом" багато десятків років - тією чи іншою мірою. Фактично, увесь період Незалежності України якимось чином мав стосунок до криворізького клубу, просто до певного моменту все це було ніби затінено. Веду до того, що орієнтуюся в ситуації, розбираюся як у футболі, так і в його менеджменті. Не чужинець я в цій грі, кажучи простіше. Тому усвідомлюю, що вболівальники (не важливо, йдеться про Кривий Ріг чи про Ріо-де-Жанейро) завжди хочуть більшого, так само вони частенько не дивляться на себе в дзеркало, натомість вимагають від інших за максимумом…

Аби й надалі не ходити колами, скажу, що найперша причина нелюбові до клубу в нашому місті - це нездоровий ажіотаж довкола "Кривбасу", що його створили окремі ЗМІ. Не хочу нікого звинувачувати, ніколи не страждав на віру в "теорії змов", однак для мене очевидно, що та кампанія обруднення, яка виливається на криворізький ФК уже тривалий час, є цілком спланованою, продуманою й, можливо, навіть, оплаченою. Тож люди, яким це вигідно, досягли бажаного: нині над "Кривбасом" створено настільки негативний ореол, що багатьох нормальних уболівальників він елементарно відлякує.

- Зрозуміло. Однак ви згадали про дві причини…
- Так. Друга - то стан нашої арени: я насправді розумію, що на трибунах "Металурга" некомфортно сидіти, вболівати, дивитися футбол. Однак ні в якому разі не візьмуся за покращення стадіону, за його реконструкцію, вдосконалення. Чому? Бо не бачу сенсу: арена належить місту, ми її лише орендуємо, а мені жаль викидати свої гроші, адже усвідомлюю, що строк оренди будь-якої миті можуть перервати, відтак клуб залишиться ні з чим. Якби дехто був прозоріший, то "Металург" уже давно віддали нам за символічну 1 гривню - звісно, під наші інвестиційно-фінансові зобов’язання, закріплені нотаріально.

- Знаєте, подібні проблеми допікають багатьом клубам ПЛ. Один із них - "Говерла", проте навіть за таких обставин у 120-тисячному Ужгороді на футбол стабільно приходять п’ять тисяч осіб, натомість у понад півмільйонному Кривому Розі - 985.
- Не хочу нікого образити, але правда залишається правдою: в нас - далеко не найфутбольніше місто України! До того ж не маємо аж надто сприятливої економічної ситуації, щоби розвиватися на повну. Ось візьмемо Харків - оптимальне, на мою думку, місто для розвитку: там є й відповідна інфраструктура, й добре розвинена комунікаційна сфера, й багато фінансових установ, і великі грошові вливання, а ще (може, це - ключовий аспект) - відсутність негласного статусу периферії, на що страждає Кривий Ріг. Тобто, вже на старті програємо Харкову, а також - Донецьку, Дніпропетровську, вже не кажу про Київ.

- Олександре Іллічу, теж нікого не хочу образити, зокрема - вас, проте правда - понад усе: сказане вами має вигляд, даруйте мені, ниття. Або - самовиправдання…
- Мені немає за що виправдовуватися, тим паче - нити, адже для мене очевидно таке: якщо піду, клуб "Кривбас", цілком імовірно, може зникнути. Тут же як: на мене виливають бруд, кажуть, що - поганий керівник, але альтернативи мені не існує, адже досі ніхто не звертався до мене з пропозицією продати криворізький ФК! Тому запевняю: якщо клуб потрібен лише мені та моїм діловим партнерам, футболу в Кривому Розі не буде… Так, повторюю, що розумію незадоволення вболівальників: існує багато чуток довкола "Кривбасу", окремі з них, визнаю, мають підґрунтя. Поточного сезону й справді набрали мало очок, показуємо невидовищний футбол. Проте, так само розумію, що невдячність (зокрема, чорна) завше була характерною рисою українців, за що часто розплачуємося перед історією