×
Спасибо, я уже с вами
Юрий Калитвинцев: "Сегодня я бы еще подумал, за какую сборную играть"

Юрий Калитвинцев: "Сегодня я бы еще подумал, за какую сборную играть"

22 марта 2007, четверг. 23:122007-03-22T23:12:58+02:00

Пiсля блискучої кар'єри у складi "Динамо" та збiрної України, цей гравець залишився в Києвi i зараз, вже є тренером юнацькою збiрною України та увiйшов до тренерського штабу "Динамо"

Вiн став своїм в Українi, й тепер мало хто пам'ятає, що Юрій Калитвинцев - натуралiзований українець. Пiсля блискучої кар'єри у складi "Динамо" та збiрної України, цей гравець залишився в Києвi i зараз, вже тренером, працює з юнацькою збiрною України, а нещодавно увiйшов до тренерського штабу "Динамо"...

- Юрiю, що завадило вам зiграти у збiрнiй Росiї?

- Тодi я зрозумiв, що тренер нацiональної збiрної Росiї Павло Садирiн не розраховує на мене. Я був кандидатом, але мiг ним так i залишитись. Було бажання зiграти на вищому рiвнi, i коли надiйшла пропозицiя зiграти за збiрну України, я недовго роздумував. На цей момент не було великої рiзницi: Росiя чи Україна. Можливо, сьогоднi я би ще подумав, за яку збiрну грати i чи змiнювати громадянство. А тодi я легко на це пiшов.

- Хто вам зробив пропозицiю змiнити громадянство?

- Тодiшнiй президент "Динамо" Григорiй Суркiс. А ще - головний тренер збiрної України Коньков. Я в цей час перебував на базi "Динамо". Вони мене викликали в кабiнет i поцiкавилися, чи маю бажання грати за Україну.

Скажу вiдверто, я очiкував такої розмови i готувався до неї. Тому без зволiкання дав згоду.

- Чи не було клопоту з оформленням документiв? Адже ви ось-ось мали стати гравцем росiйської збiрної.

- Я до цiєї справи не втручався. Менi сказали, що вiд мене потрiбна лише згода, а решту технiчних клопотiв залагодять без мене. Я лише запитав: "Законно це все робитиметься, чи в обхiд законiв?" Мене запевнили, що все буде законно. Документи швиденько оформили, i я вже в найближчiй грi мiг виступити за українську збiрну.

- Як у Росiї сприйняли таке ваше рiшення?

- У мене завжди були прекраснi стосунки з пресою. Обструкцiї менi не влаштували. Росiяни мене дуже добре зрозумiли, попри те, що бiльшiсть вважала мене достойним виступати за збiрну Росiї.

Всi знали, як воно є, розумiли, що в цю збiрну я так i не потраплю, тож, приймаючи це рiшення, керуюся тiльки спортивним iнтересом. Тому рiзкого негативу не було. Мене в Росiї зрозумiли.

- Нинi ви чудово розумiєте українську, хоча для корiнних росiян це не властиво. Довго звикали до нової мови?

- Розкажу таку iсторiю. Я грав у юнацькiй збiрнiй СРСР. Разом зi мною там були Геращенко, Сидельников, Мороз, Ковтун - це хлопцi з України. Одного разу я зайшов у кiмнату Мороза та Ковтуна, а там Вiтя читає українську книжку. Я кажу: "Ану, дай-но спробую почитати українською". Вони смiялись, аж падали з моєї вимови. Я кажу: "Та дайте хоч двi години, щоб я звик, пояснiть, як цi слова читаються, як вимовляються". Ото й дали менi коротенький урок. Звiсно, це все робилося з гумором, а мене той урок чомусь зацiкавив. Може, доля вже тодi менi пiдказувала, що згодом знання цiєї мови менi знадобиться.

Коли я приїхав у "Динамо", багато хлопцiв у командi говорило українською. Я прислухувався до них, пробував говорити сам. Знову ж таки, виходило смiшно, але я не соромився. Я не вважав цю мову чужою. Я вважав її рiдною, тiльки з iншим звучанням.

- Напевне, i в кумеднi iсторiї потрапляли в Українi через незнання мови?

- Та було. Найбiльше пам'ятається iсторiя, в яку потрапив росiянин Олексiй Герасименко, який теж переїхав грати у "Динамо". Вiн спробував купити в Києвi хлiба. Пiшов, дивиться напис: "Перукарня". Мабуть, зрозумiв, що це пекарня. Зайшов i став вимагати хлiба. Скiнчилося все це великим "ха-ха".

Так, були слова, яких я не вiдразу розумiв, а коли взнавав, що вони означають, то самого брало на смiх. Тi ж "шкарпетки" або "не чiпай". (Смiється). Ну думаю, раз "не Чапай", то це означає: Петька або Фурманов (Смiється). Кажуть менi "не чiпай", а я нi чорта не розумiю, чого вiд мене хочуть.

- Ви працювали пiд керiвництвом двох метрiв радянського футболу - Бескова i Лобановського. Що поєднувало i що рiзнило цих великих людей?

- Вважаю, що менi пощастило попрацювати з такими тренерами. Я завжди мав надiю стати тренером, тому уважно спостерiгав, як вони ведуть їхнiй тренувальний процес. А тепер це знадобилось.

А порiвнювати Бескова i Лобановського не можна. Вони тодi розвивали рiзнi напрямки футболу. Порiвнювати можна хiба в тому, що вони в один час тренували два нашi провiднi клуби - "Спартак" i "Динамо". Цi люди подiбнi у своєму професiоналiзмi й були на своєму мiсцi. А от тренувальнi процеси, атмосфера в командi - у кожного були свої.

- Найкращi, зорянi часи вашої кар'єри футболiста припали на "Динамо". Який матч найпам'ятнiший?

- Я б не сказав, що лише на київське "Динамо". Для мене дуже дорогий час, коли я потрапив у волгоградський "Ротор", великий крок у кар'єрi, коли перейшов у московське "Динамо". I вже цi попереднi кроки дозволили менi в київському "Динамо" вiдчути себе своїм i досягти з киянами цих висот.

А найпам'ятнiший матч? (Задумався)... Та всi вони пам'ятнi, навiть товариськi. Тодi "Динамо" представляло Україну в Європi, тому всi вони в пам'ятi. А матчi збiрної України - тим паче.

- Уболiвальники дотепер смакують вашу перемогу в Лiзi чемпiонiв на "Ноу Камп" над "Барселоною" - з рахунком 4:0...

- Тодi цi каталонцi гадали, що ми приїхали не з України, а з Сибiру. В Iспанiї перед матчем футболiсти "Барселони" понадiвали на себе шапки-вушанки. Показували великим пальцем униз i всiєю своєю поведiнкою виставлялися: мовляв, цi дикуни не мають нiяких шансiв.

А ми були гоноровi хлопцi, таке нас розiзлило. I ось ми вирiшили нiчим їм не вiдповiдати. Просто промовчали. I сказали самi собi: пiсля матчу подивимося, де буде палець, який палець i хто його показуватиме.

- I як воно було пiсля матчу?

- (Смiється). Було приємно, що тi глядачi, якi ще залишились на стадiонi, проводжали нас оплесками, ще й стоячи. Каталонцi оцiнили нашу гру. Пам'ятаю, що в "Барселони" було дуже тихо в роздягальнi, пам'ятаю очi гравцiв. Ми змусили їх опустити погляд - у землю. Вони не дивились нам у вiчi й оминали поглядом один одного. Не збагнули, що сталося, не встигли оговтатися.

А ще пам'ятаю, коли я вже подивився вiдеоповтор цього матчу, вираз обличчя їхнього головного тренера Луїса Ван-Галя пiсля третього пропущеного голу. Стiльки рокiв працював у футболi - i взагалi не тямив, що дiється. Це було обличчя i погляд не когось iншого - приреченого.

- Пiсля успiху з "Динамо" ви потрапили у скромний "Трабзонспор". Чи були ще якiсь iншi варiанти?

- Я вже пiзнiше дiзнався, що були. А в цей момент все чiтко було лише з "Трабзоном", i я вiдчув, що треба-таки пiти. Правий я тодi був чи нi - це тема окремої розмови. Чи шкодую я про це... (Задумався). Волiю не оглядатися назад. Звiсно, якби я знав, що мною цiкавились iншi клуби, а клуби були дуже солiднi, то я б на цей крок не пiшов. Але я його вже зробив - i маю чудову школу.

Прикро, що я туди потрапив якраз у той момент, коли "Трабзонспор" розривали рiзнi непорозумiння, постала плутанина з фiнансуванням, почалася змiна поколiнь... Одне слово, цiлковитий безлад. Я навiть судився з цим клубом i став першим футболiстом, який... вiдсудив заборгованi грошi.

Скажу, що пiсля цього Валерiй Васильович знову покликав мене у "Динамо". Ото й питає: "Чи не хочеш знову пограти в Лiзi чемпiонiв?" Це питання можна було i не ставити. Не лише в Лiзi, - я просто в "Динамо" ще хотiв пограти. Лобановський і каже: "В чемпiонатi України ми i без тебе впораємось, а от в Лiзi чемпiонiв ти нам потрiбен". Я залюбки погодився.

Але в цей час судився з "Трабзонспором", тож через цю юридичну тяганину мене не встигли заявити в "Динамо" на цей сезон. Шкода, я хотiв повернутись.

- Чому так рано вирiшили закiнчити кар'єру?

- Я пiзнiше зрозумiв, у чому користь. У тридцять один рiк я був ветераном команди... А в тридцять два я знову став молодим. Але тепер уже - тренером. Нинi менi тридцять дев'ять, i в мене пристойний досвiд тренерської роботи.

Розумiєте, пiсля того, як я пограв у "Динамо" на найвищому рiвнi, грати деiнде, лише заради того, щоб просто грати i заробляти якiсь грошi, не бачив стимулу. Я вважав: або грати на високому рiвнi й там закiнчити кар'єру, або ж не грати взагалi й готувати себе до пiсляфутбольного життя.

За фiзичними даними я напевне ще мiг два-три роки пограти на найвищому рiвнi. Але пропозицiй не було.

- Чи не шкодуєте, що доля зробила вас українцем?

- У жодному разi. Мої дiти вважають себе лише українцями. З 1995 року ми тут. 19-рiчна донька навчається в унiверситетi iменi Шевченка, молодший 14-рiчний син грає в київському "Динамо". Вiн марить лише цим клубом i збiрною України. Ми з дружиною ще в душi пам'ятаємо, що ми з Росiї, але нечасто це згадуємо. А дiти - українцi. Ми - удома.

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке

Источник: Максим Качурівський, газета "Експрес"
Официальный сайт ФК "Динамо"


Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев