Задовго до Ель Класіко. Як народжувалася Барселона

"Наприкінці XIX століття легкоатлетичні види спорту вважалися негідними каталонських синьйор, вражаючі пуза їхніх чоловіків також не пасували до бігу. Вони вели сидячий спосіб життя. Мабуть, улюбленим "видом спорту" іспанської аристократії було набивання своїх животів усілякими смаколиками. Ці чоловіки могли скинути кілька зайвих грам, лише зайнявшись сексом або ж відвідавши численні бали, які у ті часи вважалися головною розвагою буржуазії", – писав Роберт Г’юз у книзі "Барселона. Історія міста".

На зламі століть для багатьох мешканців столиці Каталонії мужчини в коротких штанях практично нічим не відрізнялися від оголених, їхній вигляд був таким ж шокуючим. Коли ж серед вершків суспільства знаходилася жменька тих, які займалися спортом, вони зазвичай зупиняли свій вибір на кінній їзді, стрільбі чи тенісі. Однак, при цьому вони ніколи не зраджували заповідям іспанського істеблішменту. Ці атлети ніколи не одягали сороміцьких коротких штанів й займалися спортом в оточенні рідних та друзів. Коли ж ці спортсмени випадково бачили футбольні матчі, де ніколи не бракувало агресії та штовханини, і сотні людей, які несамовито підтримували своїх, то вважали це черговим доказом того, що ця заморська гра лише для варварів. Єдиний плюс, який бачила іспанська буржуазія в англійській заразі – робітники під час матчу трішки виплеснуть свою лють й будуть менше страйкувати на вулицях Барселони. В ті часи в столиці Каталонії протести відбувалися практично щотижня, також не бракувало юнаків, які будь-якої миті могли метнути бомбу. Тож іспанська буржуазія аж ніяк не могла спати спокійно. А ви кажете про футбол. Сильні світу цього просто не мали часу на подібні дурниці.

Ці стереотипи не розділяли перші закордонні гравці "Барселони". Вони вважали футбол приємним проведенням вільного часу та чудовою нагодою вирватися з остогидлих офісів. Найбільш знаковими легіонерами з першого складу "Барси" були брати Артур і Ернест Вітті. Ця родина прибула в Каталонію з Англії ще в середині ХІХ століття. Її члени працювали торговими агентами, обслуговуючи британські кораблі, які припливали до Барселони і відпливали з неї. До речі, ця сімейна фірма працює й досі. У 1998 році Джиммі Бьорнс, автор фундаментальної книги "Барса: життя, пристрасть, люди", взяв інтерв’ю в сина Артура, Фредеріка. Ось що розповів нащадок футболіста: "Мій батько мав на зріст близько 180 сантиметрів. У школі в Англії він грав в регбі. Після переїзду до Барселони тато став футбольним захисником. Він, мабуть, не зрадив би регбі, але в нього не залишилось іншого вибору. Тоді в Каталонії не було жодного нормального поля з якісним газоном, а ось грати в футбол можна було практично на будь-якому клаптику землі. Так він і перекваліфікувався в футболіста".

Перші англійці, які копали м’яча в Барселоні, збиралися час від часу. Команди формувалися з добровольців з фірм, в яких вони працювали або ж якими керували. Про якісь організовані матчі мова, звичайно ж, не йшла. В ті часи вхід в англійський футбольний світ для іспанців був заборонений, адже піддані королеви Вікторії не допускали чужинців до своїх ігор. Мабуть, подібний стан справ міг би протриматися на Піренеях ще дуже довго, якби не черговий іноземець. Мова про швейцарця Канса (Ганса) Кампера. 22-го жовтня 1899-го року він помістив у місцевій газеті "Los Deportes" історичне оголошення: "Канс Кампер хоче організувати гру в футбол у Барселоні й запрошує всіх охочих, які бажають ближче познайомитись з цим видом спорту, прийти в офіс газети у вівторок чи в п’ятницю з 9-и до11-и години вечора".

Згодом він перейде на каталонський варіант свого імені й стане Жоаном Гампером. Саме це ім’я швейцарець впише золотими літерами в історію заснованого ним футбольного клубу "Барселона". Кампер міг би ніколи не опинитися в Каталонії, і хтозна чи зараз би існували "блаугранас". Але капризна Фортуна розпорядилася по-своєму. І футбольні фанати однозначно про це не шкодують. Хоча вболівальники "Реала", мабуть, думають по-іншому. Швейцарський бізнесмен Кампер спершу хотів заснувати кілька торгових компаній на острові Фернандо-По, що неподалік від західного узбережжя Африки, але дядько переконав його в тому, що набагато більше грошей він зможе заробити, якщо залишиться в столиці Каталонії.

Кампер взяв час на роздуми і вирішив рознюхати на місці, що й до чого. Поки корабель Канса відплив на батьківщину, він влаштувався головним бухгалтером барселонської транспортної компанії. Швейцарець переконався, що дядько не кидав слів на вітер. Тому Кампер вирішив залишитися в Барселоні, де згодом заробив хороші статки, торгуючи цукром, кавою та корицею. Але Гампер залишився в історії зовсім не завдяки підприємницькому хисту, а завдяки своїй улюбленій дитині. Футбольну лихоманку Канс підхопив ще на батьківщині. Кампер був капітаном команди "Ексцельсіор". А його ентузіазм виявився настільки великим, що він невдовзі підсадив багатьох своїх земляків на футбольну голку. І цей спорт став в Швейцарії майже настільки популярним, як в Англії та Франції. Також Кампер вважається одним з батьків ФК "Цюріх". Він не міг жити без футболу і тому хотів повторити свій швейцарський досвід на іспанській землі. Саме тому він й подав в газеті вищезгадане оголошення.

Про неймовірну любов Гампера до футболу свідчить така байка. Якось Жоан їхав на роботу поїздом та побачив з вікна хлопчаків, які з шаленим запалом копали щось схоже на м’яч на пустирі. Швейцарець не зміг опиратися спокусі. Він вискочив з потяга на найближчій зупинці й долучився до гри. В одному з епізодів Гампер пробив по м’ячу настільки сильно, що той луснув. Жоан перепросив дітлахів та пообіцяв їм купити нову, набагато кращу сферу. Він завжди тримав слово, а тому через декілька тижнів з Швейцарії приплили два справжні м’ячі. Перший Гампер віддав дітям, а другий залишив собі. Ним згодом і зіграє свій дебютний матч ФК "Барселона". Це були перші справжні м’ячі, які потрапили в Каталонію.

Серед тих, хто відгукнувся на заклик Гампера, варто відзначити швейцарця Отто Кунцля, англійців Уолтера Уайлда, братів Джона та Вільяма Парсонсів, каталонців Льюїса д’Оссо та Бертомеу Террадаса. Установчі збори клубу відбулися 29-го листопада 1899-го року в приміщенні гімназії Соле. Згодом до команди долучилися двоє братів Вітті, яких підписав Гампер.

"Якби не Жоан, я, можливо, ніколи і не грав би у футбол на більш-менш пристойному рівні. Про регбі в Каталонії мені довелося забути. А ось у теніс в мене виходило досить непогано. У ті часи саме цей аристократичний вид спорту я б назвав найбільш популярною грою серед заможних британців в Каталонії. Нас з братом важко назвати засновниками "Барселони". Ми небагато зробили для клубу. Це все Жоан. Гампер мав ідею, якою досить швидко зміг заразити нас та усіх навколо. Він володів унікальним даром переконання, тому й ми швидко пішли за ним, наче діти за Гамельнським щуроловом", – згадував Артур Вітті.

Попри скромність братів, є одна сфера, в якій англійці можуть сміливо кинути рукавичку Гамперу. Офіційні історики каталонського гранда стверджують, що своїми офіційними кольорами клуб також завдячує Гамперу. Начебто швейцарець привіз бордово-сині кольори "Барселони" з батьківщини. Насправді це не відповідає істині. Артур розповів, що саме він з братом подарував "Барсі" її барви. Англійці навчалися на батьківщині в школі "Мерчант Тейлорс", і регбійна команда цього навчального закладу грала в темно-червоних та синіх кольорах. Чому в темно-червоних, а не в бордових, запитаєте ви? Все просто. В кінці XIX століття ще ніхто не знав бордового кольору, тому його називали темно-червоним.

Фредерік Вітті в інтерв’ю, даному Джиммі Бьорнсу, розповідав:

"Одного дня Гампер зв’язався з ними та сказав: "Слухайте, є також інші люди, які хочуть грати в футбол так як ви, тому давайте почнемо грати разом!". Гампер був тією людиною, яка з півслова знаходить спільну мову з незнайомцями. Тож недивно, що він легко переконав тата й дядька. Англійці, які тоді мешкали в Барселоні, займалися багатьма видами спорту. Гампер, коли жив в Швейцарії, також здобував медалі як легкоатлет та велосипедист, але після переїзду в Каталонію сконцентрувався лише на футболі. Спершу англійці мали свою команду в Барселоні, а згодом Гампер створив власну. Іспанці також не залишалися осторонь від футболу. А потім пішло-поїхало. Тоді професіоналізмом і не пахло. Мій тато ніколи по-справжньому не тренувався. Це сучасні наставники під час занять викрикують команди, мов коменданти в таборі. Але якщо ви думаєте, що батько байдикував, то помиляєтесь. Він розумів, що для того, щоб добре грати в футбол, він повинен тримати себе в тонусі. Тато забирав свою сім’ю в пішу мандрівку на найвищу точку Барселони, гору Тібідабо (у перекладі назва вершини означає "Все це я дам тобі" – за легендою, цими словами диявол спокушав Христа, показуючи йому з Тібідабо казково красиву природу Барселони та її околиць). Більшість мешканців Каталонії добиралися туди на пікнік автомобілем чи громадським транспортом. А тато завжди обирав пішу прогулянку, оскільки це приносило йому задоволення та допомагало підтримувати спортивну форму".

У перших матчах "Барселони" MVP команди був Гампер. "Безсумнівно Жоан – фантастичний центрфорвард. Він чудово контролював м’яч та дриблював краще за усіх інших. Гампер ефективно використовував гольові нагоди, а тому недивно, що він був нашим кращим бомбардиром. Жоан невтомно бігав, високо піднімаючи коліна, я бачив в ньому неймовірний потенціал, який я до того спостерігав лише в кількох англійських футболістів", – розповідав Артур Вітті. 11-го лютого 1900-го року "Барселона" зіграла один з найскандальніших матчів у своїй історії. "Блаугранас" у тому матчі протистояла "Катала". Початково за неї виступали лише каталонці, але, зрозумівши, що в неї немає шансів тягатися з "Барсою", команда вирішила підсилитись шотландськими легіонерами. Як показав час, нічого хорошого з цієї затії не вийшло. "Барселона" впевнено перемогла 4:0, Артур Вітті зроби хет-трик, а ще один гол записав на свій рахунок Гампер. На жаль, цей матч більше нагадував бійню, аніж гру. Англійці й шотландці почали зводити свої старі рахунки. Найбрутальніший епізод трапився, коли Гарріс з "Барселони" скосив Голда. Шотландець піднявся й, незважаючи на те, що ледь стояв на ногах, завдав кривднику серію ударів. Інші футболісти також не хотіли задовольнятися роллю глядачів та взяли участь в масовій бійці. Одна з газет писала, що протистояння було настільки брутальним, що місцеві анархістські демонстрації виглядали на його фоні родинним пікніком. На щастя, через кілька хвилин гравці випустили пару та продовжили гру, щоправда, в дещо обрізаних складах. Арбітр вилучив двох футболістів, які підпалили бікфордів шнур – Гарріса та Голда. Капітан "Барселони" Артур Вітті недарма вважався справжнім джентльменом, і після цього побоїща він хотів повісити свою пов’язку на цвях, адже більше не хотів брати участь у схожому неподобстві. Однак керівництво клубу не прийняло його відставку, а натомість вирішило, що протягом року "блаугранас" не гратимуть з "шотландською" "Каталою".

26-е грудня 1904-го року – ще одна знакова дата в історії "Барселони". Того дня Артур Вітті організував перший міжнародний матч на каталонській землі. Зацікавлення грою було настільки великим, що частина населення Барселони віддала йому перевагу перед різдвяними святкуваннями. Отриманий від уболівальників допінг допоміг команді розтрощити тулузький "Стад Олімпік" 4:0. Героєм матчу став Жоан Гампер, який відзначився дублем. Насправді важко сказати, хто в перші роки існування клубу був кращим гравцем "Барселони": швейцарець чи брати-англійці. Але якщо говорити про внесок в команду, то тут швейцарцю немає рівних. Він тримав руку на пульсі життя "Барселони" навіть за 10 років після того, як брати Вітті повісили бутси на цвях. Фредерік Вітті згадував: "Коли мій батько вийшов на пенсію, він, звичайно ж, відвідував матчі "Барселони". Однак, після того, як в нас з’явився телевізор, він віддавав перевагу домашньому перегляду. Тато підтримував зв’язки з босами "Барcи", але вдома ніколи не розмовляв про футбол і його ніколи не цікавив фінансовий аспект гри".

До "пенсіонера" Артура Вітті часто зверталися каталонські бізнесмени з пропозицією стати членом правління клубу. Однак англієць відмовлявся, стверджуючи, що не варто змішувати брудну політику з чистим спортом. Вітті залишався істинним джентльменом і для нього ідеї fair play були не просто красивими словами: "Я ненавиджу партизанські витівки натовпу. Особливо звичай протестувати проти кожного рішення арбітра, яке прийняте на користь суперника. Вимагання фолів після жорсткої гри футболістів чужої команди й закривання очей на аналогічну грубість своїх. Я вважаю подібні дії несправедливими та несумісними зі спортивними ідеалами. Також мені не подобаються постійні наїзди на суддів. Арбітр є єдиним авторитетом на полі, тому його потрібно поважати", – розповів Артур в інтерв’ю, даному незадовго до смерті.

На відміну від братів Вітті, Гампер присвятив більшість свого дорослого життя тому, щоб поставити своє дитя на ноги. Жоан був президентом клубу з 1908-го по 1925-й роки (щоправда, з невеликими перервами), але насправді він опікувався "Барселоною" з 1899-го і аж до 1930-й, коли швейцарець відійшов у кращий світ. Гампер допоміг їй стати однією з кращих команд Іспанії. Під його керівництвом блаугранас виграли десятки титулів, а кількість членів клубу зросла до вражаючих, як на ті часи, 12-ти тисяч. Проте набагато більшим його досягненням стало те, що батько врятував своє чадо, коли воно могло зникнути з футбольної карти світу.

Літо 1908-го року видалося одним з найважчих періодів в історії "Барселони". Команда втратила кількох провідних гравців, які вирішили завершити кар’єру. Достойної заміни ветеранам знайти так і не вдалося. Саме тому протягом сезону "Барса" не могла вилізти з чорної смуги поразок. Вболівальники розчарувалися в клубі й перестали ходити на матчі. Це в свою чергу завдало нокаутуючого удару по прибутках. Президент "Барселони" Вісенс Реіг зібрав екстрену нараду, на якій подав у відставку, а скарбник клубу Франсес Санс розповів, що фінанси команди співають романси та запропонував розпустити клуб. Перед тим, як поставити це критичне питання на голосування, своє вагоме слово сказав англієць Чарльз Уоллес. Він запитав, чи є серед присутніх людина, яка могла б врятувати життя клубу, і додав, що за цього спасителя гравці команди стоятимуть горою. Тоді зі свого місця підвівся Гампер та лаконічно, але влучно промовив: "Барселона" не може загинути, і ми не можемо цього дозволити. Якщо ніхто не хоче взятися за її порятунок, то відсьогодні я особисто займатимусь цим". Учасники наради одноголосно обрали Гампера президентом.

Швейцарець вкотре дотримав слова. Він, засукавши рукави, взявся до роботи. Використовуючи свої зв’язки в ділових колах та впливових друзів, Жоан добився від них згоди стати спонсорами "Барселони". Натомість Гампер обіцяв, що не спустить ці кошти на вітер, а стверджував, що побудує клуб, за який не буде соромно. "Ми будемо розвивати інфраструктуру, інвестувати лише в гравців серйозного рівня та підбирати найсильніших суперників не лише в Іспанії, а й за кордоном". Про те, наскільки сильно Гампер любив свою другу батьківщину, розповів його син:

"Ми розмовляли вдома лише каталонською. Відтоді, коли тато приїхав сюди, він хотів отримати місцеве громадянство. Батько ідеально вивчив каталанську мову, а ось іспанську він як слід так і не опанував. Саме тому мій тато отримав промовисте прізвисько – "Каталонський Швейцарець" чи "Швейцарський Каталонець".

20-го травня 1922-го року Гампер зробив один з найцінніших подарунків своїй новій батьківщині. Цього дня відкрився вражаючий стадіон "Лес Кортс", який вміщав 21 500 вболівальників. З них півтори тисячі VIP-персон сиділи на критій трибуні, захищені від сонця, дощу та вітру. Недивно, що "Лес Кортс" претендував на звання кращого стадіону світу. На дебютний матч команди на новенькій арені квитки розлетілися, наче гарячі пиріжки. Разом з простими смертними на трибунах сиділи такі небожителі, як мер міста Ферран Фабра Пуїг, президент місцевого парламенту Жозеп Пуїг та інші поважні люди. Присутність таких іменитих гостей доводила, що "Барселона" тепер більше, ніж клуб. На жаль, Жоан недовго насолоджувався плодами своєї праці. У червні 1925-го року диктатор Прімо де Рівера на півроку закрив стадіон "Лес Кортс" та на цей же період призупинив функціонування "Барселони" – як клубу, так і команди, за те, що вболівальники зустріли гучним свистом гімн Іспанії, а натомість привітали гучними аплодисментами британський гімн. Диктатор також звинуватив Гампера в каталонському націоналізмі та заборонив йому підтримувати будь-які контакти з "блаугранас".

Ці нещастя підірвали здоров’я батька "Барселони". І його здолала депресія. Однак це виявились лише квіточки. Жоан завжди вміло грав на біржі. Але в 1930-му році весь досвід Гампера вже не мав жодного значення. Велика депресія зжерла всі заощадження швейцарця. Він залишився біля розбитого корита – без грошей та своєї улюбленої дитини. Тому 30-го липня 1930-го року Жоан пустив собі кулю в голову. На щастя, коли через шість років в Іспанії вибухне жахлива Громадянська війна, знайдуться люди, які зможуть продовжити справу Гампера та не дадуть "Барселоні" канути в Лету. Але це вже зовсім інша історія.