Борис Рассихін: Хочу через багато років вибачитися перед Ступаром

У другій частині інтерв’ю UA-Футболові колишній півоборонець «Шахтаря» та «Карпат» повідав про геній Ернеста Юста, хитрість Іштвана Секеча, підступність Дячука-Ставицького, пиятику в «Прикарпатті» та власну провину перед Мирославом Ступаром. Родзинка розмови – корупційна складова успіхів й невдач «Карпат» 70-х.

Закінчення. Перша частина розмови з Рассихіним -
"Ошенков мав на мене зуб через постійні відпрошування"

- Борисе Андрійовичу, кар’єру ви завершили у 28 років. Не рано?

- Меніски замучили. Я й з «Карпат» після двох сезонів пішов, бо бігати зовсім не міг. У Дрогобичі грав з перебинтованою ногою. Розкидав, а забивали інші. Було кому забивати. Спершу ще Сашко Філяєв грав, а пізніше Владека Данилюка і Левка Броварського я особисто знайшов. Нині стерті суглоби, два меніски вирізані. Взагалі, вісім операцій переніс. Ставлюся до цього просто. Треба вирізувати – нехай. Люди бояться, до Москви їздять, а я у Львові під скальпель ліг й не помилився. Хоча відмовляли, казали: «Не варто». Нікого не послухав. То вже було, коли очолював дубль «Карпат» і разом з Юрієм Суслою допомагав Юстові тренувати основну команду. Три тренери і адміністратор на колектив гравців з 31-ї особи. То нині тренерський штаб складається з п’яти людей, купа адміністраторів, психологів, масажистів. У нас такого не було. Я тоді ще в порядку був, постійно воротарям бив на тренуваннях.

Фото - Іван Вербицький

- За вашої співпраці з Юстом «Карпати» у 1976 році в двох поспіль скорочених сезонах опинялися в кроці від медалей, фінішувавши четвертими. Тодішній оборонець команди Валерій Сиров у інтерв’ю UA-Футболу розповідав про те, як гравці самотужки намагалися домовитися з «Зенітом» про здачу матчу заключного туру осінньої частини сезону й що врешті проявили ґонор і вирішили перемагати самостійно…

- Юст мене запросив до себе в тренерський штаб у 1973-му. То були казкові три роки, які мали завершуватися здобуттям медалей у 1976-му. Власне, дублем ми тоді й стали бронзовими призерами. Усі матчі на «Сільмаші» проводили, дуже багато глядачів на нас ходило. Бронзу ми здобули, саме перемігши 1:0 в матчі заключного туру «Зеніт». Арбітр Колєно, котрому я пізніше повіддавав тоді всі свої вимпели, зарахував тоді м’яч, який, на думку тренера ленінградців Германа Зоніна, не пересік лінії воріт. Зонін, зайшовши до суддівської, накинувся на арбітра з емоційною тирадою. Колєно – здоровенний чолов’яга. Він прошив тренера «Зеніту» поглядом і просто запитав: «Що? Ви де сиділи?» «На трибуні». «А я був на лінії. Вийдіть звідси, або я вас винесу».

Стосовно ж основного складу, то питання медалей ми мали вирішувати ще в передостанньому турі в Москві, коли зустрічалися із зовсім ніяким на той час ЦСКА. Втім, гра трохи не пішла й врешті Федір Чорба лише відіграв м’яч Копєйкіна. 1:1. А потім ще й вилетіти не змогли через негоду. Не знаю, пили гравці основи чи не пили тоді в аеропорту. Їли точно. Але через три дні грати з «Зенітом», а ми поїздом додому повертаємося. Поїзд швидкий, всього 18 годин – і ми у Львові. Саджу всіх гравців на таксі (як зараз пам’ятаю – по чотири рублі за машину), а сам виїжджаю в кінці й помічаю, що забув портфель з документами гравців. Ледь з розуму не зійшов, поки назад до аеропорту повертався. Але на щастя, портфель залишився там, де я його залишив.

Та приїжджаємо до Львова. Й починаються ті розмови, про які вам Сиров розповідав. Я про всі ті перепетії знаю з других уст. Начебто гравці «Зеніту» хотіли отримати 5000 рублів, Левко Броварський хотів 2500 заплатити, але врешті Гєна Ліхачов переконав усіх, що «Карпати» виграють самі й нікому нічого платити не треба. Ліхач, до речі, зараз про це не любить згадувати. Врешті, програвали «Карпати» після першого тайму 0:2 й почалася робота з суддями. Відразу після перерви у ворота «Зеніту» призначили пенальті. Забий Чорба з позначки й гру можна було врятувати. Але Федя пенальті не реалізував. З того моменту команда виглядала деморалізованою. Коли гості забивали здалеку третій гол, то воротар Олександр Ракитський лише виставив руку і від неї м’яч залетів у ворота.

Ми програли 0:3, але й після цього ще мали шанс стати бронзовими призерами. Після нас у Тбілісі грали місцеве «Динамо» проти московського. Судив матч наш Мирослав Ступар. Якби тбілісці виграли в один м’яч, то бронзу вигравали б «Карпати». Слідкуємо, нервуємося. Останні секунди спливають, господарі 2:1 ведуть. І в цю мить Мачаїдзе забиває втретє. Зустрічали потім Ступара у Львові, розпитували. «Ви ж усе розумієте» - каже. У Тбілісі Мирослава, видно, опрацювали з усіх сторін, лише призерами стали б динамівці, а не «Карпати».

- Найприкріше, що навесні львів’яни теж програли тбілісцям бронзу, поступившись за різницею м’ячів…

- То вже Валерієві Лобановському треба було дякувати. У виграному киянами 1:0 матчі проти тбіліського «Динамо» він виставив незаявленого воротаря Олександра Прохорова. Вочевидь завезли нашому провідному тренерові грузини коньяку, аби той вчинив ситуацію, яка призвела до технічної поразки.

- Справедливо вважати Юста найкращим в історії «Карпат» тренером?

- Результати не дають думати по-іншому. Особисто я вдячний Юстові за те, що він мене відгороджував від різних організаційних, нефутбольних моментів. Я міг займатися виключно тренерською діяльністю, а спілкування з керівниками Юст брав на себе. Хоча й теж того не любив. Ернест Ервіновіч був тренером від Бога. Якби йому давали гроші, то результати могли бути помітно вищими.

Юст – чесний, порядний і дуже розумний, прекрасний тактик. Він намагався уникати різних підкилимних моментів. Цим радше начальник команди Карло Мікльош займався. А Юст просто не вмів домовлятися, працювати з суддями. Ернест Ервінович казав: «Хочу перемагати чесно». У 1978-му ми грали дуже сильно, здобули цілу серію яскравих перемог, зокрема розгромивши 6:2 у Ленінграді місцеве «Динамо». Втім, в останньому турі судді вбили нас у Мінську. Залишаємося у першій лізі, а Юст мене заспокоює: «Нічого, Борю, наступного року вийдемо».

У 1973-му Ернестові Ервіновічу спершу в помічники призначили історика за фахом Зенченка. Характерами вони не зійшлися. Недобрі спогади залишилися й від трьох місяців на посаді начальника команди Анатолія Крощенка. Ледь отримавши це призначення, Анатолій Миколайович сказав футболістам: «Нікому не дозволю отримувати надбавки». Річ у тім, що тоді футболісти отримували на заводах по 60-80 рублів поверх зарплати. Що в цьому поганого? Сам Крощенко як футболіст колись отримував доплати значно більші, ніж ті, хто грав за «Карпати» у 1973-му.

Не розумів я тоді Толю. Ми ж колись сім’ями дружили. А тут відправилися на селекцію до Миколаєва. Їдемо на кораблі. «Кроха, давай по 50 гравмів вип’ємо» - пропоную. «Ти що, я начальник команди, що я з тобою пити буду?» - чую у відповідь. «Кроха, якщо ти будеш себе так вести, то більше трьох місяців не пропрацюєш, - сказав, й наче у воду дивився. – Ти квартиру в Харкові продав, коли до Львова переїхав? Тут від доплат відмовлявся? Думаєш, хлопці про це не знають?»

Віктор Никитюк, Юрій Дубровний та Борис Рассихін

- З «Карпат» ви пішли швидше, ніж команда у 1981-му на вісім років припинила своє існування. Чому?

- З команди мене Іштван Секеч у 1981-му прибрав. Нещирою він людиною виявився. Іштван у цій квартирі танцював зі своєю донькою, постійно до мене приходив, обіцяв, що будемо разом тренувати. А потім, мабуть, відчув, що з дублем я працюю непогано і користуюся серед гравців повагою, веду установку. Секечу це було не потрібно. Я змушений був піти, а виконувачем обов’язки тренера дублю зробили Броварського. Також селекціонером при Секечі став Богдан Грещак, у тренерський штаб увійшов Ярослав Дмитрасевеч. Підібрав Іштван Йожефович компанію чималеньку, аби лише мене не залишати.

Андрій Баль, Георгій Батич, Анатолій Саулевич, Ярослав Думанський, Юрій Суслопаров, Юрій Дубровний, Віктор Никитюк, Василь Щербей – усі ці хлопці заграли у «Карпатах», спершу виступаючи у мене за дубль. Але прибрав то й прибрав. Невдовзі я вже очолював чернівецьку «Буковину» й ми пересіклися в матчі одне проти одного на зборі в Сочі. Команда у нас в Чернівцях була непогана, зіграли 0:0. Після матчу Секеч підходить і каже: «Не ображайся на мене».

Навіщо мені ображатися? Секеч також довго втриматися на чолі «Карпат» не зміг. Ділили вони машину між Броварським і Юрчишиним і не поділили. Цим колектив розкололи. Певен, при мені такого не було б. Не чіпав би тої автівки, не обирав би, кому її дати, а продав би і поділив гроші між Левком і Степаном навпіл. Інцидент був би вичерпаний. То робочі моменти і таких траплялося чимало.

- Серед своїх вихованців ви не згадали Олега Родіна…

- Бо безпосередньо про місцевих гравців розповідав, а Родіна з Москви, забравши за рекомендацією брата Анатолія з ПТУ, привіз. Щоправда, Олег до мене погано ставиться. Йому невдало операцію на меніску зробили й у цьому Родін звинувачує мене. Мовляв, у Ташкенті грати поставив. Знаєте, як там було? В команді наче й 31 людина, однак чимало гравців похворіли, отримали травми. На гру дублерів Юст виділив 12-х футболістів. Та ще й попрохав Суслопарова в ході матчу зняти, бо він у зустрічі основних складів знадобиться. У підсумку, маючи право грати, на поле вийшов навіть я. Змушений був ставити також Родіна, котрий вже підбирався до основи. Поле ж у Ташкенті важке, горбате. На ньому Олег й травмував меніск. Мучиться з ним понині, безліч операцій переніс.

- Баль – то ваш найталановитіший вихованець?

- Андрюшечкою його все життя називав. То ж я його з Нового Роздолу взяв і тут виховав. Коли Баль не мав права за нас грати, то ставив його під іншим прізвищем. Нині запитують – під яким саме. Вбийте, але не пам’ятаю. Андрій у мене найкращим півоборонцем був. Та сам Баль казав: «Навіть не знаю, під якими прізвищами мене Андрійович ставив». Коли у Москві збирали команду на юніорський чемпіонат Європи 1976 року, то Андрія разом із Батичем, Суслопаровим і Саулевичем Сергієві Мосягіну мій брат Анатолій порекомендував.

Баль був золотою людиною. В лютому, під час Революції, коли в Києві стріляли, а дружина на змагання мала з Бороисполя вилітати, зателефонував Андрієві і попрохав влаштувати Любу на ніч, перед відльотом. Зранку Баль відзвонюється: «Борисе Андрійовичу, завдання виконане». Сміявся, задоволений був. Поселив Андрій дружину в Конча-Заспі, на динамівській базі. «Любове Володимирівно, я зараз наче на світ заново народився, - казав тоді Баль. – Робота не нервова, усе добре».

Зустрічався з Андрюхою незадовго до смерті. Все ж гаразд було. Дивуюся, чому він не перевірився. Спілкувався з Анатолієм Картишем, який колись у нас в «Карпатах» працював, а нині в Міністерстві охорони здоров’я трудиться. Каже, що у Баля рубець на серці був. Проведи він своєчасно діагностику, цієї біди не сталося б.

- Між тим, до тренерського штабу «Карпат» ви повернулися після їхнього відродження – у 1989-му. Втім, більше року протриматися в команді вам не дали…

- Для початку зазначу, що відродив команду не мєнт Іван Сало з його «Я, мама і тато – всі вболіваємо за «Карпати». Громадськість, зокрема журналіст Василь Михайлов, свою роль у цьому процесі відіграла, але Сало нічого спільного з ними не має. Усі витрати на організаційні поїздки взяв на себе «Водоканалтрест», у якому тоді працював Ігор Кульчицький. Та коли у Києві «Карпатам» у відновленні майстрівського статусу відмовили, своє вагоме слово сказав мій брат Анатолій, який мав добрі стосунки з тодішнім головою Федерації футболу СССР В’ячеславом Колосковим.

Поїхали ми до Москви разом із керівником спорткомітету Львівської області Володимиром Терещенком, чия роль у відродженні команди визначальна. Найперше тому, що Володимир Іванович мав виходи на голову Держкомітету СССР з фізичної культури і спорту Марата Грамова. Взяли з собою кілька коробок цукерків. Грамов брати подарунка не хотів, каже: «То ж хабар». Але вже як було. Підписав Колосков дозвіл й «Карпати» повернулися.

Тренувати команду довірили мені, допомагали Куля й Ростислав Поточняк. Президентом клубу призначили колишнього журналіста Юліана Кордіяка, віце-президентом – Дячука-Ставицького, котрий саме господарськими питаннями займатися й уміє. То ж не тренер. Понабирався трохи у мене, в Маркевича, і кричить тепер, що він заслужений. Та менше з тим. Сказав тоді Юрію, щоб здавав ту хату, яку допоміг йому отримати в Івано-Франківську й отримував у Львові однокімнатну квартиру. Також при керівництві був Мікльош.

Відроджені "Карпати" на зборі в Яремчі. В центрі - наставник команди Борис Рассихін

На першому матчі зібралося 30 тисяч глядачів. Зібрали непогану команду, яка за підсумками сезону-1989 посіла у п’ятій зоні другої ліги третє місце. То за умови, що перший секретар міському Віктор Волков перед сезоном сказав, що в разі, якщо ми займемо місце не нижче четвертого, усі обіцянки з видачі квартир й інших матеріальних благ виконає. Слова чиновник дотримав. Кістяком того колективу були досвідчені Саулевич, Рафальчук, Батич, Гамалій, Деркач, Кулішевич, Бандура. Стьопа Юрчишин у нас грав останнього оборонця. З інтернату взяли перспективних Шарана, Забранського і Чижевського. А з Олега Гули ми якого гравця зробили! Казав йому перед матчем: «П’ять раз пройди і подачу виконуй». Так і робив. Й забивали після цих навісів часто. А Вітя Рафальчук як у центрі крутив! Василь Леськів теж красенем був.

Вище третього місця піднятися, мабуть, були ще не готовими, але в кінці сезону нас вирішують прибрати. Начебто Мікльош за щось на Кульчицького образився. Старі порахунки у них ще з давніх часів були. То коли хлопці страйкували, бо Мікльош їм у часи виступів «Карпат» у першій лізі наприкінці 60-х грошей не платив. Царство Небесне Карлові Владиславовичу й Кордіяку, але, вважаю, що їхня діяльність у 1989-му пригальмувала розвиток клубу дуже суттєво.

Що з нами тоді витворяло ОБХСС… За все життя не мав жодного виклику в міліцію, а тут на шостому десятку дожився. Зігравши матч ветеранів у Жовкві, виплатили хлопцям по 50 рублів надбавки. В сумі виходило 1000 рублів. Прізвища тих, кому видавали премії, написав особисто я. Тоді ж готівкою гроші видавати заборонялося. Зі 160-ти рублів преміальних за матчі другої ліги футболісти по 20-30 рублів відраховували на адміністративні витрати, скажімо, щоб пригостити суддів. Ми ж ці нюанси з тренерською радою з шести-семи провідних гравців, в яку зокрема входили воротар Квасников, Рафальчук, Гула, погодили. Але ОБХСС причепилася й до цього. «Так, - кажу, - суддів пригощали. Собі грошей не брав».

Дійшло до того, що проти нас налаштували молодих гравців. Нині, приміром, Забранський чи Чижевський ховають від мене очі. Руслан ліпше б згадав, скільки він у програному 0:1 домашньому матчі проти камишинського «Текстильника» моментів запоров. Замість цього на Кульчицького кляузи писали, котрий як начальник команди вибивав чоботи й вочевидь кілька пар комусь відніс. За пару взуття, за кілька кредок чи духів на людину кримінал заводили. То ж дожитися ще треба. Ось Микола Сич виявився порядним хлопцем.

Врешті, після всіх цих скандалів не мав іншого виходу як піти. Точніше, прибирали лише Кулю, але я вирішив іти за компанію. «Ти російський мужик, не будь дурнем» - відмовляли мене. «Помиляєтеся, я російський мужик, але не дурень. Ми з Кульчицьким віддали цій команді життя, тому ідемо теж разом». Щоправда, трохи згодом Кулю в команду таки вернули.

- Ви ж після того на серйозному рівні тренером вже не працювали…

- Поїхав до Борщова на Тернопілля і жив там, як Лєнін. Ні, коханок у мене там не було. Я про те, що виділили мені будиночок поблизу санаторію, створив там атомну команду, обігрували на першість області всіх підряд. І так впродовж двох років.

Своїми тренерськими здобутками ніколи не хизуюся, але щось мені вдавалося. І команди постійно комплектував з місцевих хлопців. Скажімо, з червоноградським «Шахтарем» у класі Б посіли третє місце. Усі футболісти – з Львівщини. Хоча, звичайно, тренерську кар’єру вважаю реалізованою не до кінця. Від того трохи образливо. Міг досягнути більшого, однак коли у футбол повлазили бізнесмени, у їхні ігри вирішив не грати.

Повторюся, що справжнє задоволення від роботи отримував, коли працював помічником у Юста. Мені було без різниці, хто головний. А ось Поточняк, помагаючи мені у 1989-му, постійно відвертав обличчя. А ще й Дячук-Ставицький балаган підняв, що йому досі квартири не дали. Мовляв, Юрчишину (у якого дружина і двоє дітей) дають чотирикімнатну, а йому однокімнатної не можуть вирішити. То вони вчотирьох разом з Кордіяком і адміністратором Анатолієм Тищенком змовлялися з хлопцями, аби ті не грали. Забранський не забивав голів, нас плавили стовідсотково. Кульчицький метушився, нервував. «Не хвилюйся, - кажу, - у нас Стьопа заднього грає, той не підведе». А Юрчишин теж приходить: «Дячук хоче мою квартиру забрати». І в таких умовах ми примудрилися третє місце посісти.

Мені тепер іноді дорікають: то ж ви виховали Дячука-Ставицького. По-перше, виховали Юрія батьки, а я його за собою довго возив. Може, вартувало його іноді прихлопнути. Але розвинувся й молодець. Спершу скористався моєю довірою, потім з Маркевичем поїздив. До слова, квартиру Дячук-Ставицький тоді таки отримав. Зрештою, хіба нині щось змінилося? Нинішній власник «Карпат» Петро Димінський – то ж золота людина. А такі як Дячук, Гордієнко й іже з ними прилаштувалися і висмоктують з того клубу все, що можна. Петро Петрович чомусь думає, що то незамінні кадри.

Ось Габор Вайда (колишній воротар «Карпат», нині працівник клубу - авт.) – то красень. Пахає день і ніч. І не ображається, що платять небагато. Габор живе неподалік, ривки тут робить, стометрівку бігає. «Вайдо, ти божевільний, навіщо воно тобі в 60 з гаком років? - питаю. – Хочеш впасти, щоби я тебе волік? (сміється). Побігай собі легенько. Пропотій і того досить». «Я винця трохи випив» - виправдовується. «Навіщо тобі те вино? Ліпше чарку горілки випий. Не так шкідливо». «Ні, я горілки не п’ю».

- Останнім у вашій тренерській біографії був клуб другої молдовської ліги «Веніта» з Липканів. Екзотика…

- Приїхав до мене у 1998-му представник цього клубу з іменем Богдан. Каже: «Хочемо створити команду. На область граємо, але хочемо вийти на серйозніший рівень. Власник – ґаґауз, прекрасна людина, утримує ресторан, невеличкий дерев’яний готель, побудований ще в сталінські часи. Проживання безкоштовне і по 100 доларів за гру кожному. Плюс я ще набирав вина й 100 доларів після перепродажу перетворювалося в 200. Роботи не було, то чому б не спробувати?

Вийшло непогано. Команду створили бойовиту, перемагали ми усіх. П’ять футболістів перетягнув з «Ністру» з Атак. Також відповідав за харчування, сам годував хлопців. Власник забезпечував прекрасним кур’ячим м’ясом. Після матчу завжди виставляв футболістам шампанське. Пили його, наче газовану воду. Сходу виграли другу лігу і вийшли в першу. Там теж вигравали й навіть до чвертьфіналу Кубка Молдови вийшли. Грали проти «Зорі» з Бельців. Цей матч хлопці, певен, здали.

1997 рік. "Веніта" (Липкани)

Веселі часи були. Досі згадую наш матч, який відбувався у день 50-річчя власника, проти команди з колгоспу-мільйонера, яка знаходилася в трійці, а ми йшли шостими. Вдягнені, взуті суперники на найвищому рівні, їздять на сучасному автобусі. Щоб той автобус проїхав, хлопці навіть дерева мусили стригти, бо гілля було нахилене надто низько. І асфальт, щоб до будки, яка слугувала за роздягальню, добратися, проклали. Суперники виходять, а я хвилююся, як би шефа не розчарувати. Він же в ЗАГСі, де працювала дружина, готував стіл на дві команди. По стадіону розносили шампанське – свято.

Перед матчем дощик невеликий пройшов. Якраз такий, який ми у Львові полюбляємо. Воротар у мене буковинський (називав його Бобом), сильний нападник Торба, Каримов – центральний оборонець, Фігун – лівий захисник, відриває ноги, Сас із Франківська. Налаштовую хлопців, що треба бодай внічию зіграти. Але починаємо. З суддями спеціальної роботи не вели. Звісно, ті знали, що у шефа День народження, що буде банкет. Але великих грошей вкладено не було. Радше продуктами розраховувалися – вином, спиртом чи яблуками. В дебюті гри штрафнячок – Карим кладе у «дев’ять»! Минає кілька хвилин – Торба замикає передачу з флангу. 20-та хвилина – 4:0! Львів’яни увійшли в смак, роблять видовищні підкати, стеляться і шансів суперникові не дають. Карим, граючи ліберо, вміло розкидає м’ячі. 11:0 в підсумку перемогли. Суперники шоковані, на банкет не залишаються, бідкаються, що голові колгоспу говорити, як виправдовуватися.

Також згадую, як ми поверталися о третій ночі на поїзді з розбитими вікнами до Чернівців. Холодно, несемо ті пляшки з вином… А завершилася молдовська історія банально. Власник клубу не переміг на виборах й вже не отримував державної підтримки.

Нещодавно, святкуючи 75-річчя, їздив у Чернівці. Як-не-як, з «Буковиною» працював вже тричі. Мої колишні вихованці Валера Королянчук, який у Чернівцях керує стадіоном, бізнесмен Міша Лахнюк і тодішній тренер «Буковини» Юра Гій запросили ветеранську команду «Карпат», щоби відзначити товариським матчем мій ювілей. Потім був святковий банкет.

Та усі роз’їжджаються, а я залишаюся на ніч. А вранці наступного дня сідаю на автобус – за дві години буду в Липканах. Хотів зустрітися зі старими знайомими, випити з ними по чарці за 75-річчя. Взяв із собою ікри. За тих два роки встиг поріднитися з сім’єю Богдана. Стрижемо ліс – віддаю усі дрова, щоб їм було чим палити в печі. Мати Боді, повна жінка – доброї душі молдованка. Їхав, щоб їх побачити, згадати ті часи. Приїжджаю, заходжу в ресторан – там порожньо. Наче й обідня пора, а людей немає. І музикантів, які нас завжди піснею «Душа болит, а сердце плачет» після перемог зустрічали на вечерю, не видно. Пішов на стадіон. Ліг у травичку – сонечко світить, пташки співають. Розморило мене, заснув. А просинаюся – п’ята вечора. Та ще й помітив, що телефон кудись з кишені випав. Заходжу в ресторан і помічаю кількох знайомих людей – кухарів, музиканта. «Дівчата, де Бодя?» - запитую. «Поховали Бодю» - мене ці слова наче током вдарили. «Де мама, донька?» - питаю. «Донька в Москві, а маму поховали, за Богданом пішла». Залишився на ніч, пом’янули з тими людьми, кого знав, Бодю...

Взагалі, у мене про всі місця роботи залишилися теплі спогади. Хіба що в Івано-Франківську пробув недовго. Прийшов туди разом з Дячуком-Ставицьким. Коли зрозумів, що той не хоче, аби я залишався, то розвернувся і поїхав. А Дячук через якийсь час примчав: «Андрійовичу, мене знімають! Кажуть, мовляв, ти не Рассихін». «А що ти Рассихін?» - сміюся. Юрій підговорив хлопців і думав, що буде керувати самостійно. Але не тут то було.

Я сам поїхав. Команда наче й непогана – два Юрченки, син Ступара Володимир – але п’ють безбожно. 0:0 та 0:0 – найменшого задоволення не отримую. І змінити нічого не можу, фінансових важелів немає. Прийшов і сказав, що працювати не буду. А Дячук тим часом розповідав хлопцям: «Нехай Рассихін іде. Я вам зроблю доплату». То ж Мосора і Сакалов, футболісти, яких я туди привіз, розповідали. Потім, коли секретар обкому повернувся з відпустки і дізнався, що Рассихіна немає, вирішив повернути мене назад. Але я не погодився. Може, дарма, бо прибрав би тоді Дячука-Ставицького і покінчив би з його футбольним існуванням раз і назавжди.

"Прикарпаття" (Івано-Франківськ)-1985. По різні боки стоять Борис Рассихін та Юрій Дячук-Ставицький

Надодачу до цієї епопеї в «Прикарпатті» - Дячук мене ще й зі Ступаром-старшим розсварив. Коли починав роботу, Мирослав прийняв мене з дружиною в себе. Володя ще ж тоді у «Прикарпатті» не грав, а служив у Львові. Витягли його з армії, почав ставити у складі. Але мова не про те. В один момент Дячук-Ставицький вирішив очолити Івано-Франківську федерацію футболу. Замість Ступара. Я ж не второпав відразу, що й до чого, почав виступати, агітувати за Юрія. Ступар образився і я його розумію. Нещодавно дізнався, що й там до чого було, то соромно стало. То хочу бодай зараз, користуючись нагодою, вибачитися перед Мирославом. Я ж тоді не знав, що за бучу влаштував Дячук.

- Борисе Андрійовичу, бачу, що натхнення у вас стільки, що навіть з вихованцями у школі можете поділитися…

- Каже ж, що слідкую за собою. І радий, що й усі чотири сестри живі-здорові, й у двох братів у Москві все гаразд. Донька разом з внуком переїхала до Угорщини. На заробітки, бо тут, закінчивши вуз за спеціальністю «книгознавство» з червоним дипломом і володіючи чотирма мовами (російською, українською, польською та угорською), влаштуватися не могла. Так і залишилася Лєна там жити.

Борис Рассихін з маленькими сином і донькою

Синові Андрієві – 42. З того світу його витягнув 12 років тому. Андрія хулігани по голові чимось вдарили. Важкий забій головного мозку мав. Коли знайшов сина без свідомості, то сім днів і ночей з ним сидів, з того світу повернув. Вигнав з палати усіх і робив Андрієві примочки щоп’ять хвилин, зокрема й вночі. То я з часів футбольної кар’єри засвоїв, що у таких випадках постійно охолоджувати хворе місце потрібно. А ще розтирав голову. Важко було (Борис Андрійович розчулився й аби заспокоїтися, кілька хвилин помовчав – авт.).

Вже дорослі діти Бориса Андрійовича

Андрій збирається на заробітки їхати. То будемо ми тепер з Любою та Баксом утрьох. Дружина ж віднедавна залишила посаду директора гімнастичної школи. 23 роки директором – це ж жах. Я вже говорив: «Любо, відпочинь трохи». Йти вартувало. Інша річ, що не так. Вважаю, що банально прибирати дружину не мали. Ми ж були з вами у залі СКА, бачили, який там порядок навколо. Дружина давала нагоду й туди хлопчики семи вікових груп школи «Карпат» приходили. Своїх вихованців теж туди приводжу, на батуті разом стрибаємо, переверти робимо. Я ж колись навіть у дорослих «Карпатах» акробатику вів. Серед моїх вихованців – син Андрія Покладка. Хлопчикові п’ять років, а він уже з підйому у мене б’є, що будь здоровий.

По три-чотири рази на тиждень діточок треную, втомлююся. Хотілося б щось почитати, та ні часу, ні сил не залишається. Дружина читає книги і газети, знає сучасний футбол ліпше, ніж я. «Чув, що в тій-то команді?» - питає. А я нічого не встигаю. Працюватиму доти, доки ноги до колін не зітруться. Нелегко, звісно. Ноги болять, але бинтую, розтягуюся, підліковуюся. Якщо два-три рази на тиждень не піду й не позаймаюся, то відчуваю себе хворим. Алкоголем ніколи не зловживав, але помірковано випити завжди можу. Дячук-Ставицький питає: «Борисе Андрійовичу, ви по 50 грамів п’єте?» «П’ю, але з відразою» - відповідаю. А потім додаю: «Дячкін, 50 грамів – то щоб зуби помочити. Друга – за друга. Третя – за кохання. Четверта – за мужика. П’ята – за усіх близьких і знайомих. Набереться грамів 150».

Розумієте, для мене алкоголь ніколи не був принадою. Поки здоров’я дозволяє, то й п’ю. Але якщо завтра лікарі скажуть, що це може пошкодити – кину без найменшого жалю. Гробити власний організм не збираюся. Усі лікарі, у яких перевіряюся – футбольні фанати. Грошей з мене ніхто не бере. Піду в лазню, вип’ю 50 грамів і почую, що серце частіше забилося –телефоную кардіологу. Той відразу порадить ліки.