Душевна безпосередність Порту. Мандрівка з UA-Футбол

Кажуть, що португальці п’ють набагато більше за українців чи росіян. Парадокс в тому, що вони, на відміну від нас, не п’яніють. Може, то особливість місцевих організмів, які виросли на океанічному кліматі. Чи своєрідна ментальна риса, котра полягає не лише в здатності не втрачати голови, коли вживаєш спиртне, а й не кривити душею в звичайних життєвих ситуаціях. За два дні перебування в Порту місцеві жителі видалися якраз такими. Звісно, перше враження може бути оманливим. Проте чимало речей таку думку підтверджують.

Потрапивши в Порту, проймаєшся його внутрішнім життям миттєво, наче бував тут раніше десятки разів. Як би злиденно не виглядали будиночки під помаранчевою черепицею вздовж річки Дору, їхні мешканці виглядають усміхненими й радіють життю. Сумнівно, що то маска. Видається, що то якраз той випадок, коли вмієш цінувати не матеріальне, а те внутрішнє, що тебе оточує. Й отримувати від життя задоволення.

Ледь не кожен клаптик історичного центру Порту є частиною великої історії. Їм пощастило. Їх не зачепили ні ті, хто організував Другу світову війну, ні ті, хто став її переможцем. Порту зберіг свій старовинний вигляд й не дивно, що вся центральна частина міста увійшла до спадщини ЮНЕСКО й відповідно захищена від добудов та реконструкцій.

Може, саме через те поряд із величними будівлями в стилі бароко не виникають склобетонні потвори, котрі поступово заполоняють всю Європу. В Порту таких помітив лише декілька й розташовані вони в чомусь на кшталт спальних районів. Скажімо, в районі "Ештадіу ду Драґау", де свій поєдинок третього туру Ліги Чемпіонів минулої середи проводило київське "Динамо".

На узбережжі ж Дору, в рибальському районі люди іноді мешкають в таких умовах, що дивуєшся, яким чином їх не залиє, а хижини не змиє черговим дощем.

Дивує й повна відсутність заторів на дорогах Порту. То за умови, що центр міста прошитий вузькими вуличками. Як таке відбувається? Видається, що Порту не перенасичений легковими авто, а вантажівок там не побачиш взагалі. Друге – там нема "держиморд", котрі своїми кортежами паралізують весь рух. Третє – повний порядок з громадським транспортом.

Сітка метро в створена на заздрість усім киянам і гостям української столиці. Вона прошиває майже все місто, починаючи від летовища "Франціско са Карнейру". Вартість однієї поїздки – 1 євро. Маршруток нема. Є автобуси, які сполучають різні кінці великого Порту. Трамваї ж, як і у Львові, – то один з символів міста. Невеличкі, розраховані на два десятки сидячих міст, ці старенькі "електробуси" нині виступають радше туристичним транспортом.

Таксі в Порту можна замовити або по телефону, або на спеціально відведених для цього місцях. Стихійних зупинок таксисти не роблять. Щоб проїхати з однієї частини міста в іншу, треба заплатити 20-25 євро, що для Європи – вартість сміхотворна. Четверта ж складова відсутності "корків" - зручна дорожна сітка на околицях міста, тонелі при виходах з мостів. П’ята – культура водіння. Інакше, мабуть, не можна, бо аби розминутися на вузькій дорозі, треба враховувати не лише інтереси свої, а й того, хто рухається навпроти.

Порту називають Містом шести мостів. Найелеґантніше виглядає "Понте де Сан Жуан". Кажуть, коли його мали відкривати, місцеві жителі зійшлися подивитися, як та конструкція на доволі тонкій опорі впаде. Не впала досі. Найзнаменитішим же є міст "Донна Марія Піа", побудований в 1876 році Ґюставом Ейфелем. Він експлуатувався до 1991 року, а нині є національним пам’ятником. Ще один понад столітній міст "Дом Луїс І" досі функціонує. Він знаходиться на вражаючій висоті. Цікаво, що то – одночасно пішохідний й міст-метро. При цьому суворо визначених тротуарів нема. Колія відділена розташованими з метровим інтервалом невеличкими слупками. Втім, люди по проїжджій частині ходять. Й озираються по сторонах, щоби не втрапити під поїзд.

Нижній міст "Дом Луїс І" об’єднує центр Порту з містечком Віла-Нова-де-Ґайя, точніше, - з численними погребами і винними складами. Саме тут – єдине у світі місце, де зберігаються всі запаси справжнього портвейну. Сюди перевозять дозріле вино й розливають його у величезні бочки. В підвалах зберігаються портвейни столітньої витримки. Ціни їх, звісно, вражаючі й сягають 1000 євро. Молодий портвейн коштує в межах 10 євро.

Посмакувавши таким вином в одному з ресторанчиків портвейнових компаній, відчуваєш не смак алкоголю, а приємний дерев’яний присмак, котрий додає виноградному творінню особливого шарму. Власне, споживаючи такий портвейн, відчуваєш не сп’яніння, а легкість. Може, саме тому й кажуть, що португальці не п’яніють?

Цікаво, що португальці практично не володіють англійською. Але парадокс у тому, що навіть без мовного поєднання порозумітися з ними легко. При потребі розкажуть і покажуть жестами. А іноді – й насварять. Статечний португалець, помітивши, як автор цих рядків підняв один з численних впалих з дерева апельсинів, дав зрозуміти, що цього робити не можна. Дарма, що місце відкрите, поряд знаходиться старовинний замок. Дарма, що фруктів тут давно ніхто не збирав й, можливо, не збиратиме. "Не можна". То вже майже по-нашому: нехай ліпше згниє.

Власне, ота історія була єдиним негативним враженням від перебування в Порту. То, якщо не враховувати розчарування від поразки "Динамо". Решта спогадів – виключно позитивні. Навіть від того, що стоячи на камені, з несподіванки опиняєшся по коліна у воді, не очікуючи стрімкості хвиль Атлантичного океану. Виходить, не скупавшись через шторм, ноги в океані одинаково змочив. Приємно вразила й загальна дешевизна продуктів у центральних супермаркетах. Приміром, півлітрову пляшку мінеральної води можна придбати всього за 12 центів, а пляшка смачного сухого вина коштує 1,99 євро. При цьому - п’яниць на вулицях Порту увечері не побачиш. Більше того, місцеві мешканці не приховували здивування, коли українці, йдучи по вулиці, розпивали пиво.

Взагалі, ввечері життя Порту завмирає. О 21.30 центральні вулиці майже порожні. Пустують і дерев’яні столики з кріслами навпроти мерії, виставлені не якимось кафе, а муніципалітетом, для того, аби люди могли там спокійно відпочити в тіні насаджених вздовж алеї магнолій. З того, що у вікнах нема світла, роблю висновок, що в центрі чимало незаселених будинків.

Машин теж майже нема. Зате з’являються юрби жебраків. Причому милостині просять вони доволі нав’язливо. Мою увагу звернув один з таких хлопців. Правої руки в нього нема, а лівою хлопчина притримував закутаного у власному светрі вгодованого кота. Шукаю копійки й знаходжу в кишені монету в 2 євро. Даю хлопцеві в руку. Звісно, за тим всім впритул спостерігає котяча голова. Не встиг подякувати жебрак, як його випередило котяче протяжне "вяаав!" з пронизливим, але доброзичливим поглядом впевненої у собі істоти.

Та картина при калейдоскопі вражень й досі зачіпає за душу. До слова, португальці люблять, коли їм дякують на їхній мові – "Obrigado". Натомість в аеропорту Порту під час паспортного контролю перед відльотом до Києва місцева дівчина-паспортистка видавала документ зі штампом зі словами "дякую, до побачення". Виявляється, теж приємно. Й несподівано. Проте в літаку несподіванкою стало абсолютне нехтування мовного законодавства з боку екіпажу. Правила безпеки й решта повідомлень зачитувалися виключно російською, хоча українське право гласить, що державна мова в транспорті є обов’язковою.

Власне, патріотизму в португальців ми теж могли б повчитися. Зелено-гранатові державні стяги в Порту можна побачити навіть в найбіднішому дворі. Видно, що люди гордяться своєю Батьківщиною й не звинувачують її в своїх бідах. А ще португальці – глибоко віруючі люди. До церкви вони ходять справді молитися, а не дивитися на ікони, як німці, чи ненавидіти інші парафії, як ми. Вони – справжні. Може, саме тому під час перебування в Порту не відчувалося й натяку не лише на природню, а й на людську штучність?

Все фото - Івана Вербицького