Олег Кононов: "У Львові особлива енергетика"

Олег Кононов – людина, з якою асоціюють новий, уже доволі яскравий виток в історії львівських «Карпат». Під його керівництвом перебудовується і команда, і весь клуб, і один з результатів цього – «Борусія», «Севілья» та «ПСЖ» приїжджали до Львова в рамках групового турніру Ліги Європи. А ще кілька років тому вболівальники могли про таке лише мріяти. Не дивно, що за рейтингом нашого журналу Олега Кононова було визнано «Людиною року».

Правда, сам Олег Георгійович, попри футбольні звитяги та визнання, залишається людиною скромною і стриманою. Усі успіхи намагається поділити на всіх працівників клубу, не обіцяє золотих гір і неохоче розповідає про особисте. Та все ж дещо в тренера-інтелігента RIA-Львів вдалося випитати. А почали розмову, звісно, з номінації «Людина року».

– Це було великим сюрпризом для мене, але, очевидно, це величезний аванс від львів’ян. Думаю, у Львові є доволі багато людей, які роблять більший внесок у розвиток міста. Та й якщо взяти спортивні результати, ми, звісно, усвідомлюємо, що вже пройшли великий відрізок шляху, який намітили перед собою: принесли до Львова груповий турнір Ліги Європи, дали можливість на власні очі побачити гру великих європейських команд, але ж, якщо бути чесними, ми нічого не досягнули у цій Лізі Європи...

Тож, звичайно, мені приємна така відзнака, вона мені лестить, але це лише один зі стимулів у роботі, а не привід впадати в ейфорію. До того ж не можна казати, що навіть ці скромні успіхи – це заслуга Олега Кононова. Я не відділяю тренерський штаб від команди і від клубу загалом. Кожен наш крок вперед буде заслугою всіх: і тренерів, і футболістів, і керівництва, і технічного персоналу.

– За той час, що ви живете тут, чи почали вважати себе львів’янином, чи все ж це лише місце тимчасової роботи? Чи є щось у Львові, що могли б назвати для себе рідним? Чи комфортно вам у нашому місті?

– Львів відрізняється не лише від міст в сусідніх державах. Відчувається суттєва різниця навіть порівняно з іншими містами України. Очевидно, що в людей інший менталітет, тут особлива енергетика. Це видно навіть за поведінкою наших фанатів. Більше ніде в Україні не вболівають так запекло, не сідаючи ні на секунду, ні на мить не припиняючи тиск. І тренерський штаб, і футболісти відчувають це постійно, це додає снаги і тисне на суперника. Думаю, що жодній з команд, які приїжджають до Львова, не буває тут легко завдяки атмосфері на стадіоні.

Але також є й розуміння: коли команда показує той футбол, якого очікують фанати, кожен із нас – король. Але якщо команда дає збої, якщо ми розчаровуємо вболівальників, дуже швидко ми стаємо порожнім місцем. З такими вболівальниками легко йти у напрямку зростання. Якщо забезпечена база, якщо правильно вибудуваний тренувальний процес, далі самі вболівальники женуть команду вперед і в буквальному сенсі, на полі, і в її амбіціях та цілях. У цьому сенсі Львів справді став для мене рідним, більше ніде я не переживав такого співвболівання з фанатами.

– А як щодо комфорту? Чи відчуваєте якісь проблеми, наприклад, через те, що розмовляєте російською або через те, що ви – іноземець?

– Особисто я ніколи не відчував незручностей у Львові ані через інше громадянство, ані через російську мову. Люди завжди ставляться до цього з розумінням. Інша річ, що я й сам розумію – якщо оволодіти українською, буде простіше порозумітися з людьми, донести, що ти хочеш їм сказати та зрозуміти, що вони хочуть сказати тобі.

– Від працівників клубу доводилося чути, що ви посилено вивчаєте українську. Чи правда це? А якщо правда, то як успіхи в цьому плані?

– Так, звісно. Як на мене, таким є цивілізований підхід, треба вчити мову своїх вболівальників. Саме тому я кажу і колегам, і кореспондентам: звертайтеся до мене українською, я її вже цілком добре розумію. Правда, розмовляю наразі все ж російською. Трохи тяжко в побудові граматики, наголосах, є побоювання серйозно помилитися. До того ж поки що я не можу донести українською мовою точно саме те, що хочу сказати. Але я справді над цим працюю.

– Чи є у вас у Львові улюблені місця?

– Таких місць поки що небагато, але вони є. Зосереджені вони в історичному центрі міста. Коли випадає вільна хвилини, дуже люблю вибратися в центр Львова і погуляти з донькою. Адже тут дуже красиво і затишно.

– Ви дуже впізнавана людина у Львові. Чи заважає вам це у побуті?

– Та ні, такого, щоб увага людей мені заважала, не бувало. Так, впізнають, вітаються, деколи просять автограф чи сфотографуватися. Але це не відбувається в такій формі, щоб викликати якийсь негатив.

– Чого не вистачає «Карпатам», аби претендувати якщо не на чемпіонство, то принаймні на друге місце, яке дає право на виступ у Лізі Чемпіонів?

– Тут треба розуміти, що, коли ми тільки приїхали до Львова, «Карпати» суттєво відставали у матеріально-технічній базі. І це прекрасно розуміло й керівництво клубу, тому всі результати сприймаються доволі адекватно. Але ми постійно просуваємося в цьому питанні. Змінюється вся система підготовки, підтягується до вимог головної команди дитячо-юнацька школа, будується стадіон, модернізується база. І все це – не менш важливий внесок у розвиток клубу, ніж філософія, яку ми намагаємося тут прививати, тренувальний процес чи тактичні побудови. Головне – зміни є, зміни в кращий бік. Але, звісно, тягатися з «Динамо» і «Шахтарем» нам поки що нереально. Є об’єктивні речі: команда, яка хоче грати в Лізі Чемпіонів, повинна мати відповідний бюджет. Нам до цього поки далеко. Наразі є сенс думати про кращі результати у Лізі Європи і про «бронзу» в Україні.

- Відразу трьох футболістів «Карпат» уже не вперше викликають до Національної збірної України. Що у такому випадку переважає у клубного тренера: побоювання за те, що вони можуть отримати травму чи випасти з тренувального процесу у клубі чи все ж почуття гордості за вкладену в гравців працю?

- Знаєте, коли гравців «Карпат» викликають у національну збірну, тим більше у доволі сильну збірну України, це велика подія і для футболістів, і для клубу, і для всього міста. Ігри за збірну – це завжди можливість навчитися чогось нового, перевірити себе на високому рівні, це позитив для психології гравця. Тому я завжди втішений викликам своїх гравців у табір збірної. Думаю, якимось роздумам про травми чи іншу можливу шкоду просто не має бути місця у таких випадках. Адже це також честь клубу.

– Як ви відпочиваєте від тренерських буднів? Застілля, прогулянки чи, може, маєте якісь хобі?

– Для мене відпочинок – це моя сім’я. Тим більше, що час на неї є дуже рідко. Робота тренера така, що навіть коли офіційно ти вільний, це не значить, що ти не працюєш чи принаймні не думаєш про роботу. Тому кожна вільна хвилина – сім’ї. Чи то буде, як я вже казав, прогулянка містом, чи поїздка на природу (на жаль, такі шанси випадають доволі рідко), чи навіть сімейна вечеря вдома: все це – мій улюблений відпочинок, те, що дає сили і гріє душу. А от на якісь хобі просто бракує часу.