Ігор Худоб’як: "Кононов змінив мій футбольний світогляд повністю"

Він – капітан, лідер, жива легенда сучасних «Карпат». Фактично, нема нині у Львові гравця більш популярного, ніж Худоб’як. Через те наша зустріч через добу після матчу «зелено-білих» з динамівцями розпочалася трохи несподівано. В мить, коли кореспондент UA-Футболу вітався з Ігорем, з-за спини почув жіночий голос: «Ой, подивися, яка гарна дівчинка!» Дівчинка, котра привернула увагу двох львів’янок – п’ятирічна Даринка Худоб’як, котру тато любить понад усе і з якою, прогулюючись однією з перших теплих днин вуличками Львова, капітан «Карпат» прийшов на зустріч. Під час розмови переконуюся, що Худоб’як – дуже турботливий батько, котрий з увагою ставиться до кожного прохання доньки.

- Ігоре, мабуть, зазвичай, коли вдається вийти з рідними на прогулянку, увагу частіше звертають на вас. Така увага не відволікає?

- Останнім часом вже спокійніше. В часи, коли ми грали в Лізі Європи, прогулянки були не такими затишними, бо впізнавало мене чимало людей, більшість з них хотіли сфотографуватися. Зараз трохи легше.

- Згідно статистики ви приблизилися до карпатівських зірок 60-70-х, тобто вже увійшли до числа найвідоміших футболістів в історії клубу. Колись, у дитинстві мали улюблених футболістів серед гравців «Карпат»?

- Найбільше мені запам’яталися ті роки, коли львів’яни під керівництвом Мирона Маркевича посіли третє місце в чемпіонаті України-1997/1998. Тоді дуже імпонувала гра воротаря Богдана Стронцицького. Пізніше, коли прийшов у «Карпати», він у нас був тренером воротарів. Також ми разом працювали у івано-франківському «Спартаку». Окрім того, з тих часів запам’яталися дії нападників Івана Гецка та Олександра Паляниці. Толочко, Мізін, Беньо… Зрештою, тоді «Карпати» були рівноцінно вкомплектованими в усіх лініях, на увагу заслуговував ледь не кожен гравець.

- Але читав, що вболівали ви в той час за «Динамо»…

- Звичайно. Тоді, мабуть, вся Україна вболівала за «Динамо». При Лобановському у Києві була така команда, яку не можна було не підтримувати.

- У «Карпати» з рідного Івано-Франківська ви у своїх 20 перейшли сім років тому. Чи мали інші варіанти для продовження кар’єри?

- Важко сказати, адже на той час у мене не було агентів чи людей, які б займалися моїм працевлаштуванням. «Карпати», то, напевно, був перший варіант. Не дивлячись на те, що львів’яни тоді так само, як і «Спартак», виступали у першій лізі, сприймав цей перехід як крок уперед, адже розумів, що Львів надовго без Вищої ліги залишатися не може. До того ж, у «Спартаку» тоді існували певні проблеми. Іншими словами, завдання перед командами стояли зовсім різні. До того ж «Карпати», запрошуючи мене, були наполегливими і продемонстрували, що вони хочуть бачити мене у своєму складі. Мабуть, через це я досі тут.

- Кажуть, що та група, в якій ви навчалися в Івано-Франківську, була особливо талановитою. Слідкуєте за долею тих, з ким тоді розпочинали футбольний шлях?

- Намагаюся. У нас у школі-інтернаті №1 був футбольний клас, в який входило приблизно 20 учнів. Ярослав Годзюр, з яким сиділи за однією партою, нині основний воротар грозненського «Терека». Стьопа Боргун тривалий час виступав у складі дніпродзержинської «Сталі» в першій лізі. Віктор Яневич нині грає у другій лізі за тернопільську «Ниву». Решта виступають на першість Івано-Франківської області. Може, за кимось не встежив і він знову опинився в друголіговій команді.

- У сучасному футболі класичних плей-мейкерів, яким ви є, залишилося вкрай мало. В Україні таких гравців взагалі одиниці. Можна сказати, що творче начало у вас від Бога?

- Змалку творчим гравцем не був. У «Карпати» я прийшов крайнім півоборонцем. В принципі, в сучасному футболі такої позиції, яка донедавна була модною, вже теж немає. Також, діяв як фланговий, лінійний нападник. Так виступав доти, доки «Карпати» не очолив Олег Кононов. Сам Олег Георгійович перевів мене у центр і надав атакувальні функції.

- Але до Кононова в «Карпатах» ще треба було залишитися. Згодні, що вам пощастило опинитися в команді саме в той момент, коли керівництво клубу позначило курс на омолодження і українізацію складу, й, відповідно, у молодих гравців з’явився шанс себе проявити. Нині талановитим хлопцям пробитися в основу «Карпат» значно важче…

- Ніколи над цим питанням не задумувався, але, мабуть, ви праві. І доля була прихильною, і тренери в мене повірили. Мені дали шанс і я ним скористався.

- В перший же для вас сезон першолігові «Карпати» вибили з Кубка «Шахтар»…

- Я тоді був зовсім молодим і для мене такі матчі були радше нагодою проявити власні амбіції, показати, що ми теж вміємо грати не гірше команд вищої ліги. Наша команда тоді володіла неперевершеною енергетикою, кожен гравець мав велике бажання. Усі ми були молодими і проявляли величезну самовіддачу. Не знаю, була то психологія, тактика, в ті роки я про це ще не думав. Бачили суперника і намагалися його переграти.

- В той час командою керував Юрій Дячук-Ставицький, про професійні риси якого доводиться чути абсолютно протилежні за своїм характером відгуки…

- Говорити можна різне, але маємо факт: саме під керівництвом Юрія Михайловича «Карпати» повернулися до вищої ліги і саме він зумів створити колектив, яким ми змогли закріпитися в елітному дивізіоні. На мою думку, Дячук-Ставицький хороший тренер і найперше – дуже сильний мотиватор. Він завжди може налаштувати команду, підібрати такі слова, які додають характеру.

- В Олександра Іщенка трохи інші методи і підходи. Мабуть, найважче з Олександром Олексійовичем було на зимових зборах…

- Працювати було справді важче, але результати цієї роботи ми відчули відразу, бо були добре готовими фізично. Працювали ми дуже багато. На першому зборі в Трускавці практикувалися навіть триразові тренування. Було незвично, але добре розумів, що ця робота корисна.

- Іщенко давав зрозуміти, що не зовсім розділяє бажання президента клубу сповідувати атакувальний футбол. Мовляв, для такого стилю треба мати відповідного класу виконавців…

- Ми цієї «внутрішньої боротьби» тренера не відчували. З точки зору футболістів робота Іщенка виглядала цілісною і мала чітко визначений напрямок. Олександр Олексійович, звісно, як і кожен тренер, мав свою думку і від своєї тренерської філософії, мабуть, не відійшов. Але «Карпати» здавна сповідують атакувальний стиль і від цього нікуди не втечеш.

- Коли «Карпати» у 2007-му програли з рахунком 3:7 у Києві «Динамо», ця клубна філософія виглядала утопічною…

- Там була зовсім інша ситуація. Важко пригадати всі деталі, але чітко пам’ятаю, що перед грою ми домовилися грати у відкритий футбол. Навіть не знаю, чому було таке рішення. Власне, той матч показав, що на зустрічних курсах з такими командами нам грати ще зарано.

- Багато хто вважає, що для Іщенка той матч з точки зору роботи в «Карпатах» був визначальним. Олександр Олексійович пішов, а його місце зайняла людина, в роботі якої важливе місце займають особисті стосунки з футболістами…

- Валерій Яремченко? Він дуже добра, порядна людина. При Валерії Івановичі теоретичних занять багато не було, зате традиційними були ліричні зустрічі, які впливали на психологічний мікроклімат в команді. Тренер ставився до нас дуже по-доброму, бачив у нас не лише футболістів, а й людей. Навіть сказав би, що Яремченко ставився до нас лагідно. Не знаю, може йому, щоб кричати на нас, не вистачало здоров’я. А для нас, молодих, треба використовувати батога і постійно спрямовувати на правильну дорогу.

- Яремченко, як і Іщенко, відпрацювали у Львові лише по сезону…

- Згоден, що для того, щоб проявити себе, цього часу недостатньо. То не я видумав, що тренерам для реалізації своїх ідей треба кілька років. Добре тим тренерам, яким той час дають. Схильний вважати, що змінювати щось треба лише тоді, коли тренер сам каже, що роботи він продовжувати не хоче або не може.

- На місце аксакалів українського тренерського цеху прийшов молодий Олег Кононов. Від нього вдалося почути, що попервах йому довелося завойовувати в очах футболістів «Карпат» авторитет… На декого навіть впливати з допомогою жорстких заходів.

- У мене точно ставлення до Олега Георгійовича відразу було максимально поважним. Зрештою, як і до тих тренерів, які працювали до нього. На мою думку, раз людині довірили таку посаду, значить вона заслуговує її займати.

- При Кононові команда почала змінюватися на очах…

- З приходом Олега Георгійовича в «Карпатах» змінилося майже все. Він перевернув наш футбольний світогляд. До Кононова ми працювали за старими, есесерівськими методиками. Олегт Георгійович прищепив нам європейську футбольну філософію. При ньому ми почали грати за схемою 4 -3 -3. Та й підхід до справи загалом став європейським, включаючи як футбольні моменти, так і побут. Скажімо, ми сильно здивувалися, коли у нас брали кров, щоб дізнатися, які продукти нам підходять, а які ні.

- Кононов – жорсткий тренер?

- Він не жорсткіший за того ж Іщенка, але в нього чіткіше сформульовані дисциплінарні моменти.

- Тобто, той батіг, якого не вистачало Яремченку, з’явився?

- Безперечно. Ми чітко розуміли, що можна, а що ні. При цьому не можу сказати, що при потребі з Олегом Георгійовичем не можна було порозмовляти. Він завжди нам казав, щоб, коли є потреба, зверталися до нього. Разом з тим, необхідна дистанція, яка має бути між тренером і гравцем, завжди існувала.

- Наскільки легко ви особисто сприйняли ігрові вимоги Кононова?

- Розуміння того, чого вимагає від мене тренер, з’явилося відразу, адже ми провели чимало теоретичних занять. Проте втілити задумки на практиці виявилося не так просто, як здавалося після теорії. Й, мабуть, той рік, впродовж якого хороші матчі у нас чередувалися з невдалими і навіть провальними, був витрачений на звикання до нової футбольної філософії.

- Зізнайтеся, завжди вірили, що обраний тренером шлях правильний?

- Сумніви якщо й існували, то на початку другого року роботи Кононова, коли перед нами поставили завдання виходу до Ліги Європи. Але після перших трьох-п’яти матчів з’явилося розуміння, що те, що планували в міжсезоння, виконати вдасться.

- Ті «Карпати» були колективом не тільки на футбольному полі?

- За всі ті роки, впродовж яких я виступаю за «Карпати», той колектив був найкращим. В усіх розуміннях. І це була одна з найвагоміших складових нашого успіху. Звісно, основна заслуга в цьому належить Олегу Георгійовичу, бо футболістів під власне бачення футболу підбирав саме він. Мікроклімат всередині колективу створювався вже потім.

- Як в команді ставилися до того, що гру кононівських «Карпат» порівнювали з «Барселоною»?

- Мені особисто було приємно. Тренери справді демонстрували нам чимало моментів з гри «Барселони» і намагалися прищеплювати команді такий стиль. Крім того, нам радили дивитися матчі за участю каталонців.

- В дебютних перемогах «Карпат» у Лізі Європи над ісландським «Рейк’явіком» чи грузинським «Зестафоні», на перший погляд, немає нічого дивного. Проте так історично склалося, що крім на той час ще двох українських топ-команд решта регулярно мали проблеми з проходженням перших раундів єврокубків навіть у зустрічах з такими суперниками…

- То вже, напевно, була психологія нашої команди. Пробившись у Лігу Європи, ми вже не зважали на суперника, а орієнтувалися на власну гру. Кожен з нас знав, що має робити на футбольному полі. Ця впевненість у власних силах дуже сприятливо позначалася на власній грі.

%video=516e574cc1529%

- Чого більше у феєричному домашньому матчі проти «Боруссії» - майстерності чи емоцій?

- Мабуть, емоцій. Бо за рахунку 3:2 на нашу користь бодай нічию втримати могли. Це додало б команді впевненості у власних силах перед рештою матчів групового турніру. Незважаючи на результат 3:4, вболівальник проводили команду з поля стоячи.

- Прокинувшись вранці наступного дня, все ж відчували смуток чи пишалися собою?

- Був засмучений. Більше того, це було розчарування, яке охопило команду в цілому, і воно, мабуть, наклало свій відбиток на наші подальші виступи в Лізі Європи. Ймовірно, поразка від «Боруссії» надломила «Карпати». Надалі ми грали не так агресивно й кожна наступна невдача залишала свій гнітючий осад.

%video=516e553aee160%

- Мабуть, після розгрому в Севільї бажали. Щоб все це якомога швидше закінчилося?

- Таких думок не було, оскільки ми розуміли, що навіть цей невдалий виступ врешті стане позитивним досвідом і для команди в цілому і для кожного з нас окремо. Через те старалися, билися до кінця. Та, мабуть, забракло тої віри, з якою ми входили в груповий турнір Ліги Європи.

- Згодні з думкою, що якби не виступ у єврокубках, «Карпати» в сезоні-2010/2011 були здатні піднятися вище п’ятого місця?

- В принципі, в чемпіонаті ми продовжували виступати добре. І хоч ми отримали перший досвід проведення матчів через три дні на четвертий, команда фізично це навантаження витримала. А стосовно психологічного боку питання? Так, програвати неприємно, але занепадницьких настроїв, які б заважали працювати чи забирали б стимул, в команді не було. Добре, що у нас була команда, що тренер мав змогу змінювати склад і це дозволяло зберігати свіжість. Виходили інші гравці, віддавалися на полі і результату команда досягала.

- У цієї команди ще був потенціал для зросту?

- Звісно, що був. В тому, що команда зупинилася, винні ми, футболісти. Мушу визнати, що ми трохи зазналися, літали в небесах. Якби вчасно взяти себе в руки і працювати так, як то ми робили досі, то все було б в порядку. Переконаний, якби віддача була тою самою, що й впродовж двох попередніх років, керівництво клубу не розсталося б з жодним з футболістів.

- Гравці відповідальні за те, що Кононов врешті пішов з команди?

- Безперечно. Для мене особисто той період був суцільним розчаруванням – і від відставки Кононова, і від власної гри, і від результатів команди.

- Маєте що відповісти тим, хто розповідає, мовляв, футболісти «Карпат» «сплавили» Кононова?

- Це якийсь маразм. То треба володіти хворою уявою, щоб після тих років, що ми провели разом з Олегом Георгійовичем, хтось міг про таке думати чи тим більше робити. Ставлення футболістів до тренера завжди, незалежно від результатів, залишалося виключно шанобливим. В цьому вас можу запевнити.

- Так чи інакше, одна з найяскравіших сторінок в історії команди була перегорнута. Що в цю мить, коли імені нового тренера ще не було, ви думали стосовно майбутнього «Карпат»?

- Життя не стоїть на місці. Час минув, ми поступово заспокоїлися і зрозуміли, що треба рухатися вперед. Врешті, ми усвідомили, що одного разу продемонструвати свої істинні можливості вже змогли. Тепер вартувало повернути віру в себе. І з часом це вдалося. Мусимо прогресувати, щоб знову повернути той рівень гри і результатів, які були в 2010-2011 роках, а може навіть виступати краще.

- Ця віра була й після швидкої відставки Володимира Шарана?

- Вважаю, що Володимир Богданович виявився заручником ситуації. Він очолив команду в зимове міжсезоння і впродовж всіх зборів ми під його керівництвом демонстрували гарну гру. Потім було поновлення сезону, переїзд на «Арену Львів», на якій до того провели лише один матч, в якому хоч і виглядали достойно, але програли динамівцям. Думаю, на стані команди дуже сильно позначився стартовий провал у Луганську. Подальші невдачі – то ланцюгова реакція.

- Ви теж схильні вважати, що «Арена Львів» нефартова?

- Це нісенітниця. У нас були свої ігрові проблеми і вони не пов’язані з тим місцем, де ми проводили матчі. «Арена Львів» - стадіон хорошого європейського рівня, на якому проводилися матчі Євро-2012. Там створені всі умови для глядачів: поле близько, футболісти бігають практично в двох метрах від тебе – що ще треба для комфортного перегляду матчів? На «Арену Львів» хотілось би повернутися заради вболівальників. Коли цей стадіон збирає «биток», завдяки фантастичній акустиці створюється неперевершена атмосфера, при якій команда просто не може грати погано і буде викладатися на всі 100 відсотків.

- Видається, що то у вас говорить вболівальник, який відвідував матчі Євро-2012. Футболіст Худоб’як, мабуть, більш звичним вважає поле стадіону «Україна»?

- Можливо й так, але я схильний до того, що треба рухатися вперед і звикати до нового. Як можна мати такий стадіон і на ньому не грати? Маємо забути про «нефартовість», вийти і довести, що ми самі здатні демонструвати результат незалежно від того, де граємо.

- Львівських вболівальників називають найвідданішими в Україні. Але чи справедливо, враховуючи те, що на більшості матчів команди зараз, коли вона не демонструє стабільних результатів, на трибунах, окрім фанатів, перебуває лічена кількість людей?

- Вболівальники реагують на результати команди і це логічно. Проблема не в них, а в нас. Треба привчити наших прихильників, що гарний футбол ми показуємо постійно, а не від випадку до випадку. Якщо це вдасться, думаю, людей на наших матчах буде більше. Пересічний глядач же не знає, що в більшості матчів ми демонструємо яскравий футбол, а дивиться виключно турнірну таблицю. Він думає, що команда низько й, відповідно, дивитися на неї нецікаво. Якби історія «Карпат» складалася зі стабільно високих результатів, відданих уболівальників у нас було б більше.

- Прийшов час поговорити про еру Ніколая Костова. Цей тренер зробив вас майже незамінним. Разом з тим, з моїх особистих спостережень при Костові ви почали грати приблизно так, як у кількох матчах за збірну при керівництві Калитвинцева. Тобто, почали виконувати більший об’єм чорнової роботи…

- Суть моїх функцій не змінилася. Не знаю, чому візуально здається, що я став грати більше на захист. Тактика, схема гри не змінилася. Ми надалі граємо за розстановкою 4 – 3 – 3. Зокрема, функції півоборонців якщо й стали в порівнянні з часами Кононова іншими, то не суттєво.

- Костов в інтерв’ю UA-Футболу сказав, що хоче, «аби команда одинаково вміло як контратакувала, так і оборонялася і діяла в позиційному наступі». Виходячи з цього, чи відпрацьовували «Карпати» в зимовому антракті непритаманний собі оборонний стиль гри?

- Ні, для мене звучить як несподіванка, що ми можемо грати від оборони. «Карпати», як завше, сповідують атакувальну манеру. Ми ніколи не прагнемо грати поблизу власного штрафного майданчика, а якщо діємо обережно, то намагаємося перевести гру бодай до середини поля і концентруємо свою увагу на відборі м’яча там.

- Костов позиціонує себе як тренер-демократ. Згодні?

- Звичайно. Проявляється це, скажімо, в тому, що за день до матчу ми не заїжджаємо на базу, футболісти ночують вдома і збираються на базі лише в день гри.

- Василь Рац сказав, що нинішні результати «Карпат» - наслідок внутрішніх проблем у колективі…

- Внутрішніх проблем у нас немає точно. Відсутність стабільності – це проблема росту, часу і нестачі того взаєморозуміня, якого від нас вимагає тренер.

- Так чи інакше, другий сезон поспіль «Карпати» боряться за виживання. Коли очікувати турнірного виходу з кризи?

- Вважаю, що за рівнем гри великої прірви між п’ятим і 14-м місцями немає. Тому я особисто сподіваюся, що вибратися на більш високі місця ми зможемо ще в поточному сезоні. Вірю, що зможемо пройти чвертьфінальний бар’єр Кубка і зачепитися за місце в Лізі Європи. А впродовж літніх зборів маємо прибрати недоліки і в новому чемпіонаті будемо боротися за більш високі місця. В багатьох матчах ми показали, що у нас є колектив і непогані малюнки в грі. Не вистачає стабільності.

- Найближчий матч «Карпати» проведуть у Донецьку, де в чвертфіналі Кубка зустрінуться з «Шахтарем». Говорити, хто фаворит цієї пари, мабуть, не варто. Але попри це Львів з тих пір, як «Карпати» в 1969 році виграли Кубок СССР, до цього турніру ставиться по-особливому. Часто такий ажіотаж допомагає. Але іноді, як в позаторішньому чвертьфіналі проти «Арсеналу», навпаки, повертається зворотнім боком…

- Для мене особисто теж кубковий турнір – особливий. Таке сприйняття було майже відразу, ще в перший рік моїх виступів за «Карпати», коли ми було першоліговою командою, а перемогли в 1/8 фіналу Кубка той же «Шахтар». Це був для мене імпульс і додав віри у те, що в Кубку ми здатні перемогти усіх, дійти до фіналу і виграти цей трофей. Разом з тим я згоден з вами, що той матч проти «Арсеналу» при заповнених трибунах «України» ми програли через надмірне налаштування, через скутість. Зізнаюся, що в кубкових матчах ми витрачаємо дуже багато емоцій, та й фізичних сил теж. Більше, ніж в поєдинках чемпіонату. В Кубку себе вичавлюєш без останку, більше, як на 100 відсотків. Не дивно, що після таких матчів у нас іноді стаються емоційні спади. Особливо після тих, в яких не досягаємо позитивного результату.

- Перед донецьким матчем робите скидку на те, проти кого граєте?

- Я вірю в себе, в наш колектив і сподіваюся, що ми зможемо пройти «Шахтар». Віддамо цьому поєдинкові усі сили.

- Очікувалося, що в недавньому матчі чемпіонату ви спробуєте притупити пильність гірників. Але цього не сталося…

- Ми грали на максимумі і перш за все хотіли відчути, на що ми на даний момент спроможні. Звичайно, ми враховували те, що попереду кубковий поєдинок і придивлялися до кожного гравця донеччан. Як на розборі матчу, так і на самому полі.

- Ігоре, вас не ображає те, що тренери збірної не звертають на вас уваги?

- Та які можуть бути образи? Тренерську увагу теж треба заслужити. Мабуть, треба сильніше грати за клуб. Важливо також, щоб твоя команда показувала гарний результат.

- Ще тренуючи збірну, Олег Блохін сказав, що Худоб’яку, аби грати у збірній, треба проявляти в національній команді ті самі лідерські риси, що й у «Карпатах»…

- Олег Володимирович знає, що каже…

- В клубі легше, бо тут ви вже свій, вже капітан…

- Для мене це найперше велика відповідальність, бо розумію, що пов’язку мені довірили, щоб при необхідності міг підказати потрібні речі партнерові по команді, поговорити з ним. Гаркати чи сваритися з кимось, звісно, не хочеться, але буває всяке. Тренер передає через мене чимало тієї інформації, яку він хоче бачити у виконанні команди.

- Який ваш рецепт морального відновлення після матчу?

- Найкраще, коли вдається проводити час з сім’єю. З дружиною і з донькою почуваю себе затишно і вдома, й коли виходимо на прогулянку. Зазвичай гуляємо втрьох, але ось сьогодні Ірина на зустрічі, тому ми тільки з Дариною.

- Як для батька ви дуже терпеливий, ставитеся до доньки з материнською турботою…

- То все тому, що Даринці вдається присвятити надто мало часу. Вдома буваю рідко, та ще й донька ходить у садочок.

- Якою хочете бачити свою дитину, коли вона буде дорослою?

- Найперше, щоб вона була здоровою. Все інше покаже життя. Якщо захоче займатися спортом, теж не заперечуватиму. Дарина зараз відвідує секцію художньої гімнастики, але це не означає, що ми бачимо в ній спортсменку. Наразі вона займається так, для загального розвитку.

- Чи помилюся, якщо скажу, що для уродженця прикарпатського краю найкращий відпочинок – мандрівки горами?

- Не дуже, але на такі мандрівки треба мати час. Полазив по горах ще в шкільні роки. Зараз виїзди на природу – це найчастіше рибалка. А взагалі люблю активний, рухливий відпочинок, навіть, коли їдемо на море. Карпати останнім часом обмежуються подорожами на Буковель. Хоча задумуємося з дружиною, щоб відправитися у гори на кілька днів з наметами, Ірина такий відпочинок особливо любить. Залишилося знайти час.

---

---

---