Донбасу не любити не можна. Мандрівка-спогад з Азова до Луганська, з Луганська до Донецька

«Народе мій, до тебе я ще верну.
Як в смерті обернуся до життя»
(Василь Стус)

То було зовсім недавно. То були часи, коли про існування «юговостока» знала лише хвора уява депутата-українофоба Царьова і групи його посіпак. Тоді люди могли жити футболом. То був серпень 2013-го. Волею календаря відразу три матчі четвертого туру попереднього чемпіонату відбувалися впродовж трьох днів у сусідніх містах Сходу нашої держави. У п’ятницю в Маріуполі грали «Іллічівець» та «Карпати», в суботу у Луганську зустрічалися «Зоря» і «Металіст», а в неділю у Донецьку відбувалося Класичне дербі.

Сприйняв для себе нагоду поїхати у цей виїзд, наче певний експеримент, який дозволяв визначити, наскільки легко футбольному туристові мандрувати сусідніми містами, які приймають поєдинки елітного дивізіону. Така думка виникла за рік до того, під час перебування в німецькому Дюссельдорфі. Тоді, ознайомившись з частотою руху поїздів і швидкістю їхнього пересування в усіх напрямках, дійшов висновку, що бажаючий може сміливо відвідувати по три-чотири поєдинки Бундесліги щотуру. При цьому переїзди не повинні ставати виснажливим випробовуванням з тривалими поїздками у повільних нічних потягах чи автобусах, з двома крайнощами – протяги від допотопних кондиціонерів чи лазня в разі їхньої відсутності.

Меморіальна дошка на честь Василя Стуса біля входу до філологічного факультету ДНУ

Тож – наш досвід. Досвід подорожі тим Донбасом, яким він був до терористичної окупації найманцями сусідньої держави.

Дорога з Києва до Маріуполя торік коштувала 148 гривень за місце у плацкартному вагоні. Відправлення – 17:00, прибуття – 9:15. 16 годин і 15 хвилин у дорозі. Вже непогано. Готельний номер бронюю заздалегідь. Номер у «Туристі» вабить не стільки ціною (200 гривень), скільки розміщенням. Жіночий голос по іншу сторону телефонного дроту сповіщає, що знаходиться готель на узбережжі Азовського моря, в десяти хвилинах ходи від центру і півгодини – від стадіону «Іллічівець». Вірю на слово, хоча ледь прибувши, відразу переконуюся, що від центру хода пішки займає 20 хвилин. Про стадіон – тема окремої розмови.

Море справді поряд, достатньо прогулятися затишним сквериком і перейти пішоходним мостом через залізничні колії. Людей на пляжі не надто багато. Щоправда, попереджувальні таблички про заборону купання через небезпеку підхопити вірусні захворювання діють не на всіх. На вулиці ж спека. Вода у морі тепла, але прозорою її не назвеш. То й не дивно, адже щоб зайти у воду бодай по пояс, треба здійснити прогулянку метрів на 50 від берега.

Втім, це пляжування запам’яталося далеко не звичними атрибутами. Торнадо – нехай воно було й невелике, але раніше такі явища довелося бачити лиже на телеекрані. Цей вирвоподібний вихор вихоплював у людей речі ледь не з рук, зносячи покривала і матраци в усі сторони, зокрема й у воду. На щастя, стихія як швидко завелася, так миттєво й вгамувалася. Через лічені хвилини узбережжя знову заполонили в пошуках чогось їстівного сотні чайок.

Взагалі, хто бував у Маріуполі, ніколи не назве містом каштанів сучасний Київ. Рясні каштанові алеї розсікають усі центральні вулиці, навесні створюючи колись звичну для доомельченківського Хрещатика картину. А ще Маріуполь – то величезні парки. З заснованого у середині 19-го століття Міського саду відкривається панорама на море, яке тут трохи незвично поєднується з териконами.

У центрі міста куштую надзвичайно смачного місцевого квасу, ятки з яким розташовані повсюдно. А заодно на зупинці запитую, як дійти до стадіону «Іллічівець». Дивовижно, але двоє перших співрозмовників спрямовували не до відреконструйованої арени, а у зворотньому напрямку, до маленького стадіончика «Азовець», де проводять свої матчі молодіжні команди «Іллічівця». Певну ясність вносить чоловік середніх років: «Можете пройтись вот так прямо, не сворачивая. Это полчаса ходьбы. Если спешите – садитесь на маршрутку».

Час був, тож іду пішки. Згодом про це своє рішення пошкодую, адже «півгодинки» - то насправді понад дві години ходи. Зрештою, в усьому є свій позитив. І від споглядання за нетверезими «ведевешниками», які у свій епічний день заполонили місто на Азові, і від прогулянки відреконструйованою набережною Кальміуса. Далі був відновлений нинішнім власником футбольного клубу парк. Наче й затишний, з привабливими атракціонами в зоні «Екстрім». Втім, сил уже не залишалося та й час, щоб повернутися до готелю, теж підганяв.

А ось на горизонті – Парк культури і відпочинку «Азовмаш». Саме там знаходиться і домашня арена однойменного баскетбольного клубу, і зал з греко-римської боротьби, у якому розпочинали свою кар’єру перший олімпійський чемпіон незалежної України В’ячеслав Олійник і перший український чемпіон світу з класичної боротьби Рустам Аджи. Через дорогу навпроти паркової арки – комуністичний ідол Ульянов-Лєнін. Судячи з плит, які обросли високою травою, роблю цинічний висновок, що «народная тропа» до «вождя мірового пролєтаріата» таки заростає. Як би не прагнув той самий власник ФК, реанімовуючи совдепівські назви, запевнити загал у зворотньому. До слова, на жодному з численних графіті у виконанні ультрас азовського клубу назви «Іллічівець» не зустрічав. Виключно «Металург».

Потім був футбол. А надто – повернення після гри до готелю. Вийшовши на роздоріжжя опів на одинадцяту вечора, зрозумів, що громадський транспорт тут вже не ходить. Випадкові перехожі це підтвердили. Попутки, зокрема й із шашками на даху, не зупиняються. Номерів телефонів служб таксі підказати випадкові співрозмовники теж не можуть. Пішки теж іти далеко. Врешті, 40-хвилинне стояння в темноті перервалося тим, що поряд з рестораном неподалік припаркувалася автівка-таксі. Водій сказав, що клієнт, який здійснив виклик, не з’явився, а отже він згоден поїхати за моїм маршрутом.

"Не зарастьот, не зарастьот..." Так заросла ж!

Маріупольський Шевченко

Кальчик

Парк культури і відпочинку "Азовмаш"

Екстрім-парк

Стадіон "Азовець"

Стадіон "Іллічівець"

Оригінальна, але занедбана будівля

Пам'ятник Пушкіну

До готельного номера добрався з розумінням, що часу на відпочинок залишилося вкрай мало. Річ у тім, що поїздів чи електричок з Маріуполя до Луганська немає взагалі, а автобусних маршрути лише два: перший відправляється о шостій ранку, другий – о 12-й. Оскільки дорога займає цілих шість годин, вибору не було. Цікаво, що квиток на автобус у сусідню область коштував ледь не стільки ж, скільки плацкарт до Маріуполя з Києва – 135 гривень.

На виїзді з Маріуполя вражають дими заводів. Їх темний колір заполонив навіть хмари. Настільки, що чорнота виднілася на кілометри вперед. По дорозі в Луганськ маю змогу бодай краєм ока насолодитися краєвидами Алчевська, вотчини Анатолія Волобуєва. На пам’ять фіксую знімки місцевих терикона та шахти (на фото вгорі). В автобусі ж міркую над тим, як вирішити проблему ноутбука, який відмовився працювати саме в Маріуполі. На щастя, там на допомогу прийшла прес-служба «Іллічівця». Люб’язно наданий ноутбук допоміг здати звіт оперативно. Але як буде в Луганську?

Луганська облрада і погруддя Володимирові Шевченку, колись першому секретареві міському компартії, творцеві видатних футбольних і волейбольних перемог 70-х для міста, яке тоді ще називалося Ворошиловград

Власне, сервіс з ремонту комп’ютерної техніки – то ще одне випробовування. Знайти відповідний заклад у центрі Луганська було не складно. Однак один такий не працював, оскільки субота – вихідний. Майстер з іншого поїхав у відпустку. Як наслідок, довелося просити про допомогу колег з прес-служби «Зорі». Ті не відказали, але вільного ноутбука під час матчу не виявилося, тому матеріал довелося друкувати відразу після фінального свистка.

Луганськ – то кам’яні джунґлі. Місто майже не озеленене, з широкими автошляхами і монументальними домівками совкового типу по обидва боки. Доволі великий парк у центрі міста є навпроти будівлі СБУ. Тої самої, яка «прославилася» під час подій весни-літа поточного року як основне терористичне гніздо і в одне з вікон якої влучила ракета з ПЗРК. Тоді ж, у серпні 2013-го цей непривабливий будинок потрапив у об’єктив фотокамери випадково, як фон до клумби з чорнобривцями.

Те саме СБУ...

"Сядем у парку на паркову лавку..."

Пам'ятник авторові "Слова о полку Ігоревім"

Луганський Шевченко

Стоять і ніяк не попадають

Шана військовим

Храм Розчулення

Цікаво, що проживання в готелі «Луганськ», у самому центрі міста вартувало на той час доволі дешево – 250 гривень. Звідти до стадіону «Авангард» - десять хвилин пішої прогулянки. Єдине, друзі в день матчу радили не стикатися з місцевими ультрас. Вони, мовляв, такі, що й своїм «для профілактики» можуть «вламати». Ці стереотипи іноді діють ще й донині, в часи, коли фанати стали в очах українців «народними месниками».

Та футбол завершився, «Зоря» з «Металістом» зіграли з сенсаційним результатом 2:2. Вранці знову в дорогу. Поїздом не поїдеш, оскільки до початку донецького матчу він домчати не встигне. Залишаються автобуси. Всі вони відправляються вранці. Їхати близько п’яти годин, тому обираю той, що вирушає о 8:30. Квиток вартує 56 гривень. Завчасно прибуваю на луганський автовокзал, величезну споруду, яка під час бомбардування два дні тому начебто була зрівняна з землею. Стою на платформі. А транспортного засобу нема й нема. Підходжу до каси. Там пояснюють, що рейс змістили на годину, бо на 8:30 продано мало квитків.

Що ж, після Маріуполя й Луганська Донецьк вже здававя майже рідним. Сюди приїздив неодноразово, як на хокей, так і на футбол. Вільно розмовляв українською, носив футболку з надписом «Ternopil» і ніколи б не подумав, що менш ніж через рік на тому ж місці за це можна спокійно позбутися життя. Сподіваємося, що під покровительством Георгія Побідоносця, якого в парку кованих скульптур як захисника України встановлено за кошт грузинського земляцтва, Донбас звільниться від окупаційної наволочі і найближчим часом ми знову зможемо їздити туди. На футбол і просто в гості до хороших людей, яких багато і в Маріуполі, і в Луганську, і в Донецьку. А труднощі переїздів? Нині вони вже не виглядають проблемою…

Георгій Побідоносець

Стадіон "Шахтар", на якому 16 жовтня 1995 року було вбито президента однойменного ФК Ахата Брагіна. Контури знайомого колись стадіону вдається розгледіти виключно через вузькі щілини

Пам'ятник рекордсменові світу в стрибках з жердиною Сергієві Бубці перед входом на РСК "Олімпійський"

Шана футболістам "Шахтаря", які захинули в роки Другої світової війни

Центральний офіс і стадіон "Металурга"

Площа, на якій стоїть комуністичний ідол і на якій зараз відбуваються зібрання сепаратистів

Центральна алея Донецька

Цей пам'ятник подарував місту нинішній власник ФК "Шахтар"

Донецький Шевченко

Пам'ятник Джонні Юзу

"Макдональдс" на фоні териконів

"Донбас-Арена"

Скульптура в парку імені Щербакова

Кальміус

Фауна Кальміусу

Донецька мерія

***
Фото Івана Вербицького