Елегантність і каверзи. Мандрівка до Парижу з UA-Футбол

Нині можна говорити про те, що залишилося в сухому останку. Біль від поразки національної збірної України в матчі плей-офф відбору до мундіалю-2014 вже вщух. Залишилися спогади й враження. Та все ж розпочати хотілося б з емоцій. Тих, післяматчевих, коли найбільшим було бажання провалитися під землю. Або миттю опинитися не те що в Києві, а в найбільшій українській глибинці. То був справді контраст з вражень після багатогодинної подорожі Парижем, накладених на розпач від дошкульної поразки. Те, що кілька годин тому вражало одночасно цілісністю й багатогранністю, вмить стало чужим через черствість до нашого горя.

Але добре, що час має властивість гоїти рани, а в пам’яті залишати найяскравіше. Вочевидь у футбол на рівних з французами ми гратимемо ще не скоро. Такі реалії. Доки одні хизуються величчю олігархічних клубів, інші найперше дбають про розвиток футболу в низах. Точніше, не футболу, а масового спорту. Центр Парижу – то не лише Ейфелева вежа, Єлисейські поля, Лувр і мости через Сену, а й чимало стадіонів зі штучним і натуральним покриттями поруч з учбовими закладами. Особливістю величезного парку, який веде від Єлисейських полів до палаців Лувру, є не лише скульптури античних героїв, фонтани з величезною кількістю птаства і сліпучо-смарагдові газони, а й велика кількість людей, які займаються спортом. Групами чи поодинці люди бігають кроси, вишиковуються в шеренгу чи в півколо, щоб розім’ятися під керівництвом тренера. Їх не бентежать погляди великої кількості туристів. Мабуть, від звички. Що й казати, якщо навіть ворони підпускають до себе людину з фотокамерою на небезпечну близькість?

Звісно, зі спортивної точки зору українці певний слід у Парижі залишили. В цьому контексті згадуються найперше перемога збірної СССР з «полковником» Лобановським і «солістом» Заваровим на чолі у 1986-му, один з найяскравіших матчів у кар’єрі Олександра Шовковського у складі «Динамо» проти «Парі Сен-Жермену» в 1994-му. Те й інше відбулося на стадіоні «Парк де Пренс». Поряд розташовані тенісні корти, на яких відбуваються поєдинки турніру «Великого Шолома» «Ролан Ґаррос». У 1999-му тут фінальну зустріч американцеві Андре Аґассі програв киянин Андрій Медведєв.

Алея футбольних і регбійних зірок поруч зі "Стад де Франс"

Куди більш вагомим є історичний слід України у французькій столиці. На жаль, за браком часу на кладовищі Монпарнас, де похований головний отаман військ УНР Симон Петлюра, побувати не вдалося. А ось споруджений у 19-му столітті Міст Александра ІІІ, який поєднує узбережжя Сени від Дому інвалідів до Єлисейських полів, вважається найкрасивішим у Парижі. Він оздоблений сотнями фресок, фігурок, а також скульптурами знакових у французькій історії особистостей. Одна з них – Анна Ярославна. Середня дочка київського князя Ярослава Мудрого була дружиною короля Генріха І Капета. За легендою, на привезеному Анною Реймському євангелії до кінця 18-го століття присягали на вірність французькому народові усі королі.

Описані у «Замальовках» з Парижу враження від побаченої великої кількості пацюків, які безсоромно сновигали неподалік від Ейфелевої вежі і узбережжями Сени супроводжувалися багатьма контрастними за змістом коментарями. Одні вгледіли в словах автора бажання вишукувати негатив, інші кепкували, мовляв, не лише у нас все так погано. Тепер тему можна розвинути й спростувати тим самим твердження як одних, так й інших. Пацюків у Парижі справді немало. Найперше тому, що відповідні служби не витруюють щурів, а займаються їхнім відловом. То в країні, яка розпалася 22 роки тому, боротьба з хрущами крізь розсіювання отрутохімікатів з «кукурудзяників» винищувала все живе у багатогектарних лісах. Французи в цьому контексті виглядають більш далекоглядними.

Цікавим ще тоді виглядало й порівняння їхніх правоохоронців з нашими. Зрештою, ті враження формувалися ще до варварського побиття студентів бандитами з кийками в ніч з 29-го на 30-те листопада. Тому нічну зустріч з жандармами під Тріумфальною аркою подаємо виключно як цікавий факт, який не має нічого спільного з нашою дикістю. Близько першої ночі, менш ніж за добу до матчу Франція – Україна журналіст UA-Футболу разом з колегою, прогулюючись нічним Парижем, нарешті добрався до Єлисейських полів. Тріумфальна арка красувалася неподалік, але її розділяло кільце автошляхів. Підземний перехід, яким до Арки можна добратися серед білого дня, вже був закритий. Та машин на дорозі обмаль, тому вирішуємо перебігати. Успішно здолавши ці метрів 20, заходимо під Арку. Не встигаємо зробити фотокартки, як поряд з’являється двоє правоохоронців. «Ду ю спік інгліш?» - запитують. Звісно, махаємо головою, що ні. Ті іронічно всміхнулися і лише показали на руку, мовляв, у цей час тут ходити не можна. Вибачаємося і біжимо назад. А заодно й ділимося враженнями, як би повели себе у схожій ситуації наші міліціянти.

В будь-якому разі, добре, що цим випадком наше спілкування з французькими жандармами завершилось. Головному редакторові UA-Футболу Костянтинові Довганю пощастило менше. Добравшись до стадіону «Стад де Франс» у Сен-Дені разом з друзями своїм ходом, Костянтин потрапив у неприємну історію. Автівку українців пограбували на стоянці неподалік від арени, щоправда, правоохоронці миттю піймали крадіїв. Добре, що ця історія мала хороше закінчення. Іншому українському другові довелося лише поспівчувати. Їхню машину у Парижі того ж дня теж пограбували, вийнявши нашвидкоруч 500 євро. В цьому випадку злочинці накивали п’ятами.

Парад "футбольних" стікерів на мосту через Сену

Вочевидь через велику кількість різношерстних еміґрантів корінним парижанам, а особливо туристам, аби не вляпатися в халепу, треба бути надзвичайно уважними. Наша гід найперше попередила, щоб за жодних обставин не приставали на пропозиції підписати чергову петицію. «Пропозицій, - каже, - буде багато. Поставивши свій автограф, потім ризикуєте віддати кругленьку суму грошей». І справді, папірці з ручками представники азійської, африканської та арабської зовнішностей тицяли під носа дуже часто. Довелося відверто «відморожуватися», вдавати, що не розумію ні французької, ні англійської, ні російської й прискорювати крок.

Ейфелева вежа вдень і вночі

Ще один хитро виліплений хлопчина арабського походження вирішив нагріти руки значно оригінальнішим методом. Буквально під ногами автора цих рядків він імітував знахідку – доволі великий золотий перстень. Хитро поцікавився – чи бува не ваш. Почувши негативну відповідь, чоловік не вгомонився і почав демонструвати, що то й не його прикраса, буквально всунувши перстня в руки і побажавши удачі. Спроби відмовитися від «дарунка» не приймалися. Але проходжу метрів десять, як той самий араб підбігає і пропонує віддячити за дарунок десятьма євро. Розумію, що вляпуюся в аферу і засовую хлопцеві перстня назад у руки. Той не заспокоюється і пропонує зробити дарунок просто, за каву. Довелося докласти чималих зусиль, щоб нав’язливий співрозмовник врешті залишив нас у спокої.

Втім, певна користь від іноземців у Парижі таки є. Виявляється, більшість старих готелів закриті на реконструкцію через те, що вони не витримують конкуренції з готелями, які впродовж останніх років набудували китайці. Якість послуг і сервіс від азійців значно переважає традиційний продукт і змушує французів вдосконалюватися.

На Єлисейських полях якраз розпочався різдвяний ярмарок. Кидається в очі каток, який обладнаний не у формі традиційної коробки. Вздовж прямокутника – казкові герої, іграшкові ведмеді та олені, які витанцьовують під музику. Продавці шоколаду, сиру і ковбаси вражають тим, що, пропонуючи купити їхню продукцію, дають спробувати доволі великі шматки. Коли дізнаються, що з України, вітають і при цьому додають, що нині їхня збірна виграє.

Взагалі, Париж зі своєю суєтністю й калейдоскопічним життєвим ритмом може дати фору навіть Києву. Творці динамічного кiнохiта «Таксі» в цьому контексті не обманули навіть на краплю. Людей, які в будній день просто швендяли б вулицями французької столиці, обмаль. Точніше, таких немало, але й візитівка «турист» у таких розміщена ледь не на лобі. Приміром, поряд з Лувром надзвичайно людно навіть не дивлячись на те, що у вівторок музей зачинений. Бажаючих втулити свою колодку на вже забитому замками Мосту мистецтв – сотні. Кмітливі продавці на цьому мають неабиякий заробіток, адже вартість колодок коливається від п’яти до десяти євро.

"Алея колодок" на Мосту мистецтв

Безперечно, намір перетворювати в бізнес кожну дрібницю скрадає внутрішню суть міста, яке називають романтичною і найелегантнішою столицею світу. Пізнавати сакральні фігури Нотр Даму можна годинами, однак істинно духовне єство Собору губиться, коли заходиш до середини і розчиняєшся в потоці людей, для яких релігія – порожнє місце, а кожна складова святині є пам’яткою архітектури. І то в кращому випадку.

Особисте враження – дух старої Франції повністю збережений лише в Будинку інвалідів. Не тільки у величезному музеї зброї, який розташувався на території колишнього притулку для солдатів-ветеранів, відкритому Людовіком XIV у середині 17-го століття. Під куполом собору на території комплексу розвішані бойові стяги французьких військ різних років. Прикметно, що більшість людей приходить до цього храму, в якому постійно лунає прониклива органна музика, саме помолитися.

Собор

Купольна церква

В сусідній, Купольній церкві в покладених одна в одну шести трунах покоїться прах Наполеона. Власне, неординарна постать Бонапарта є наче відображенням суті всієї Франції. Попри строкатість історії і її персонажів з позитивної точки зору збиті воєдино найперше державницькі дії та наміри королів, імператоріїв, воєноначальників та їхньої раті. Не дарма ж «Марсельєза» закінчується словами «Коли ми здійсним наші мрії, батьки в могилах будуть спать. Але їх прах і славні дії зумієм ми ушанувать. Щоб не тягти життя нужденне, дали батьки нам гарту пай. Нас кличе збурення натхненне і смерть у помсті за свій край!»