Юрій Вірт: "Навчаю молодь і водночас навчаюся сам"

Місяць тому найкращий воротар України 2000 року Юрій Вірт змінив професію: відтепер він тренер у структурі донецького «Металурга»…

— Загалом усе було тихо й без пафосу, — веселим голосом розпочав розмову Вірт, вийшовши з донецького супермаркету. — Спочатку в мене завершився контракт із «Шахтарем», продовжити його не запропонували, а вже незабаром зателефонували із «Металурга», попросивши допомагати моєму давньому другові Сашкові Зотову готувати футболістів «Металурга» цієї команди, молодших 19 років.

— Тобто ваша функція — праця з голкіперами?

— Безумовно: займаюсь із молодими хлопцями, навчаю їх і водночас навчаюся сам. Знаєте, моя особиста тренерська система ще не сформована, сподіваюся прийти до цього з часом.

— А чому погодилися на пропозицію керівництва «металургів»?

— Ну, тут усе просто: по-перше, це майже рідна мені команда, бо я сім років грав за неї; по-друге, саме такий початок кар’єри наставника вважаю оптимальним, адже працювати одразу з голкіперами — наприклад, прем’єр-ліги — занадто складно. А так є змога, як-то кажуть, втягнутися.

— Юрію Миколайовичу, ви — один із творців найпершої «золотої» команди в історії «Шахтаря», яка стала національним чемпіоном 2002 року. За підсумком 2000?го наша газета визнала вас кіпером № 1 України, а особисто я добре пам’ятаю тогорічний матч Ліги чемпіонів у Лондоні, захоплення вашою грою Арсена Венгера… Веду до того, чи будуть у вас проводи?

— Та ні! Ну хто я такий, аби на честь мене організовувати подібне свято? Думаю, відбудеться якесь мінімальне символічне прощання. Може, щось керівники «Металурга» зорганізують… Та й узагалі — не задумувався над цим.

— Останніми роками завершили кар’єру чимало вітчизняних футболістів приблизно вашого віку — згадаємо Сергія Закарлюку, Юрія Дмитруліна, Василя Кардаша, Дмитра Шуткова… Можна говорити про покоління — чи не останнє, яке цілком формувалося за радянських часів. Чи є у цих людей якісь спільні риси?

— Мабуть, жага до боротьби: розумієте, ті умови, в яких ми займалися у тогочасних ДЮСШ, можна, без перебільшення, назвати жахливими, бо великі проблеми були як із екіпіруванням, так і полями (я трави тоді майже не бачив — настільки звик до гаревого покриття). Сьогоднішні дітлахи мають такі умови, що нам і не снилися! Проте саме через такі обставини ми навчилися боротися за місце під сонцем. Тож наразі левова частка успіхів нашого футболу десь до середини «нульових» — то справа рук мого покоління.