Сергій Морозов: Тарасов, щоб не пустити в "Динамо", зробив з мене лейтенанта

Він знає футбол досконало і вміє про нього красиво розповісти. Мабуть, по-іншому й не могло бути, адже від самого початку кар’єра Сергія Морозова переплетена співпрацею з яскравими особистостями – від віртуоза Голубєва до мотиватора Зоніна, від новатора Базилевича до деспотичного, але надзвичайно яскравого Тарасова. При цьому Сергій Юрійович не хизується. Він констатує те, що було й прагматично аналізує пройдене. В деталях. Аби дати зрозуміти, що таке футбольний хліб насправді. Дві години нашого з паном Морозовим спілкування минули, наче одна мить. Усе тому, що в нашій бесіді не було аморфності. Лише конкретика. Припускаємо, що перечитавши се розділене на дві частини інтерв’ю для UA-Футболу, Сергія Морозова перестане ганьбити своїми пустопорожніми балачками навіть найбільший з числа анонімних критиканів.

- Сергію Юрійовичу, пам’ятаєте свій перший футбольний матч?

- Звісно. Мій батько працював в аеропорту «Жуляни», який був підзвітний товариству «Спартак». Мене тоді, на рік молодшого, взяли у одноіменну команду, складену з хлопців 1949 року народження, на матч проти «Гороно». Гра відбувалася на стадіоні «Спартак» на Куренівці. Пам’ятаю, на трибунах було багато, як на ті часи, вболівальників.

Майже до кінця матчу тримався рахунок 0:0, а на останніх хвилинах суддя призначив пенальті у ворота наших суперників. Тренер Григорій Гостомельський довірив пробити його мені. Я влучив у стійку. Добре пам’таю й свій перший матч серед команд вищої ліги. В 1971 році у складі луганської «Зорі» грав проти київського «Динамо». Тоді нас вже очолював Герман Зонін. Пригадую, я пройшов флангом, віддав передачу і Семенов головою забив гол. Поєдинок завершився 1:1.

- В динамівську школу Вас запросив знаменитий гравець-віртуоз 50-х Віталій Голубєв. В роботі з дітьми він був таким же феєричним, як і на футбольному полі?

- Впродовж всієї своєї кар’єри грав на позиції півоборонця, причому півоборонця різнопланового. Міг діяти як на обох флангах, так і в центрі. Робота з Голубєвим дала мені дуже багато. Відразу скажу, що тренуючись у нього, ніколи не сприймав Віталія Михайловича як оборонця. Футболістом він був дуже технічним. Зазначу, що як футболіста Голубєва на полі не бачив ніколи. Лише згодом, завдяки кадрам кінохроніки, вдалося подивитися фрагменти з ігор «Динамо», де діяли знамениті оборонці Голубєв, Сучков і Ларіонов.

Всю свою групу Віталій Михайлович навчив багатьом фінтам. Навчив самостійно, бо тоді ми не могли дивитися матчі латиноамериканських і європейських чемпіонатів. Голубєв навичив нас бити в падінні через себе, виконувати «бокові ножниці». У нас цим речам буна навчена майже вся група. Ми вміли виконувати рідкісний на той час фінт, коли замахуєшся правою ногою, а потім ззаду б’єш лівою. Навчив відкидати м’яч п’ятою. Найцікавіше, що всі ці речі ми бачили у виконанні самого Голубєва. Бачили і копіювали. Я жив у приватному будинку на Чоколовці. Викопав поряд з домом ямку, насипав туди піску, а на кронштейні повісив на шнурку м’яч, таким чином тренувався бити через себе. Звісно, це був фанатизм, адже тоді окрім школи і футболу інших розваг не було. Хіба що час від часу могли сходити в кіно.

- Але повноцінним динамівцем Ви так і не стали…

- Я мав всі шанси, щоб закріпитися в команді київського «Динамо». Конкурентами в мене були старші хлопці – Мунтян, Веремеєв. Буряка, Конькова і Колотова в «Динамо» ще не було. Старші футболісти, такі як Сабо, Біба і Серебряников, вже завершували свою кар’єру. Не знаю, зміг би я пробититися до основи чи ні, але в дублі на той час вже було вільно і конкуренцію тим гравцям, яких переводили до першої команди, я скласти міг. Але мої сподівання перекреслила травма, отримана в матчі з єреванським «Араратом». Вийшов один на один з голкіпером вірмен Альошою Абрамяном, обіграв його, а він стрибнув і потрапив мені бутсою в коліно. Нічого не поробиш, це футбол.

Півроку лікувався, а потім, оскільки не мав ігрової практики, Михайло Коман порадив на час перейти у вінницький «Локомотив». Команда там підібрался непогана, за неї виступали колишні гравці київського «Динамо» Снітко, Левченко, Ощипко, місце у воротах займав майбутній воротар львівських «Карпат» Турпак. Як виявилося, повернутися в «Динамо» мені вже не судилося. З Вінниці перейшов на запрошення Олега Базилевича у чернігівську «Десну». Там теж зібрався непоганий колектив – Бєлкін з ленінградського «Зеніту», центральний оборонець Першин, той же Турпак, Налісний.

- Ви виступали під керівництвом Базилевича в той час, коли він тільки починав свою тренерську кар’єру. Навіть гравці київського «Динамо» 70-х кажуть, що він багато експериментував з ними, то якою ж була робота Олега Петровича тоді, в кінці 60-х?

- Вже тоді Базилевич співпрацював з Анатолієм Зеленцовим. Мені довелося пограти під керівництвом Олега Петровича в «Десні», а потім кадіївському «Шахтарі». Ще в той час Базилевич став тренером-теоретиком, який науково обґрунтовував кожне заняття. Працювати під такими навантаженнями було важко. Але я був міцним хлопцем, витримав. Безперечно, результати цих експериментів в Чернігові, Кадіївці, а згодом і донецькому «Шахтарі» потім дали свої плоди в київському «Динамо».

- На Вашу думку, Базилевич був тренером-новатором?

- Безперечно. В той час здебільшого у футбол як грали? Всі намагалися атакувати. А в оборону поверталися лише найвідповідальніші. Базилевич обидві ці функції вирівняв: ми на якій швидкості добре бігли в атаку, на такій же поверталися в захист. То були перші паростки сучасного футболу.

Трохи згодом Базилевич почав застосовувати пресинг. Це сталося після того, як вони разом з Лобановським відвідали матч баскетбольного ЦСКА з Москви. Взагалі я теж вперше в своєму житті побачив пресинг саме у виконанні армійців під керівництвом Олександра Гомельського. Звісно, в баскетболі пресингувати простіше, бо команда складається всього з п’яти гравців, відповідно, розбирати суперників можна один в один. Щоб застосовувати пресинг, треба створити чисельну перевагу на певній ділянці поля.

Трохи згодом Лобановскьий їздив на стажування в «Аякс», а Базилевич – в ПСВ. Там вони удосконалили своє бачення про систему пресингу. Фактично, Базилевич почав першим на теренах СССР працювати за тенденціями тотального футболу. Також першим він почав застосовувати наукові програми, серії, паузи між серіями, спеціальну роботу на витривалість, на швидкість. До Олега Петровича підготовка була змішаною, всі складові вкладалися в «один кошик».

Другий зліва у середньому ряді - Сергій Морозов

- Не шкодуєте, що пішли з Кадіївки в «Зорю», а не зачекали зовсім трохи, щоб разом з Базилевичем перебратися в «Шахтар»?

- Справді, життя могло скластися по-іншому. Але тоді ж всі футболісти намагалися якомога швидше пробитися в команду Вищої ліги. Звідки я міг знати, що всього через місяць після мого переходу в Луганськ Базилевича візьмуть до «Шахтаря»? Якби Олег Петрович сказав «зачекай трохи, я тебе заберу з собою», то, звісно, залишився б. Але то були совєцькі часи. Кадіївка була територією Луганської області. До мене приїхав тренер «Зорі» Валерій Галустов і сказав: «Якщо не перейдеш в «Зорю», не будеш грати ніде». Річ у тім, що на той час головою Федерації футболу СССР був уродженець Луганщини Зінченко. Через те «Зоря» могла брати будь-яких виконавців.

- До того ж вагому роль відігравав тамтешній секретар ЦК КПСС Володимир Шевченко…

- Шевченка я б порівняв з сучасним Ринтом Ахметовим з тою лишень різницею що Ринат Леонідович - не партійний діяч, а менеджер. Я б Шевченка теж назвав менеджером, але партійним. Поряд, в Донецьку, так само фанатично підтримуав футбол інший глава ЦК Дегтярьов. Вони постійно змагалися і в видобутку вугілля, і результатами спортивних команд. При цьому Шевченко і Дегтярьов були друзями в житті.

В Луганську ж тоді окрім футбольної команди були елітні чоловіча й жіноча баскетбольні та волейбольні колективи. Окрім того, в Ворошиловграді була сильна жіноча команда з гандолу. Шевченко розумів, що шахтарям, аби вони не поспивалися, потрібне видовище. Через спорт він намагався окультурити край.

- Тим не менш, ставши гравцем «Зорі», Ви, мабуть, не очікували, що команда вже в 1972-му зможе стати чемпіоном? У Вас тоді був фантастичний старт – 3:0 над київським «Динамо», 3:1 над «Спартаком», перемоги над «Араратом» і «Динамо» московським…

- …4:2 над «Торпедо», 4:0 над «Араратом», 3:0 над «Динамо» Тбілісі. Справді, сильно зіграли. Нині можна почути розмови, мовляв, Луганськ у 72-му вирішував проблеми з іншими командами з допомогою матеріальних стимулів. Але скажіть, як можна «вирішити» результат 3:0 з київським «Динамо», грузинами чи вірменами?

іхто про це не каже, але скажу як є: основним нашим помічником, якщо не брати до уваги матеріального забезпечення і тренувального процесу, була степова спека. Починаючи з кінця квітня, впродовж п’яти місяців на вулиці трималася температура 35-40 градусів. З таким кліматом не могли впоратися навіть південні команди з Баку та Єревану. Луганськ – це сухий степ, а в них - повітря вологе. Ми до такого режиму були готовими, бо постійно в цих умовах тренувалися.

Зоря - чемпіон-1972

Герман Зонін привчив нас, щоб з перших хвилин починати гру дуже активно. В нас навіть розминка була специфічною. Проводилася вона у вузькому борцівському залі, де всі стіни вкриті матами. Розминалися ми дуже інтенсивно, за 20 хвилин робили вправ стільки, наче відіграли повноцінний тайм – переверти, стрибки через мати.

На розминці в нас був пульс в межах 180-ти. Виходили мокрими до нитки, обтиралися рушником, вдягали форму і йшли на поле. Там вже не розминалися, лише трохи катали м’яч. Всі команди ми випереджали на початку гри. Звернуть увагу, що більшість голів ми забили в першому таймі. Можете собі уявити стан команди суперника, коли вона при 40-градусній спеці програє після половини 0:2? Опоненти були морально знищені і в другому таймі ми їх банально добивали.

- Припускаю, що зимові збори «Зорі» у Зоніна були надзвичайно виснажливими…

- Скажіть сучасним футболістам, що їм треба поїхати на 35-40-денний збір. У відповідь вони поб’ють тренера, його помічників і весь обслуговуючий персонал, а після закінчення зборів пороз’їжджаються додому. У нас впродовж 40-денного збору постійно або йшов дощ, або було похмуро, сонечко не виглядувало взагалі. На заключному етапі ми вже не витримували. Знаєте, як у космонавтів беруть тести на сумісність? Так у нас вже не допомагала жодна сумісність. Уявіть: спершу проводимо двосторонку, а потім контрольний поєдинок, припустімо, з динамівцями.

Одного разу до Сухумі приїхали три збірні КНДР – національна, молодіжна і олімпійська. В їдальню корейці ходили строєм – залізна військова дисципліна. Здавалося, цих хлопців налякати вже нічим. Але перед зустріччю з нами корейці переглянули нашу двосторонку. На полі просто бійня. Подивившись на все це, представники КНДР відмовилися з нами грати. Мабуть, відчували, що ми їх повбиваємо. Ми від цієї бангюки були просто лютими. А Зонін – той ще деспот: понавішує червоних прапорців і ми по цих коридорах бігаємо, перевертаємося, стрибаємо, наче вовки. «Германе Семеновичу, там же бруд» - кажемо. «Я тобі зараз дам бруд!», - відповідає.

- Спеціаліст з фізпідготовки, який раніше працював з Юрієм Сьоміним в «Локомотиві» свого часу розповідав, мовляв, Вінченцо Пінколіні занадто інтенсивно розминає команду київськго «Динамо» і через те гравці не витримують високого темпу впродовж всіх 90 хвилин гри. Це припущення, м’яко кажучи, розбігається з наведеними Вами луганськими прикладами. Невже футболісти «Зорі» того часу були настільки витривалішими?

- Все дуже просто: у нас були дуже високі, як на той час, преміальні. Звісно, вони були незаконними, «законним» був лише оклад розміром максимум в 250 з невеликими надбавками рублів від спорткомітету. Це була офіційна зарплата футболістів по всьому СССР. Але ж футбол тоді був партійним видом спорту. Можете собі уявити, які гроші незаконно платили в Баку, Тбілісі, Єревані. Шевченко з Дегтярьовим мали свої механізми доплат. На них вони потім й погоріли. Приміром, я вважався підземним електрослюсарем, хоча в шахті не був жодного разу. Як жартують, «якщо ти не знаєш шахти, для чого туди лізти?».

Так ось, як підземник, я отримував додатково ще 150 рублів. Хтось, може, мав і більше, але я про це не знаю. Плюс – ми отримували преміальні за перемоги – по 150 рублів за кожну. Оскільки вигравали ми в 1972 році по три гри на місяць, то не важко підрахувати, що загалом заробляли в межах 800-1000 рублів. По тих часах то були дуже серйозні гроші, бо мій батько, слюсар найвищого шостого розряду отримував за свою роботу 130 рублів. Коли я приносив гроші матері, вона лякалася і запитувала: «Може, ти не лише у футбол граєш, а ще й у якійсь банді перебуваєш?» Мама не могла повірити, що за гру у футбол можна стільки платити. В дитинстві батьки били мене за позбивані у дворі черевики, а тепер, виходить, моє захоплення нас годувало. Ми купили пральну машину, телевізор, килими...

- Ви хочете сказати, що перемоги «Зоря» здобувала виключно на морально-вольових якостях?

- Так, але Зонін, окрім цього, створив серйозну конкуренцію. 11 основних футболістів отримували одну зарплату, ті, хто виходив на заміни – другу, дублери – третю. По тих часах то був професійний підхід.

- В чемпіонському сезоні основним Ви були лише перших півсезону…

- Ми повернулися з Бразилії, де виступали у складі збірної. На той момент шестеро гравців «Зорі» були кандидатами до складу Олімпійської команди напередодні Мюнхена-1972. Ми грали двосторонню гру. Після флангової передачі я намагався забити в стрибку ударом головою. М’яч пролетів повз оборонця Анатолія Шульженка (на жаль, його з нами вже нема), який був обернений обличчям до воротаря Олександра Ткаченка. Захисник хотів вибити м’яч правою ногою, але мене не бачив. Граю на випередження, але отримую ногою в ключицю. І внаслідок – перелом. І ні Олімпійські ігри, ні чемпіонат Європи мені вже не світить...

Ще один такий неприємний момент стався, коли нас разом з Сергієм і Віталієм Кузнєцовими, Володимиром Онищенком, В’ячеславом Семеновим і Юрієм Васеніним запросили до складу молодіжної збірної на матч проти англійців у Києві. Ми зіграли з командою, за яку виступав Кевін Кіган. 0:0, а мені зламали вилицеву кістку. Приймав м’яч на груди, розвертався. В цей час англієць намагався зіграти на випередження і влучив мені коліном в обличчя. Поле захиталося, в очах потьмяніло… Але така вже гра футбол.

- Зараз порушенням вважається ледь не кожен дотик…

- У нас в команді того, хто прибрав ногу, зневажала вся команда. Заробляти, так заробляти.

- Павло Шкапенко нещодавно розповідав, що коли він був гравцем, з тренування нападники і півоборонці йшли з закривавленими ногами. Мовляв, пощади не давали навіть власні захисники…

- Павло правий. Донедавна навіть в тренувальному режимі підкати робили неначе в грі. Все чому? Тоді конкуренція була вищою, відповідно, й футбол був більш чоловічим. Переконаний, якби сучасним футболістам до нинішніх тренувальних баз, харчування, матеріального забезпечення додати характер нашого часу, Україна мала б на чемпіонаті світу друге після Бразилії місце.

- Може, не вистачає тренерів з харизмою Зоніна, Лобановського, Тарасова?

- Я викладаю в центрі ліцензування тренерів, тому постійно консультуємося з Сергієм Ковальцем, Володимиром П’ятенком, час від часу телефонують Олег Кононов і Ніколай Костов. Обговорюємо підхід до тренувального процесу. Здається Ковальцю, кажу: «Треба жорсткіше». Він відповідає: «Сергію Юрійовичу, якби Ви зараз працювали, Вас би команда сплавила вже наприкінці першого тижня» (сміється).

- В післячемпіонський сезон 1973 року Ви забили відразу п’ять м’ячів. Такої резульаттивності у Вашій кар’єрі не було ніколи…

- З’явився певний досвід. В 1973-му без Шевченка таких грошей вже не було, але в мене з'явилася впевненість у своїх силах. Зважте також, що в чемпіонському сезоні я грав на позиції півоборонця захисного плану, на цьому місці мене бачив Зонін. В 73-му прийшов Всеволод Блінков і дозволив мені діяти більш вільно, брати участь в атакуючих акціях своєї команди, відзначився п’ять разів, хоча міг забити ще більше голів. Весь сезон відіграв в основі і на щастя не отримав жодної травми.

- Герман Зонін залишив Луганськ, бо відчував щось недобре?

- Хтозна. Він – ленінградець і завжди хотів працювати з «Зенітом». Тому, отримавши запрошення від команди з рідного міста, відразу його прийняв. Хоча, мабуть, Герман Семенович відчував, що у Шевченка будуть проблеми. Щоправда, час показав, що ні в «Зеніті», ні в тбіліському «Динамо» Зоніну так успішно, як з «Зорею», попрацювати не вдалося.

- Мав змогу порозмовляти з тренерами луганських волейбольних команд, чоловічої «Зірки» і жіночої «Іскри». Валентин Салін і Володимир Чернов розповідали, що, потрапилии за ґрати через те, що стали жертвами великої політичної гри…

- Так і було. У Зоніна в Ленінграді були вагомі партійні зв’язки. Один з місцевих ідеологів компартії Демченко підказав Герману Семеновичу, що в Луганську не все так гладко. Володимир Глухарєв і Валерій Галустов не постраждали, бо при такому авторитеті як Зонін вони були простими виконавцями у тренувальному процесі. Що сказав головний, те вони «під козирьок» і виконували, а до грошей жодного стосунку не мали. Зрештою, Зонін теж людина не дурна. Гроші приносили з обкому і ніхто ніде не розписувався. Через те футбольної команди не зачепили зовсім, та й, мабуть, не могли зачепити, бо тоді б довелося викликати на допити всіх футболістів. Відповідно, треба було б визнати, що в Совєцькому Союзі існує таке поняття як професійний спорт, а всі розповіді про любительський статус – «липа». Цей скандал отримав би розголос на всю Європу, ніхто в такому повороті речей зацікавлений не був, через те справу й прикрили. А покарання винесли лише по партійній лінії і представників інших видів спорту.

- Луганськ Ви покинули вимушено?

- Ні. У 1973-му році в мене був персональний наряд. Мене запрошували до московського «Торпедо». Цій команді я підходив за манерою гри, як гравець технічний, з хорошим пасом, ударом, щоправда, зловживав індивідуальною обводкою. До слова, третій м’яч у ворота київського «Динамо» у 1972-му році «Зоря» забила після того, як я обіграв Віктора Колотова, Михайла Фоменка і Вадима Соснихіна, після чого Вадик мене збив, суддя призначив пенальті, який реалізував Олександр Журавльов.

Але справа не в цьому. «Торпедо» - команда цивільна. Паралельно мною зацікавилися тренери московського ЦСКА, і, скориставшись своїм армійським статусом, забрали мене персональним нарядом до своїх лав. Онищенко і Семенов натомість схитрували. Спершу вони зателефонували до Києва, домовилися про щось, а потім сказали луганському начальству, що їх хоче забрати «Динамо». Мовляв, треба рятуватися армією. А в Луганську ж одні табори стоять, які охороняють війська МВС. Щойно вони Онищенка і Семенова забрали, як ті опинилися в Києві. Динамівці, сказавши футболістам, що і як треба говорити, добре використали свій міліцейський статус.

- Чому Ви не зробили так само?

- Бо мені ніхто про це не сказав. Я ж теж побіг у війська, але не внутрішні, то вже потім дізнався, що наставник «Динамо» Олександр Севидов хотів забрати й мене. Але з Москви мені зателефонували раніше, сказали, що відпрацюю рік і отримаю квартиру. Потім, коли дізнався про динамівську пропозицію, завагався. Переконав тесть, котрий у мене теж людина військова. «Ти що, квартира в Москві? – каже. – Академікам не дають! А тобі, пацану, відразу пропонують. Я про таке все життя мрію».

Приїхав до Москви, рік відслужив, квартиру віддаю, а в мене її не забирають. Хотів повертатися до Києва, бо на матчі дублерів в українській столиці мене піймали Лобановський і Базилевич і покликали до «Динамо». Я вже навіть встиг написати заяву. Звертаюся до тодішнього наставника ЦСКА, знаменитого хокейного тренера Анатолія Тарасова, мовляв, я киянин, все життя мріяв грати за «Динамо», прошу відпустити. «Нема питань, - каже Анатолій Володимирович до мене, Смирнова і Папаєва, які хотіли повернутися в «Торпедо» і «Спартак» відповідно. – Зателефонуйте мені завтра о п’ятій ранку». Тарасов завжди дуже рано лягав спати, але, відповідно, й раненько просинався. На базі всі знали, що о сьомій вечора шуміти вже не можна, навіть доміно не могло стукати. Телефоную, як домовилися, о п’ятій і чую зі слухавки: «Наказом міністра оборони вам присвоєно військове звання лейтенанта. Вітаю вас, молодий лейтенанте совєцької армії!». І кидає слухавку.

Що мені було робити? Телефоную Лобановському і Базилевичу. Ті кажуть, мовляв, потерпи, ми через Щербицького все повирішуємо. Чекав впродовж місяця, весь цей час не тренувався. Коли пішов другий місяць, вирішив звернутися до військового юриста. Той мені радить: «Що ти сидиш? Іди грай за ЦСКА. Адже коли Тарасов хворіє, то міністр оборони Гречко приїздить у красногорський госпіталь його провідувати. Розумієш, на якому рівні все вирішується? Що ти тут видумаєш?». Більше не видумував. І відіграв за ЦСКА впродовж чотирьох сезонів.

- Навантаження видатного хокейного тренера Анатолія Тарасова можна порівняти з тренувальною роботою, яку давав у часи своїх творчих експериментів тренер-початківець Базилевич?

- Якщо навантаження від Базилевича були цільовими, він знав, що які риси формує і на який рівень виводить, то Тарасов давав лише об’єми роботи. Він був мотиватором, йому треба було безмежно вірити. Приміром, коли Анатолій Володимирович запрошував з Новосибірська видатного хокейного оборонця Гену Циганкова, сталася показова історія. Коли Тарасов розмовляв з Циганковим про перехід на другому поверсі одного з кабінетів Новосибірська, то сказав йому, що якщо він перейде у ЦСКА, то буде гравцем національної збірної, стане чемпіоном світу, Європи, Олімпійських ігор. А потім запитує: «Якщо я тобі скажу стрибнути за мене з другого поверху, ти це зробиш?». Циганков відкрив вікно і вистрибув у сніг з другого поверху. Тарасов навіть не встиг його притримати. Так перевірялося, чи буде гравець довіряти тренеру.

Тарасов був дуже жорстокою людиною. Всю свою тренерську діяльність він ґрунтував на чоловічому характері, боягузів не визнавав взагалі. Якщо хтось чогось боявся, для нього ця людина зникала. Тарасов дуже любив хлопати підопічних по щоках, по-дружньому. Але ж ляпаси бувають різними – іноді легкими, іноді зі злості. Але цим він не намагався образити чи принизити. Цим Анатолій Володимирович показував, що звернув на тебе увагу.

У Тарасова були вправи на сміливість. На дошці були намальовані футбольні ворота. Вимагалося розбігтися і зробити на повній швидкості три кроки во вертикалі вгору. А футболісти ж який народ? Усі розуміли, що коли розбіжишся, то можна спіткнутися, вдаритися. Тому ми в останню мить гальмували і робили два кроки в бік. Тарасов після цього лютував і наводив приклад Валєрки Харламова, який робив вгору чотири кроки.

В зв’язку з цим виникали і проблемні ситуації. Одного разу на зборі в Болгарії Тарасов видумав вправу – дві групи мали стартувати з обох боків і піднятися на гору з каменів у кам’яному кар’єрі. Але не просто піднятися, а зробити це з людиною на плечах. Так ось на мені сидів Федотов, у якого завжди на початку сезону було п’ять кілограмів зайвої ваги, з 20-кілограмовим важкоатлетичним млинцем у руках. Це була вправа на відвагу, на характер, на силу. Я волочу Федотова, а він мусів крутити млинець по колу, наче юла. То ми потім домовилися, щоб Володя крутив руками, а млинець тримав рівно. Відповідно те саме було й навпаки, коли на Федотові сидів я.

Наслідком таких вправ були важкі травми і хвороби окремих гравців. Приміром у білоруса Равкова потім були серйозні проблеми з хребтом, він з ним довго мучився. У Шагіна після тих навантажень щось сталося з серцем. А ми вижили. Ми всі були міцні, наче хокеїсти. Але для хокеїстів то ж явище нормальне – катнувся три рази і проїхав майданчик. Але для футболістів… То тоді жартували, що московським «Торпедо», «Динамо», «Спартаку» чи «Локомотиву» в стінку треба ставити шість людей, а для ЦСКА достатньо чотирьох, настільки ми тоді були плечистими. Ви ж розумієте, чим вище м’язова вага, тим важче бігати. То хокеїсти пересуваються за рахунок ковзанів. У футболі ж потрібна дистанційна швидкість. Я намагався довести Тарасову, що він неправий…

- …сумніваюся, що він прислухався.

- Анатолій Володимирович говорив мені: «Знаєш, яким ти повинен бути? Уяви собі океанський лайнер. Зовні він гарний, світиться вогнями, а всередині працюють машини, і за рахунок цього лайнер пересувається. Ось ти повинен бути однією з цих машин».

- Хокеїсти Вам, мабуть, співчували?

- Вони казали: «Ну все, готуйте гроби». Хокеїсти над нами постійно жартували, мовляв, слава Богу, що він до вас перейшов. На базі ми завжди жили на другомі поверсі, а хокеїсти на третьому. Також на цій підмосковній базі в Архангельську жили фігуристи Родніна, Зайцев, Водорєзова. Ми постійно спілкувалися.

- Тарасов же був колоритним не лише як тренер, але й як людина…

- Пригадую, як до нас на тренування приїхали шведські журналісти. Вони дізналися, що знаменитий хокейний спеціаліст тренує футболістів і, звісно, це їх дуже зацікавило. Ми були на зборах в Архангельську. В листопаді вже випав сніг, тому поле розчистили й, відповідно, поряд лежали кучугури снігу. І ось, під час тренувальної гри йде передача з флангу від Копєйкіна на Володимира Федотова, сина видатного в минулому футболіста й хокеїста. Володя був «мерзляком», мабуть, трохи злякався і м’яча не дістав. А Тарасов же по житті був позером. Він вибіг до поля і почав кричати: «Володю, як тобі не соромно! Ось твій батько забивав головою з-під бутси оборонців, а ти злякався?!». «Анатолію Володимировичу, так я ж не дістав» - відповідає Федотов. Тарасов у відповідь сказав: «Ось так треба стрибати» - і, вдягнений у шапочку і светр, животом пірнув у кучугуру снігу. Кореспонденти в захваті, фотографують. А ми ж розуміємо, що Анатолій Володимирович може зіграти на глядача.

Одного разу поблизу воріт споркомплексу ЦСКА автівку Тарасова вдарив трамвай. Анатолій Володимирович залишив машину прямо на рельсах і пішов до спорткомплексу пішки. Машину йому привезли інші люди.

Взагалі Анатолій Володимирович був прекрасним організатором. Одного разу футболісти пожалілися, що в них немає щитків. В ті часи з інвентарем було сутужно. «Зателефоную в Швецію і будуть вам післязавтра щитки», - відповідає тренер. Ми лише покепкували з цієї фрази і забули. Але через десять діб привозять нам три ящики щитків. Шведських. Ми набрали собі кожен по п’ять пар. Якось ми приїхали в Сирію на збір, який переходив у відпустку. Провели два матчі з місцевою армійською командою, фактично збірною країни. Але футболісти пожалілися, що їх там погано годують, практично один рис. Тарасов накинувся на сирійців: «Ми вам танки поставляємо, а ви нас нагодувати не можете?»

Продовження інтерв'ю з Сергієм Морозовим читайте завтра.