Тайм ціною у "Золотий м’яч"

Сьогодні виповнюється сорок п’ять років з того часу, як популярний тижневик «Франс футбол» вперше в історії вручив найвищу індивідуальну нагороду представникові Радянського Союзу. Це не був результативний форвард чи технічний конструктор атак все ще романтичного футболу – 15 грудня 1963 року «Золотий м’яч» переможно здійняв догори воротар московського «Динамо» Лев Яшин.

Футбол без кордонів

Пластичний гренадер став першопрохідцем тієї дороги, по якій згодом долали шлях до слави три українці – Олег Блохін, Ігор Бєланов та Андрій Шевченко. Європейське визнання у часи існування «залізної завіси» отримати було неабияк складно. Вибір спортивних журналістів з країн «загниваючого капіталізму» вкотре підтвердив тезу, що футбол кордонів ніколи не мав, тож справжній його майстер мав би визначатися не за наявністю (чи відсутністю) партійного квитка, а на основі продемонстрованої впродовж року гри як на континентальному рівні, так і у будь-якому внутрішньому чемпіонаті.

Попри постійну публічну посмішку (навіть після програних матчів ніхто в Союзі не бачив вже титулованого Льва Івановича надто засмученим) у завидній спортивній кар’єрі Яшина було чимало драматичних моментів. На відміну від все ще перспективного португальця Криштіано Роналду, чи таких молодих лауреатів в історії, як Йохан Кройфф, Марко ван Бастен, корінний москвич світове визнання здобув у повних тридцять чотири… А до того…

Три пришестя Лева

Він приходив у великий футбол тричі! Вперше у сезоні 1950 року, коли тодішній тренер «Динамо» Михайло Семичасний ризикнув поставити у ворота необстріляного новачка на матч регулярної першості проти одноклубників із Тбілісі. Спочатку все йшло добре – москвичі впевнено перемагали з рахунком 4:1, однак після перерви майбутній кращий воротар Старого Світу надто розхвилювався і дозволив суперникам відновити паритет. Попри переможний гол Костянтина Бєскова, той поєдинок мало не коштував Яшину кар’єри – хлопець був вигнаний з команди і цілих три роки відточував майстерність гри на останньому рубежі… в хокеї – навіть став володарем бронзових нагород чемпіонату СРСР. Парадокс, однак саме це випробування долею настільки розвинуло реакцію росіянина, що парирувати значно більший за розмірами м’яч стало набагато легше. Лев Яшин вирішує повернутися до «Динамо» вдруге.

Дубль-дебют проти «Локомотива» датований травнем 1953-го. Яшину вже двадцять чотири, і перспективним його називати важко. Поступове втягування у круговерть «гри мільйонів» дозволяє воротареві засвітитися навіть на рівні національної (чемпіон Європи) та олімпійської (золота нагорода австралійського Мельбурна) збірних, проте провальна гра у фінальній частині чемпіонату світу 1962 року проти господарів-чилійців, здавалося б, остаточно відправила голкіпера на пенсію. Згадує очевидець тих подій, колега Яшина, за амплуа Володимир Маслаченко: «Спочатку був штрафний з лівого флангу. Коли б Яшин був в оптимальній формі, він би ніколи не виставив стінку із двох футболістів – латиноамериканський форвард майстерно вирізав м’яча у дальній від нього кут воріт. А згодом, за нічийного рахунку, Льова запізнився з кидком після несподіваного удару з 35-метрової відстані. У роздягальні вперше довелося бачити, як гірко обливався слізьми той, чия бадьора усмішка постійно виблискувала на шпальтах провідних радянських газет. Я підійшов до начальника команди Андрія Старостіна і запитав: «А якби я був у пречудовій формі, ви б довірили мені сьогодні місце на останньому рубежі?». Старостін відповів чесно: «Ні. Як може Яшин не вийти на поле».

Від всенародних любові до ненависті – один крок. За рік до вручення призу найкращого футболіста Європи загалом стабільного футболіста зробили головним винуватцем невдалого виступу збірної у Південній Америці. Плакати відданих динамівському колективу вболівальників рясніли зрадливими «Яшина – з поля! Яшина – на мило! Яшина – на пенсію!», а Костянтин Бєсков сміливо викреслив «офірного цапа» зі списку головної команди країни, яка починала підготовку до відбірних матчів чемпіонату Європи. «Золотий» рік розпочинався – гірше не придумаєш.

Футбольний пенсіонер (33 – як не як) зібрався вішати бутси на цвях, коли несподівано надійшла пропозиція зі штаб-квартири ФІФА зіграти товариський матч з нагоди святкування 100-річчя британського футболу. Що ж, чому б і ні – достойне завершення виступів на високому рівні… Завдяки першій телевізійній трансляції з-за кордону мільйони вболівальників усього Радянського Союзу постійно шукали у напівкруглих чорно-білих кінескопах знайому фігуру в чорному светрі і щиросердно каялося за безпідставні образи «великого Лева» на батьківщині. «Чорна пантера» на очах переповненого «Уемблі» творила справжні дива: незіграні представники команди зірок (Ференц Пушкаш, Ейсебіо, Альфредо ді Стефано, Раймон Копа) не встигали за швидкими комбінаціями господарів, і Яшин постійно знаходився в центрі уваги. Низом йому забити було практично неможливо (давалася взнаки хокейна підготовка), а безстрашні кидки у ноги суперників взагалі відбирали бажання нападників наближатися до чужої карної зони. Тепер вже сльози радості проливав весь Радянський Союз – імперія вперше визнавала власну помилку і відкрито просила вибачення. Оті неперевершені сорок п’ять хвилин (у другому таймі місце у воротах зайняв югослав Шошкич, і гості пропустили двічі) фактично й визначили долю володаря «Золотого м’яча» – і досі жоден футболіст цього амплуа такої нагороди не удостоювався.

Яшин пробачив все – і вболівальникам, і керівництву збірної, і журналістам-критикам, і партнерам з «Динамо», які в критичний момент повернулися спиною. Останній раз у спортивній формі з літерою «Д» на грудях Лева Івановича бачили у 1972-му: на стадіоні в Лужниках був зіграний прощальний матч на його честь. Більше легенда світового футболу на зеленому газоні не з’являлася. За його межами кумира мільйонів продовжувало випробовувати життя – хвороба серця через безперестанне зловживання «Біломорканалом», ампутація ноги, запізніле (1990 рік, за кілька днів до смерті) вручення зірки Героя соціалістичної праці… Та це особисте – більшості ж Яшин запам’ятається вічно усміхненим та непереможним провісником європейської «весни» у тоталітарному мороці.