Іван Герег: З усіх матчів проти Динамо недоговірним був лише один

26 декабря 2014, пятница. 16:27


Поміж тих футболістів «Карпат», які у 1969-му створили сенсацію, ставши єдиним в історії футболу СССР клубом, котрий у статусі колективу нижчої ліги здобув Кубок нині неіснуючої імперії, нинішній гість UA-Футболу єдиний серед тих, хто дожив до наших днів, залишався у затінку. Є серед них такі, хто не любить давати інтерв’ю, але принаймні на акціях за участю ветеранів «зелено-білих» присутній.

Івана Герега, який впродовж дев’яти років вважався на правому краї оборони львів’ян майже незамінним, не було не лише чути, а й видно. Деякі колишні партнери Івана Дмитровича розповідали, що футбол він іґнорує принципово. Мовляв, від улюбленої колись справи відійшов повністю, бо займається бізнесом. Деякі львівські ресурси поширювали інформацію про те, бізнес той пов’язаний з ювелірними виробами й веде його знаний колись гравець за кордоном.

На ділі ж виявилося, що то пан Герег має образу на журналістів за те, що вони про нього не згадують. Більше того, вважає таке явище не випадковим. Бізнесом він справді займається, правда, трохи не тим, про який пишуть. За кордоном теж буває часто. І про футбол не забув. Регулярно спілкується Євгеном Лемешком, легендарним колись воротарем і тренером, який свого часу запросив Івана Дмитровича в «Карпати», а нині живе у Греції. То ж маємо за честь презентувати вашій увазі перше за часів незалежності інтерв’ю з легендарним карпатівським оборонцем.

- Іване Дмитровичу, з футбольного життя ви випали дуже давно. Чому так відбулося?

- 27 років минуло з того часу. Про мене банально забули. Я цікавився усім, що відбувається, але нав’язувати себе не хотів, згадувати про себе з власної волі не збирався.

- Думаєте, про вас забули свідомо?

- Так. Мабуть, спитаєте, хто ці люди? Керівництво «Карпат» з того часу змінилося кілька разів. Мінялися тренери і гравці. Може, впродовж цього періоду було не до мене. Не збираюся нікого публічно звинувачувати, але мені це образливо. «Карпатам» я віддав десять років ігрової кар’єри. Трохи згодом став директором футбольної школи у Львові, однак нині про це взагалі згадувати не прийнято. Теж забули. То за умови, що в часи мого керівництва наша школа була однією з найкращих в СССР. Я був єдиним членом президії Федерації футболу СССР профспілок. Клуб «Карпати» разом з усіми своїми школами підпорядковувався саме профспілкам і утримувалися за рахунок заводу «Електрон», який випускав на той час найліпші в Союзі телевізори. Власне, до тих керівників ми не мали жодних претензій. Як і они до нас.

- Дехто з ваших колишніх партнерів за «Карпатами» говорив, що з футбольного життя ви зникли з власної волі, що футбол вас перестав цікавити…

- Не знаю, звідки беруться всі ці чутки, адже на цю тему зі мною впродовж цих 27-ми років ніхто не розмовляв. Може, не розмовляли б досі, але зустрів нещодавно генерального директора «Карпат» Ігора Дедишина. Ми балакали хвилин 15. Поділилися спогадами, Ігор Михайлович цікавився моїми враженнями. З того часу контактуємо. Був на матчі «Карпат» проти «Шахтаря», мав на нього особисте запрошення в директорську ложу. Після того ми намітили деякі плани. Пан Дедишин зважив, що мій досвід в управлінні клубом може знадобитися. Я ж керував СДЮШОР у важкі часи, коли об’єднали дві команди – «Карпати» і СКА. Профспілкова школа тоді виявилася нікому не потрібною. І лише завдяки моїм добрим стосункам з керівництвом області, облпрофради і заводу «Електрон» СДЮШОР тоді вдалося зберегти й існує вона по нинішній день.

- Вам запропонували очолити карпатівську академію?

- Жодних пропозицій я наразі не приймав. Сказав панові Дедишину, що повинен для початку пригадати робочі моменти, оскільки тривалий час не був у футболі. Але якщо мені вдасться відновити навики і після цього виникне бажання для подальшої співпраці, то я повернуся. Хочу, аби в «Карпатах» знову виступали такі прекрасні футболісти, як Янош Габовда, Володимир Булгаков, Віктор Турпак, Петро Данильчук, Юрій Басалик. Про Юру взагалі забули і ніколи не згадують. А його вважаю одним з найкращих футболістів у Львові за всі часи. Люди, які принесли «Карпатам» славу, завжди мають бути в людській пам’яті. Про них не можна забувати.

- В контексті клубної академії мушу зацитувати вам слова її колишнього керівника Станіслава Кочубинського, котрий залишив цю посаду на початку 2014 року. В своєму нещодавньому інтерв’ю UA-Футболу Станіслав Олександрович сказав наступне: «Ми створили програму підготовки. Усе складалося непогано, однак на початку цього року між Димінським та Коломойським, які якимось чином співпрацювали, пробігла чорна кішка. Деталей не знаю, але Коломойський з «Карпатами» вже не співпрацює. Академія поруч з клубною базою в Брюховичах мала будуватися саме за сприяння Ігоря Валерійовича. Нині цей проект призупинений. Зрозумів, що залишатися сенсу немає і повернувся до Києва». Вам надали якісь фінансові гарантії?

- Про деталі цих стосунків мені не відомо нічого. Вперше від вас про них чую. Жодних гарантій мені наразі ніхто не давав. Та й не міг давати, бо мова про те, що я ґарантовано повертаюся, наразі не ведеться.

- Чи правда, що ви є крупним бізнесменом і ваша справа пов’язана з ювелірними виробами?

- Бізнесом я увесь цей час справді займався і займаюся. На території України й інших держав. Але з діамантами, як писали в окремих виданнях, мій бізнес не пов’язаний зовсім. Моя справа пов’язана з торгівлею будівельними матеріалами. Пишаюся, що в шести кілометрах від Львова побудував ціле поселення, яке має назву Конопниця – Царське село. Будівництво велося з 1993 року, з порожнього місця. Нині то село з повноцінною інфраструктурою, хорошими дорогами, комунікаціями, очищальнями, своєю сільською радою, церквою і цвинтарем. Власне, я й сам там живу.

- З Хустом, де ви у 1944 році народилися, вас ще щось поєднує?

- Нічого. Точніше, їжджу туди час від часу на свята до родичів. Знаю керівників міста і району, але не більше того. Як переїхав звідти у 1964 році на запрошення Михайла Комана до київського «Динамо», так більше й не повертався.

- Ви були у Києві? Про це раніше не чув, зате за однією з версій кар’єру ви начебто розпочинали в ужгородській «Верховині»…

- Нісенітниці. У «Верховині» я не грав взагалі. Першою моєю командою був «Авангард» з Хуста. Звідти мене тренер Золтан Дерфій запрошував у збірну школярів Закарпатської області. Там себе проявив і невдовзі вже виступав за юнацьку збірну України, складену з хлопців 1944 року народження. З нею посів третє місце на всесоюзній спартакіаді школярів. Я був у тій команді на хорошому рахунку. Грали ми тоді, у 1961-му на центральному стадіоні імені Хрущова товариський матч проти на рік старших юнаків київського «Динамо», перед матчем першої динамівської команди з «Пахтакором». Ми перемогли 3:1, а я забив у тому поєдинку дуже красивий гол ударом з 25-ти метрів. Власне, саме тоді отримав запрошення від «Динамо» вперше. Тоді киян ще тренував В’ячеслав Соловйов. Казали: «Повернешся зі спартакіади і приїдеш у «Динамо».

Та цю пропозицію проіґнорував, повернувся до Хуста. З дому до Києва мене на власній машині забрав у 1964-му Михайло Коман, про якого маю лише теплі спогади і збираюся відвідати, якщо буду в Києві. «Динамо» ж тоді, у 1964-му якраз Віктор Маслов очолив. Я був на перегляді протягом 16-ти днів. Сказали, що не підходжу, бо маю слабку функціональну готовність. Нічого дивного в цьому немає, бо вдома тренувався три рази на тиждень, а динамівці проводили по два-три тренування на день.

- Виходить, у «Динамо» з Хмельницького, де ви виступали три роки, вас перевели по лінії спортивного товариства?

- Запросив мене туди тренер Євген Лемешко, котрий пізніше став і понині фактично залишається моїм найкращим другом. З того часу контактуємо з Євгеном Пилиповичем постійно, де б не грали, де б не жили і не працювали. Нині бачимося рідше, бо Лемешко то приїжджає в Грецію, то повертається до Києва. Оскільки я теж постійно в роз’їздах, то ніяк не можемо перетнутися. Роль Лемешка у моєму футбольному становленні була визначальною. Власне, коли Євген Пилипович перебирався у 1966-му до Львова, він забрав з собою Турпака і Булгакова. Мене забрати не зміг, бо я ще не встиг завершити службу в армії, яку проходив саме перебуваючи у хмельницькому «Динамо».

- Валерій Сиров в інтерв’ю UA-Футболу сказав, що то саме Лемешко перевів вас з центру оборони на правий край…

- Ні. До Львова я переходив ще центральним оборонцем. Був стрибучим, гарно грав головою, тому й ставили. Лемешка у «Карпатах» вже не було, оскільки він пішов, не змирившись з тим, що за його спиною вели переговори з наставником львівського СКА Сергієм Шапошниковим. За карпатівців почав грати з листопада 1967-го, коли тренером був Василь Васильєв. Представники львів’ян приїхали до мене, коли хмельницьке «Динамо» грало з «Волинню». Зробили пропозицію, я написав заяву, а невдовзі, зустрівшись із генеральним директором «Електрону», перейшов остаточно.

Попервах Васильєв мене теж ставив у центрі. Але приймали ми на початку сезону-1968 київське СКА. За суперників тоді грав дуже сильний нападник Валерій Веригін. Багато клопотів він мені завдав, поступилися ми 1:2. Після того матчу посадив мене тренер на лаву. Сидів аж до матчу з калінінградською «Балтикою». Напередодні тієї гри зламався наш правий оборонець і Васильєв вимушено змушений був закривати цю позицію мною. Зіграв майже бездоганно, сам отримав від своїх дій задоволення і з того часу правий фланг був моїм постійно.

Іван Герег (на передньому плані) випереджає нападника суперників

- Саме тоді, мабуть, й сформувалася знаменита четвірка карпатівських оборонців, яка грала незамінно впродовж багатьох сезонів?

- Я справа, Петя Данилючук зліва, Поточняк із Сировим у центрі – так, у такому поєднанні ми почали виходити ще при Васильєві. Анатолій Рибак, Михайло Сарабін, Юра Бондаренко, Орест Коцюмбас, Борис Сорока, Роман Журавський, Степан Крупей якщо й виходили, то замінюючи когось із травмованих чи дискваліфікованих.

- Васильєв пішов ще в ході сезону-1968. Чому?

- Вважаю, він був хорошим тренером. Васильєв любив футбол, віддавався йому сповна. Команда при ньому грала непогано. Але у Васильєва виникли якісь непорозуміння з керівництвом області й заводу «Електрон». Як людина чесна й справедлива, тренер написав заяву і пішов. Новим тренером став Ернест Юст й із ним ми ледь не вийшли до вищої ліги ще у 1968-му. В принципі, свердловський «Уралмаш» у заключному матчі фінальної пульки ми й переграли, однак судді судили так, що більше нічиєї витиснути з цієї гри не змогли. Зрештою, не скажу, що хтось із нас сильно розчарувався. Ми ж бачили, що команда у нас сиьна і з часом у вищій лізі «Карпати» одначе будуть.

"Карпати" кінця 60-х. Четвертий зліва - Іван Герег

- Вирішальна роль у злеті команди належить саме Юстові?

- Думаю, так. Команда цього тренера шанувала. Скільки його потім разів звільняли, усували? І щоразу футболісти відстоювали перед керівництвом саме кандидатуру Ернеста Ервіновича. То з нашої ініціативи Юста повертали в команду рази три чи чотири.

- Правда, що ви підтримували стосунки з Юстом до останніх днів його життя?

- Я близько спілкувався з його зятем, колишнім гравцем «Карпат» Федею Чорбою. З Ернестом Ервіновичем перетиналися, коли приїздив до Угорщини. Туди в місто Печ Юст виїхав, переживши сімейну драму. Він розійшовся з дружиною, котра пішла від Ернеста Ервіновича до артиста Цимбала. Юст свою жінку дуже кохав. Розлука стала для нього страшенним ударом. У розпачі Ернест Ервінович переїхав до Печу, бо мав там зв’язки з тих часів, як «Карпати» їздили до цього міста на тренувальні збори. Так Юст там і помер у квітні 1992-го. А колишня дружина з Цимбалом теж розійшлася. Залишилася самотньою. Настільки, що коли померла, то не було кому поховати. Похорон організовував колектив музичного училища, де жінка до останнього працювала викладачем. Дуже трагічна історія.

- Що Юст зробив такого, що команда другої групи класу А, або першої ліги за нашими мірками у 1969-му виграла Кубок СССР?

- Вважаю, то був найкращий рік за всю історію «Карпат». Хоча доля могла по-різному скластися. У першому кубковому матчі ми грали у тодішньому Жданові, а нині Маріуполі проти «Азовця». Матч завершується, а рахунок 0:0. Квитки на літак до Львова були куплені заздалегідь, тому підбігаємо до Юста й питаємо: «Ервіновичу, що здаємо?» В разі нічиєї через добу мусили грати перегравання, а з квитками тоді було сутужно. «Ні, грайте» - каже тренер. У підсумку перемогли «Азовець» через добу.

Звісно, хтось скаже, що нам при жеребкуванні Кубка щастило з суперниками, а всі найсильніші клуби вилетіли, не зустрівшись із нами. Без цього теж не обійшлося. Але щастить найсильнішим. То моя улюблена приказка. Ми тоді були справді сильними. Та в чемпіонаті «Карпати» тоді грали непереконливо. Пригадую, виїзд до Чернігова, Києва і Житомира, коли ми програли місцевим «Десні», СКА і «Автомобілісту» у трьох поспіль матчах. Не повертаючись до Львова, мали після цього грати чвертьфінал Кубка у Воронежі. Місцевий «Труд» до того створив сенсацію, перемігши московський «Спартак».

У Воронежі виграємо, а в півфіналі приймаємо тренований Юрієм Войновим миколаївський «Суднобудівник», котрий на попередній стадії переміг у Лужниках московське «Торпедо». На трибунах тодішньої «Дружби» зібралося 60 тисяч людей. Пишуть, що 40, але то трибуни стільки вміщали. Забитими були всі проходи. Народу було ледь не вдвічі більше, ніж стадіон міг вмістити. Ми були в такій формі і так налаштовані, що перемогли миколаївців без варіантів. Ми просто літали, склад був збалансованим майже ідеально. Крім того, прекрасними були стосунки між гравцями поза полем. Ми підтримували, допомагали одне одному. До фіналу ми готувалися так ретельно і з таким піднесенням, що я не вірив, що ми можемо залишитися без Кубка. І то не дивлячись на те, що протистояв нам вищоліговий ростовський СКА.

- І не програли.

- Ми відрізнялися від футболістів СКА майже всім. Не в ліпшу сторону. На матч ми приїхали потягом, мали гірше екіпірування. Все таки СКА грав у вищій лізі, зовсім інший рівень. Поселилися ми в тому ж, що й суперники, готелі «Росія». Ідемо на сніданок, а ростовчани якраз виходять перекурити. Помітивши нас, прокоментували: «Дєрєвня прієхала». Навіть не сумніваюся, що армійці нас недооцінили. Але нас то не цікавило. Ми показали, що маємо і характер, і майстерність.

Володарі Кубка СССР-1969, закарпатці Іван Герег та Янош Габовда

Вважаю, Юст ідеально вибрав склад на матч. Скажімо, Булгаков потрапляв до основи не завжди, а на фінал вийшов і забив гол. Команда була добре готова і фізично, і морально. Щоб зняти нервове навантаження, Юст напередодні виїзду до Москви вивіз нас на рибалку. Ми тоді багато гуляли в лісі. Особливих навантажень тренер не давав. Навіть спаринги, щоб не перевантажитися, проводили з юнацькими командами.

Я особисто протистояв Анатолієві Зінченку, котрий на початку матчу, зігравши на добиванні, відкрив рахунок. Анатолій поряд з воротарем Левом Кудасовим і Олексієм Єськовим був одним з лідерів СКА. Стримати його було дуже непросто. Та найголовніше, що ми не дали розвернутися Єськову, котрого тоді запрошували у першу збірну СССР. Олексій впродовж матчу був майже непомітним, а потім ще й Валера Сиров, зігравши жорстко, вивів Єськова з ладу і тренер ростовців змушений був проводити заміну.

Петро Данильчук, Іван Герег і Володимир Булгаков зі щойно виграним трофеєм

- Як карпатівців зустріли після повернення з Москви?

- Святкувати почали, випивши з кубка шампанського, відразу після матчу. Виліт був запланований на ранок, тому ввечері зібралися в одному з ресторанів. Там зустріли суддів матчу – головного Карло Круашвілі з Тбілісі та лайнсмена Еуґена Хярмса з Таллінна. Подякували їм, бо ж наприкінці зустрічі ростовці забили нам гол, який помахом прапорця, зафіксувавши офсайд, відмінив Круашвілі. А заодно й пригадали Сочі-1968, коли ті самі арбітри засудили нас у матчі за вихід до вищої ліги проти «Уралмашу». Взагалі, до «Карпат» від керівництва заводу «Електрон» була приставлена людина, яка займалася виключно суддями. Це теж була складова успіху.

Перемогу в Москві ми святкували до ранку. Фактично, поїхали в аеропорт з ресторану. Летіли на Ан-10. Усі після безсонної ночі миттєво позасинали. Коли ж приземлилися у військовому аеропорту (неподалік від нинішнього аеропорту Короля Данила), то побачили поруч з летовищем тисячі людей, які приїхали нас вітати. Мій друг, який займав високу посаду в райкомі партії, на радощах взяв у всієї команди автографи у себе на паспорті. До автобуса пройти було неможливо. Від аеропорту на вулиці Терешкової (нині – Виговського) вулиці були перекриті. Кубок встановили на автобусі, зробивши для трофею спеціальний п’єдестал з квітів. Так ми їхали до самого центру Львова. За автобусом їхали 15 таксівок. Коли ми повиходили, то відразу розсілися по тих машинах і роз’їхалися по домах. Таксисти грошей з нас не брали, лише просили автограф.

О другій чи третій дня, трохи подрімавши, знову їхали до обкому партії, де нас збирало на урочистий обід керівництво Львівщини. Надарували нам різних подарунків. Не сказав би, що вони були для нас надто цінними. Важливішим було те, що ми зробили. Особливих премій теж не було. Подарували по костюму, здається, по 300 рублів.

- Не дивлячись на тріумф у Кубку, в чемпіонаті «Карпати» фінішували лише шостими, а вже після здобуття титулу примудрилися програти запорізькому «Металургові» з рахунком 0:5…

- Ейфорія команду поглинула. Почалися гулянки з усіма похідними. Я ж кажу, що виступи в чемпіонаті нам не давалися з самого початку. А потім, сконцентрувавшись на Кубку, проблемами чемпіонату вже не особливо й переймалися. Сезон ми дограли абияк, а до новоствореної першої ліги у 1970-му нас включили саме як переможців Кубка.

Іван Герег (у центрі) з квітами від юних карпатівців

- Виграли той турнір «Карпати» дуже переконливо...

- Стали першими без найменших потуг і зривів у грі. Сезон пройшли гладко, уникнувши несподіваних очкових втрат. Дуже сильно той чемпіонат провів Янош Габовда. Та всі гарно грали. Команда була єдиним цілим. Зрештою, чому лише тоді? Ми були дружними тривалий час. Аж доти, поки не почалися часті зміни тренерів, тобто, до 1972-го, коли «Карпати» очолював Анатолій Полосін, а в наступному сезоні його замінив Валентин Бубукін. Почалися пересмикування зі складом, старших гравців прагнули замінити молодими, хоча це не завжди було виправдано.

- У дебютному для себе сезоні в елітному дивізіоні «Карпати» запам’яталися перемогою 3:1 над київським «Динамо», однак загалом виступили не надто переконливо, видавши 16-матчеву безвиграшну серію…

- Нічого дивного в цьому немає. Нам бракувало досвіду. Контраст між першою лігою і вищою був величезний і адаптуватися до нових умов ми змогли не відразу. Ми поступалися більшості суперників як з точки зору організації клубної роботи, так і в постановці командної гри. Вчилися і змінювалися всі разом – керівники, тренери, гравці. Але при цьому кілька справді хороших матчів ми провели. Найперше – згаданий вами поєдинок проти «Динамо». Та ми взагалі «Динамо» у Львові в ті роки не програвали. Так виходило, що зазвичай я протистояв Олегові Блохіну. Пишаюся, що жодної з ігор у протистоянні з найкращим гравцем Європи 1975 року я не завалив.

- Проти киян у 70-ті-80-ті українські клуби зазвичай грали за схемою «Нічия вдома – поразка на виїзді»…

- ЦК партії стежило за цими речами ретельно. Там жадали, щоб решта українських команд допомагали «Динамо». Від нас вимагали, щоб забирали очки у прямих конкурентів киян – московських «Динамо», «Спартака» і «Торпедо», в тбіліського «Динамо». Власне, завдання ми виконували. Усі ці команди рідко поверталися зі Львова бодай з нічиїми.

- А самим динамівцям матчі віддавали часто?

- Можу вам сказати так: єдиною недоговірною грою в ті часи, коли виступав я (з 1971-го по 1976-й – авт.) проти киян був перший наш поєдинок, коли ми виграли 3:1.

- Після дебютного для «Карпат» сезону у вищій лізі Юста відправили у відставку. Чому?

- Керівники вирішили, що зайняте нами десяте місце – результат незадовільний. Юст, втім, зі Львова не поїхав і працював впродовж двох років у спортінтернаті.

- У 1972-му чемпіоном стала луганська «Зоря». На неї теж працювала вся Україна?

- Ні. Той сезон був чесним. Ми «Зорі» не допомагали точно. І в домашньому матчі, який завершився 2:2, і на виїзді, коли поступилися 1:4. Герман Зонін тоді надзвичайно сильну команду сторив, команду, в якій у футбол вміли грати усі, починаючи від центрального оборонця Олександра Журавльова, закінчуючи центральними нападниками.

- Для «Карпат» 1972-й запам’ятався найперше виходом до півфіналу Кубка СССР…

- Шансів вийти у фінал ми не мали. Московський «Спартак», якому поступилися в обох матчах по 0:2, був об’єктивно сильнішим.

- У 1973-му році в «Карпат» знову був новий тренер – Валентин Бубукін. Згодні з Ігорем Кульчицьким, який вважає, що цей наставник свідомо прибирав з команди місцевих гравців, тих, хто кував славу команди?

- Не думаю, що Валентин Борисович робив то свідомо. В «Карпатах» Бубукін не зміг прижитися тому, що не зумів стати наставником у повному розумінні. Бо тренер має не лише готувати команду з точки зору тактики і фізичного гарту. Крім того, треба прищепити футболістами морально-вольові риси. З цим у Валентина Борисовича виникали проблеми. Він міг зіштовхнути гравців одного з іншим, у нього були любимчики. Не розуміли ми й підходу до преміювання, який залежав від кількості глядачів на матчі. Дивувало й те, що преміальні за перемогу ті, хто грав у основі й ті, хто залишився в резерві, отримували різні. Це роз’єднувало.

- При Бубукіні пішли з команди Кульчицький, Сиров, Богдан Грещак.

- Тренер прибрав їх за низькі показники. Маю свою думку: когось вартувало залишити, а хтось здав об’єктивно. Зрештою, Бубукін вів себе незрозуміло у ставленні до всіх гравців. Мене теж кілька разів пересмикнув, садив на лаву, бо вважав, що Ярослав Кікоть сильніший. Втім, ціла серія матчів довела помилковість цього рішення. Власне, коли Бубукін пішов, ніхто в Львові за ним не шкодував.

- У скорочених чемпіонатах 1976 року «Карпати» двічі опинялися в кроці від медалей, фінішувавши четвертими. Чого команді не вистачило, щоб набрати по зайвому очку і фінішувати в числі призерів?

- Організації. Восени, коли ми повернулися з Москви втомленими й змученими після матчу з ЦСКА, існувала нагода, щоб у заключному матчі проти «Зеніту» суперники нам допомогли. Керівництво нам сказало: «Грайте. Вас це не повинно турбувати». Не домовився ніхто і ми програли 0:3. То за умови, що пітерці пропонували допомогу. Начальник команди Зенченко переконував, що ці питання він бере на себе, але на ділі виявилося, що ніхто нічого не вирішив.

1976-й. Іван Герег протистоїть нападникам московського "Динамо"

- Судячи зі звітів про той матч проти «Зеніту», ви тоді допустили результативні помилки…

- Перший гол В’ячеслав Мельников забив нам після того, як я вибив м’яч головою в центр. Потрапив суперникові точно на ногу і той забив здалеку, ударом зльоту. Остаточно ж ми зламалися після того, як Федя Чорба за рахунку 0:2 на початку другого тайму не реалізував пенальті. Команда поплила, ми були морально зламані і третій пропущений м’яч став логічним наслідком.

- Як виявилося, то був останній матч у вашій кар’єрі…

- Може, візьми ми медалі, ще рік пограв би. Але відчув, що на моє місце готували молодшого гравця і, не бажаючи висиджувати у запасі, після завершення осіннього чемпіонату-1976 написав заяву і пішов з команди. Юст мене запитав: «Тобі допомагати з роботою?» Сказав, що ні, всім подякував і пішов. З того часу ніхто не дзвонив мені, нікого не набирав я. Невдовзі став директором школи, у якій на той момент було чотири штатних одиниці. У 1987-му, коли я після одинадцяти років праці залишав СДЮШОР, працівників було вже 18. Мали своє приміщення, сім спецкласів, а в школі займалося 530 дітей. Групи були надзвичайно сильними, чимало хлопців заграли на серйозному рівні.

- Іване Дмитровичу, на початку нашої розмови ви згадували про забитий вами у складі юнацької команди України м’яч у ворота однолітків з «Динамо». То був єдиний ваш гол, адже статистика гласить, що за хмельницьких динамівців і «Карпати» ви не відзначалися жодного разу?

- Серед юнаків я грав у півобороні й іноді забивав. А на дорослому рівні грав виключно в захисті. До атак підключався, але грав зазвичай у підіграші, по воротах бив рідко. Та й тоді специфіка гри полягала в тому, щоб пройти краєм і навісити. А головою Янош Габовда грав бездоганно.

Чого вартий лише його м’яч у ворота бразильського «Палмейраса», який ми у 1970 році перемогли у Львові в товариському матчі 1:0. З 15-ти метрів Янош головою поклав м’яч у кут, неначе рукою. Для нас той матч був дуже важливим, адже «Палмейрас» московські чиновники відправили до Львова для того, щоб перевірити, зможуть «Карпати» грати в Кубку кубків, чи треба шукати нам заміну. «Палмейрас» до нас переміг «Зеніт», а тбіліське «Динамо» розгромив 4:0. Матчем з нами бразильці завершували своє турне.

Перемігши, ми заслужили право грати в єврокубках повторно. Знаєте, що тоді тренер «Палмейраса» сказав після матчу? «Не розумію, чому ви граєте в нижчій лізі, ніж «Зеніт» і Тбілісі». Ви ж сильніші за них на голову. Мабуть, у вас щось не так з організацією справи». Та й справді, у нас на той час не було майже нічого. По-доброму позаздрив нинішнім карпатівцям, коли пан Дедишин показав мені новий реабілітаційний центр клубу. У нас нічого схожого не було навіть близько.

Після товариського матчу "Карпат-1969" проти "Карпат-1979", присвяченого десятиріччю перемоги львів'ян у Кубку СССР

- Ніколи не думали про те, що на зорі кар’єри могли після оглядин у київському «Динамо» опинитися не в Хмельницькому, а в одному з клубів вищої ліги? Може, тоді змогли б заявити про себе ще гучніше?

- Повністю задоволений як своєю футбольною, так і нефутбольною кар’єрами. На відміну від більшості своїх колег за футбольним фахом, можу сказати, що без футболу прожити здатен. Коли ти молодий і маєш сили віддавати себе грі – то одне. Але з роками, коли витримувати фізичні навантаження складно, треба думати про те, щоб утримувати сім’ю і заробляти гроші. Свої можливості треба використовувати оптимально. Я найшов у собі підприємницькі, ділові, бізнесові задатки. Завдяки цьому почуваю себе успішним і ні від кого не залежу понині.

Фото - Володимир Дубас та інформаційний центр ФК "Карпати"




Следите за нами:
Мы в Viber Мы в Facebook Мы в Telegram

Читайте также

Лучшие букмекеры

Букмекер
Бонус

Новости Футбола

Все новости