В’ячеслав Грозний: Ударимо по "мінусах" Чорногорії

Знаний тренер, провідний фахівець футболу Східної Європи — про Чорногорію, Казахстан, Україну й трішки про себе

Полинемо в Монтенегро

— В’ячеславе Вікторовичу, всі мої знання про клубний футбол цієї маленької країни обмежуються баченим 2010 року фіналом Кубка Чорногорії між командами «Рудар» і «Будучность». Як охарактеризуєте тамтешні внутрішні турніри?

— Пропоную поговорити не про чорногорський чемпіонат чи кубковий турнір, натомість про гравців із відповідним громадянством. Так буде доречніше, з огляду на те, що гратимуть між собою не наші клубні команди, а збірні. І хотів би почати з невеличкого історичного лікнепу — це, вважаю, буде правильніше й зручніше для читача… Отож колись, до 1991-го, існувала велика держава — Союзна Югославія, котру в окремих колах іменували Імперією південних слов’ян. Утворювали її п’ять автономних республік — Сербія, Хорватія, Боснія, Словенія і Македонія. Про Чорногорію, як щось окреме, довго взагалі не йшлося…

— …Так, наскільки мені відомо, лише недавно (майже чотири роки тому) «офіційно зареєстрували» самостійну чорногорську мову — досі вважалося, що то сербська з певними місцевими діалектами.

— Правильно. Така ж ситуація була і в югославському футболі (дуже й дуже сильному, скажу вам!): коли федеративна держава розпалася, відразу заявили про себе хорвати, відтак серби, за ними — словенці (на жаль для нас…), а останнім часом — боснійці. Натомість македонці, як були аутсайдерами за союзних часів, так і залишаються ними — і я не бачу в них великого потенціалу. Чорногорія ж стала незалежною лише 2007-го, її майже відразу прийняли до ФІФА, й, повірте, вона має великі перспективи: ось минулого року їхня національна команда лише за крок зупинилася перед нашим Євро, в стикових матчах гідно програвши чехам. Якщо ж спробувати резюмувати відомості про цю команду (ми трохи забігаємо наперед), то вийде, що це — Сербія в мініатюрі, Сербія без довгочасного міжнародного досвіду. Усі (повторюю: всі!) характерні риси «старшого брата з Белграда» притаманні «молодшим» чорногорцям (більше того: в складі їхньої збірної чимало етнічних сербів, які свого часу обрали громадянство сусідньої держави), тому для останніх принципово досягти більшого за «побратимів».

— Давайте окреслимо ці характерні риси.

— Загалом, наш суперник — доволі серйозна команда. Основна її сила — атака: справа в тому, що весь югославський футбол побудовано таким чином, аби вже дітлахи виховувалися передусім із думкою про напад: був там і бачив, як грають дворові, шкільні, сільські колективи — орієнтиром є напад. У цьому — їхня сила й, водночас, їхня слабкість. Почну з другого аспекту: через певні причини — про одну згадав у попередньому реченні, інші ж криються в особливостях усієї структури тамтешнього футболу; від ДЮСШ до професіональних клубів — колективи з колишньої Югославії завше мали великі проб­леми з лінією оборони: їхні захисники (це особливо помітно щодо крайніх) зазвичай повільні, слабко підготовлені тактично й часто втрачають позицію через бажання йти вперед (не встигаючи при цьому повертатися). Так само завжди мали проблеми з воротарями — ну, не їхнє це. Іще один суттєвий «мінус» — індивідуалізм: югославській школі притаманно, коли футболісти грають на себе, хочуть сподобатися — публіці або західним скаутам… Утім, є інший бік медалі: вони справді дуже добре вміють атакувати. Більшість їхніх виконавців, які найчастіше проходять формування в сербських ФК, — чудові технарі, блискуче володіють м’ячем, відмінно діють «першим номером» і в них багато високорослих гравців.

— Знаєте, від почутого трохи лячно робиться… То як їм протистояти?

— Головний «рецепт» такий: нашій збірній треба діяти максимально компактно, з максимальним пресингом — тоді все буде гаразд. Іще нам сповна треба скористатися такою їхньою особ­ливістю: вони бездоганно вміють переходити з оборонної фази гри в атакувальну, й посередньо діють у зворотному напрямі. Простіше кажучи — чорногорцям бракує тактичної виучки при поверненні в захист: вони не встигають, не перекривають футболістів суперника, просто їх гублять, їхні виконавці можуть «виключитися» з епізоду, багато помилятися. А позаяк українські команди чудово вміють грати на контратаках, можна періодично ловити чорногорців на природному бажанні йти вперед. За нами є ще одна вагома перевага — це проблема, притаманна всім збірним із маленьких країн, які не можуть претендувати на щось значне на міжнародному рівні; йдеться про те, що зіркові чорногорські футболісти в лавах своєї національної команди сяють не так яскраво, як у західних клубах, де вони на контрактах. І це зрозуміло: вони ж бо відчувають: вище голови не стрибнеш, адже якщо виступаєш, наприклад, за Уельс, Північну Ірландію або Чорногорію, тобі навряд чи «світить» навіть елементарна участь у великому футбольному форумі. Ось і в поточному відбірковому турнірі їхній максимум, як на мене, — третє-четверте місце. Хоча в цьому — і великий їхній «плюс»: позаяк у тамтешньої Федерації немає значних коштів, гравці приїжджають виступати за збірну з патріотичних міркувань, для них це справді важливо — захищати честь прапора… Резюмую: треба використовувати кожну їхню помилку (і вони будуть!), а самому діяти надзвичайно акуратно.

— Ви згадали про чорногорських виконавців. А які там найяскравіші, на вашу думку?

— Сильні постаті в них є, але якщо гратимемо 90 хвилин, без жодних послаблень, ліквідуємо всі їхні переваги… Гаразд: однозначно, їхній лідер — форвард «Ювентуса» й капітан Мірко Вучінич: класний футболіст високого європейського рівня, високорослий, швидкий, сильний індивідуально — один в один може обіграти будь-якого захисника, але при цьому дисциплінований, завжди пам’ятає про командні інтереси. Перед тим, як підійти до розгляду інших виконавців, зауважу, що чимало з них виступають (або виступали) в Росії та Україні. Приміром, захисник французького «Лілля» Марко Баша, котрий довго грав у московському «Локомотиві», чи півоборонець Нікола Дрнчич із «Краснодара». Є ще дуже талановитий Лука Джорджевич («Зеніт», Санкт-Петербург), проте він — юний, його час не настав. Також мені подобаються лівий хав Симон Вукчевич, який грає за англійський «Блекберн», і рослий нападник Нікола Йоветич («Фіорентина», Італія)… Скажу більше: під моєю орудою в костанайському (так правильно: з 1997 р. у назві Кустаная змінили літеру «у» на «о») «Тоболі» виступає обдарований захисник, у минулому — гравець збірної Чорногорії Радослав Батак, однак у березні він отримав складну травму й не виходитиме на поле десь до кінця поточного року.

«Набраний вами номер — недосяжний»

— У нас, як ви знаєте, великі зміни: головний тренер національної команди перебуває в лікарні, а на його місце призначили в. о.

— Уважаю, що найголовніше наразі — здоров’я Олега Блохіна: кілька разів телефонував йому, проте його номер увесь час «поза зоною досяжності». Тому, користуючись нагодою, хочу через вашу газету побажати йому одужання… Загалом, не можу говорити про далеке майбутнє, наприклад, про наступний рік, можу — про сьогоднішній матч, основні обриси якого вже змальовані мною… У чому головна заслуга Олега Володимировича? У тому, що поєдинком із Англією він показав потенціал нашого футболу, піднявши планку гри збірної до високого рівня — тепер саме на ту гру рівнятимуться його наступники. Хоча в цьому плані мені жаль, що ми не йдемо стопами Росії.

— Тобто?

— Маю на увазі те, що вони давно вирішили: національну команду має очолювати незалежна людина, а раз такої немає вдома, значить нею буде іноземець. Сильний іноземець: як Гус Хіддінк, Дік Адвокаат чи Фабіо Капелло.

Корупція на азіатський штиб

— В’ячеславе Вікторовичу, з мого боку було б неправильно звузити розмову лише до розмірів прев’ю гри нацзбірної. Давайте поговоримо про ваші сьогоденні справи, наприклад, про чемпіонат Казахстану та його рівень.

— Скажу чесно: до того моменту, поки приїхав сюди, був невисокої думки про цей турнір, уважаючи його доволі посереднім, проте в реальності він просто вразив — у позитивному плані. Тут, розумієте, незадовго до моєї появи сталася, без жодних перебільшень, революція, яка фантастично позитивно вплинула на стан справ у казахській лізі: місцевий футбольний Союз дозволив клубам-учасникам заявити на сезон сімох легіонерів, із них п’ятеро можуть одночасно виходити на поле. Як ви гадаєте, до чого це призвело?

— Ну, якщо проводити аналогії з нашою першістю початку 2000-х, то можу припустити, що загальний рівень чемпіонату зріс.

— Справді, причому зріс дуже відчутно. Ось уявіть: шістка їхніх найкращих команд у нас боролася б за єврокубки — лише з «Шахтарем», «Динамо», «Дніпром» та «Металістом» провідні казахські колективи конкурувати не зуміли би.