Валерій Поркуян: Маслов плакав, згадуючи, чому не ставив мене до складу

Він одесит не за походженням, а за станом душі. Переїхавши з рідного Кіровограду до Південної Пальміри в 21-річному віці, Валерій Поркуян вкоренився у цьому місті ось вже майже на 50 років. Намотався по світу, звісно ж і в сприйнятті пересічного вболівальника залишається київським динамівцем, який поїхав на чемпіонат світу-1966 і забив там чотири голи. Київ, Дніпропетровськ, Сімферополь, Керч – Поркуян завше повертався до Одеси, де живе понині, працюючи у клубі «Чорноморець».

«Нещодавно трохи змінив обстановку, - каже Валерій Семенович, зустрічаючи кореспондента UA-Футболу у хвіртці власного приватного будинку. – Нарешті наважилися з дружиною на переїзд з квартири у цей дім. Тому не дивуйтеся, що тут ще не все дороблено, що десь не вистачає меблів. Квартиру, в якій прожили все подружнє життя, віддали дітям. Попервах мені тут було трохи незвично, але потихеньку пристосовуємося».

Заходимо до хати, де наш герой знайомить з донькою, внуком, внучкою і дружиною. «З Аллою ми разом вже 48 років, - каже видатний у минулому футболіст. – Познайомилися, щойно оселився в Одесі». Жінка запрошує на кухню, де вгощає кавою й тортом. Іноді сама підключається до розмови, згадуючи деякі призабуті чоловіком деталі.

- Хтозна, чи був би я зараз одеситом, якби колись, вперше приїхавши сюди, не познайомився з Аллою? – посміхаючись, починає розмову Валерій Семенович. – Відтоді, навіть перебравшись у 1966-му до Києва, постійно повертався до Одеси. Ми ще не були одруженими, а просто зустрічалися.

- Сьогодні важко повірити, що гравець такого рівня, якого сягнули ви, може почати заняття футболом у 14 років…

- Але так і було. В той час у Кіровограді утворилася команда «Зірка», при якій організували дитячу школу. Набір у неї розпочинався саме з 14-ти років. Правда, до того, звісно, теж без футболу себе не уявляв. Був капітаном команди своєї вулиці.

- Нині прийнято вважати, що діти, в яких немає азів роботи з професійними тренерами, для професійного футболу не годяться…

- В принципі, згоден. Щоб розуміти, чого від тебе вимагає тренер, необхідно бодай два роки потренуватися на рівні ДЮСШ. То ж не всі здатні розуміти футбол в усіх тонкощах, навіть не граючи. На таке здатен хіба що Моурінью. Але то в людини, мабуть, талант. Жозе – єдиний в своєму роді. Власне, мені перебування у дитячій школі «Зірка» вистачило.

- Тренерам тоді було важко прищепити принципи колективної гри лідеру дворової команди?

- Розумієте, я тоді привів у школу практично всіх своїх друзів, які народилися у 1944-1945 роках. З нас та група була й сформована. Правда, тренерам не говорив, що хлопців привів саме я. Прийшли ми разом і лише згодом, у процесі роботи наставники зрозуміли, що наш спільний прихід – то моя ініціатива. Стосовно колективної гри, то нашого першого наставника Віктора Третякова, котрий нещодавно, на жаль, помер, ми слухали з відкритим ротом. Ще коли був 12-річним, то відвідуючи стадіон, завжди захоплювався грою Віктора Михайловича. Він був прекрасним футболістом. Третяков грав на позиції інсайда, був надзвичайно працьовитим, по-футбольному розумним. Влітку, коли доводилося грати в спеку, футболка Віктора Михайловича спереду постійно була мокрою, неначе облита водою. А як вміло бив головою, як пробивав з обох ніг, які передачі виконував! Не дарма вже потім, коли я потрапив у «Динамо», Віктор Маслов згадував про мого першого тренера. Особливо коли відпрошувався у Віктора Олександровича на кілька днів додому. Коли погоджувався, коли ні, але завше говорив: «Вітьці привіт!» Маслов дуже любив Третякова-футболіста і запрошував його в московське «Торпедо».

Не дивно, що потрапивши в групу до Третякова, нам все почуте подобалося. На полі самодіяльності не проявляли взагалі, були дисциплінованими. Може, саме тому потім чимало наших пацанів заграло на майстрівському рівні. Зокрема – у вищій лізі чемпіонату СССР. Стас Євсеєнко грав за «Шахтар» і «Дніпро». Також відразу згадаю Толю Брайченка, Лютого, які потім виступали за Олександрію.

- Іншими словами, можна сказати, що футбольну освіту, нехай і пізно, ви отримали якісну…

- Врахуйте також, що з 13-ти років я бігав кроси по 10 кілометрів. Виходило майже вимушено, бо щодня разом з хлопцями хотіли потрапити у партійний спортивний табір за містом. В цьому районі мешкали діти з більш багатих сімей. Наша ж родина вважалася бідною. Та потім, коли познайомилися з цими хлопцями, грали з ними у футбол на полі табору. Нас приваблювало й те, що там були тренери. Спочатку ходили туди пішки, а згодом я запропонував бігти – в обидви сторони. Ось і виходило, що пробігли п’ять кілометрів підтюпцем в одну сторону, трохи відпочили, а потім грали. Назад бігли до річки Біянки, щоб помитися.

- Батьки від таких далеких «подорожей» дітей, мабуть, були не в захваті?

- А ми їм нічого не говорили. Казали, що йдемо побігати на ближній полянці. Зізналися лише потім, але нас вже ніхто не сварив. Навпаки, ці забіги одобрили. Ми ж нічого поганого не робили.

- Пам’ятаєте, як опинилися в «Чорноморці»?

- За мною до Кіровограда приїхав Матвій Черкаський, який тоді працював помічником тренера «Чорноморця» Юрія Войнова. Та й взагалі, Матвій Леонтійович для Одеси – легендарна особистість, в команді він був тривалий час, його знала вся Одеса. Черкаський сам був гарним футболістом. До «Чорноморця» він тренував команду класу Б «Локомотив» Вінниця. Звісно, він приїздив у Кіровоград на матчі своєї команди проти «Зірки». Одного разу напередодні зустрічі з вінничанами захворіли я і Вася Босий, який згодом теж грав у «Чорноморці». Точніше, ми не могли вийти на поле зі стартових хвилин, бо щойно відновилися після травм. У другому таймі тренер випустив нас на заміну і ми забили по голу. Закінчився той матч внічию, але, очевидно, моя гра запала Черкаському у вічі, він дізнався, що зазвичай я граю в основному складі. Тому, коли Матвій Леонтійович повернувся в Одесу, а «Чорноморець» вийшов у вищу лігу, то запросив туди мене.

Я тоді був удома. В юності я дуже любив голубів. Якраз запустив їх вгору, як чую, що заскрипіла хвіртка. «О, високо стоять, високо» - супроводжуючи поглядом політ голубів, сказав Черкаський. Потім повідав мені, навіщо приїхав. З хати вийшла мама і Матвій Леонтійович сказав їй, що хоче забрати мене в Одесу. Матір порадила дочекатися батька, який повертався з роботи приблизно о п’ятій вечора. Після цієї розмови Черкаський поїхав, а наступного дня він зустрічав в Одесі вже мене. Все, що він обіцяв мамі – від умов до вступу до інституту – було виконано. До речі, Матвій Леонтійович зараз живе у США, йому приблизно 90 років.

"Чорноморець"-1965: четвертий зліва у нижньому ряду - Матвій Черкаський, п'ятий - Юрій Войнов; другий зліва у другому знизу ряду - Валерій Лобановський; другий справа у верхньому ряду - Валерій Поркуян

- Войнов – легенда радянського футболу. Ви тоді знали, до якого тренера йдете?

- Безперечно. Юрій Миколайович спершу зі мною переговорив. Як зазвичай, «Чорноморець» після закінчення сезону вирушив до Болгарії. В принципі, то були збори, на яких мали провести три чи чотири матчі. Відіграв в них дуже добре. Войнову я сподобався. Особливо йому імпонувала моя вибухова швидкість. Коли поверталися в Одесу, думав, що мене у місті ще ніхто не знає. Але, видно, інформація про поєдинки з Болгарії якось передавалася, бо вболівальники при зустрічі мене ледь не на руках носили.

- Після того ваша кар’єра розвивалася дивовижно стрімко…

- Сезон 1965 року, який був для мене дебютним в Одесі, справді видався успішним. Окрім київського «Динамо», за мною спостерігали представники московського «Спартака». Зізнаюся, що я не хотів переходити ні туди, ну туди. Бажав продовжувати роботу з Войновим. На початку 60-х з’явилися перші телевізори, тому була змога переглядати окремі матчі. Якраз гра Юрія Миколайовича мені імпонувала найбільше. Він бив метрів з 30-ти як з катапульти. Войнов виконував фантастичні передачі. Тому пишався, що працюю якраз під керівництвом такого тренера. Окрім того, в Одесу перейшов, не спрацювавшись з Масловим, Валерій Лобановський. Він ставився до мене з симпатією і взяв мене, молодого футболіста, під особистий контроль. Власне, ми з Лобановським швидко здружилися.

- Ви якось сказали, що вже тоді, у 1965-му, розуміли, що з Лобановського вийде сильний тренер…

- А воно ж було видно. Валера був принциповим. Зазвичай, ми ділили номер у готелі і Лобановський постійно ділився зі мною своїм баченням розвитку футболу. Фактично вже тоді Валерій проявляв себе як тренер. Те, що через кілька років грав під керівництвом Лобановського за «Дніпро», вважаю закономірним розвитком подій. Зазначу, що з Войновим Валерій не сперечався ніколи. Навпаки, вони дружили. Войнов тому й запросив Лобановського, що був у ньому впевнений.

- Яким чином вас схилили на переїзд до Києва?

- В Одесі мене влаштовувало все і тому спершу на пропозицію «Динамо» відповів відмовою. Але на той час кияни мали надто серйозні важелі впливу і фактично могли брати до себе будь-якого українського футболіста. Вперше поїхав на виклик до Києва разом з Черкаським. «Валеро, мені не залишається нічого іншого, як вмовляти тебе, щоб ти перейшов у «Динамо», - сказав мені після однієї з розмов Матвій Леонтійович. – А ти сам дивися». «Ви мене навіть не вмовляйте» - відповідаю. Коли ж вислухав доволі категоричні заклики в стінах Федерації футболу УССР, то сказав: «Не лякайте мене. Будете лякати – завтра перейду в «Спартак». Після того Черкаському сказали, щоб забирав мене і їхав назад в Одесу. Коли повернулися, пролунав дзвінок з приймальні Володимира Щербицького. Там чітко дали зрозуміти, щоб негайно був у Києві. Перечити було неможливо.

Тому в 66-му Лобановський разом з Аллою проводжали мене на поїзд, коли вирушав до Києва, щоб стати гравцем «Динамо». «Що поробиш? Їдь, - всміхнувся Валерій Васильович. – у «Спартак» переходити я тобі не раджу.

- Команда вас прийняла добре?

- Не жалівся. Хлопці нормальні, хоча після Одеси різниця в класі гравців відчувалася. Та й «Дід» Маслов з його досвідом – то теж було явище непересічне. Зрештою, свої не зовсім позитивні моменти могли виникати хіба що в грі. У побуті я себе в «Динамо» чужим не відчував.

- Які ігрові нюанси ви маєте на увазі?

- Ну, є у людини друг – як йому не віддати? Щоправда, я так ніколи не робив. Навпаки, коли міг забити сам, але бачив партнера, який знаходиться в ще більш зручній позиції, ніколи м’яча не жалів.

- Про Маслова доводилося чути різні характеристики – жорсткий, кумедний, хамовитий…

- То з вигляду могло здатися, що Віктор Олександрович хамовитий. Але, в принципі, Маслов був нормальною людиною. Якщо комусь з футболістів вдавалися зустрічі з тренером віч-на-віч, то від цього спілкування отримував одне задоволення. Це з людської точки зору. Як тренер, Маслов був просто великим. Не скажу, що він користувався якимось методиками. Здебільшого його робота була заснована на власному досвіді та інтуїції. Віктор Олександрович був здатен швидко визначити, що треба робити в тій чи іншій ситуації. Установку він робив не більше 10-12 хвилин, але за цей час міг зарядити команду так, що вона виходила на поле, наче на війну.

- Ледь закріпившись в основі «Динамо», ви у складі збірної СССР поїхали на чемпіонат світу. Тоді ваш виклик сприймався зовсім неоднозначно.

- У чемпіонаті СССР я встиг забити п’ять м’ячів і був одним з найкращих поряд з Анатолієм Бишовцем, Андрієм Бібою, Віталієм Хмельницьким і Володею Мунтяном бомбардирів «Динамо». У збірну мене викликали на заключному підготовки до світової першості. В контрольних матчах я тоді забив більше всіх – чотири м’ячі. Завдяки цьому мене разом з іще одним динамівцем Леонідом Островським включили до заявки на чемпіонат світу.

Тренерський штаб збірної вагався до останнього. Врешті, мене рекомендував Гаврило Качалін, від спілкування з яким отримував надзвичайне задоволення. То була надзвичайно мудра, делікатна людина. Під його керівництвом я виступав у складі олімпійської збірної і проявив там себе непогано.

Збірна СРСР-1966

Очевидно, Гаврило Дмитрович оцінив мою працелюбність, вміння грати головою і бити з обох ніг. Та й швидкість у мене була дуже хорошою. До слова, я потім віддячив Качаліну тим, що зібрав у зіркових футболістів автографи на листівці на прощальному банкеті. На ньому зірки були розкутими, відкритими, виголошували тости. Для нас це було незвичним.

Валерій Поркуян. Дружній шарж А. Арутюнянца

Власне, одне розуміння, що тебе ввели до числа 22-х учасників чемпіонату світу, вже вартувало чимало. Звісно, я розумів, що моїми конкурентами за місце в основі будуть такі аси, як Ігор Численко, Едуард Малофеєв, Галімзян Хусаїнов, Слава Метревелі. Певною мірою мені пощастило, що два стартових матчі наша команда виграла і в заключному поєдинку групи проти збірної Чилі тренер Микола Морозов виставив в основі всіх тих, хто не грав у попередніх матчах. Відзначився там двома м’ячами, ми перемогли 2:1 і надалі Микола Петрович вже мені довіряв. Безперечно, врахував тренер й те, що перед чемпіонатом світу я теж забивав і грав на хорошому рівні в контрольних неофіційних зустрічах.

- Прийнято вважати, що футболісти, які дебютують на турнірах рівня чемпіонату світу, сильно мандражують…

- У нас знаєте як було? Якщо на тумбочці в готельному номері ввечері напередодні матчу лежить таблетка заспокійливого, значить, завтра граєш. Замін же тоді не було. Цю таблетку випивали всі. Як нам пояснювали, такі ж препарати п’ють і космонавти. В цьому нічого поганого немає: вночі добре виспався і позбавив себе від зайвих накручувань. Окрім того я налаштував себе гарно й сам. Розумів, що повинен вийти і зробити свою справу.

- Німці у півфіналі були об’єктивно сильнішими?

- Ми ж їм не в одні ворота програли. У нас моменти теж були. Десь і судді завадили, приміром, коли мене збили і арбітр не призначив пенальті. Зрештою, шанси забити вдруге я мав і без того, скажімо, коли пробивав головою. Більше того, нагода відзначитися була навіть тоді, коли грали після вилучення Численка і травми Сабо, якому зламали гомілкостопний суглоб, вдев’ятьох.

Чемпіонат світу-1966. Напередодні чвертьфінального матчу з Угорщиною. Валерій Поркуян - сидить третій зліва

- Відомий російський тренер Михайло Якушин у своїй книзі «Вечная тайна футбола» сказав, що тоді, у 1966-му Микола Морозов не зумів реалізувати істинного потенціалу радянського футболу – не запросив усіх найсильніших, а потім не зовсім правильно використав тих, хто був включений до заявки. Мовляв, тоді збірна СССР могла виграти й чемпіонський титул…

- Не згоден. Англійці були об’єктивно сильнішими за решту суперників. Та й німці теж. Ці дві команди переважали інші збірні і за підбором виконавців, і за рівнем гри. Вони справедливо грали між собою у фіналі.

- А праві ті, хто каже, що Маслов почав використовувати у «Динамо» тактику, яка принесла англійцям чемпіонство, значно раніше?

- Так. Прийшовши до Києва, Віктор Олександрович почав активно застосовувати при організації атак фланги, виставляв замість чотирьох нападників двох. І ця тактика була ефективною. Втім, переконаний, що використовуй Морозов на чемпіонаті світу англійську схему 4 – 4 – 2, ми навряд чи виступили б краще. Справа не в тактиці, а ще й у людях. Тоді в Англії ми продемонстрували свій максимум. Могли, безперечно, при певному збігу обставин бути й у фіналі, але справа не в тому. Ми справді показали прекрасну гру.

- З мундіалю в розташування «Динамо» ви повернулися вже повноцінною зіркою. Але Маслов перестав вас ставити до основи…

- Причому з перших же матчів. Не знаю, що сталося, точніше, не буду говорити. В будь-якому разі, на Маслова я не ображався. Переконаний, що за такий короткий проміжок часу я не міг скинути футбольних обертів настільки, щоб з гравця, який забив чотири голи на чемпонаті світу, перетворитися в резервіста, нехай і найкращої команди СССР.

- Якось ви сказали, що згодом зустрічалися з Масловим у Москві і він вам багато чого пояснив. Що саме?

- Та що пояснив? Вибачався. Тоді Костянтин Бєсков викликав мене у збірну й Віктор Олександрович, знаючи, що я у Москві, запросив до себе додому. Сватав у московське «Торпедо», яке знову очолив. Прислав за мною машину, після чого мене відвезли назад у готель. Посиділи, поговорили, трохи випили. Тоді навіть дружина «Діда» дорікнула чоловікові: «Що ж ти там його не ставив, а сюди кличеш?» («Скажи, що, мабуть, хтось казав не ставити, раз не ставили» - додала, почувши, про що ми розмовляємо, Алла Поркуян – авт.).

- Чув, що тоді в команді київського «Динамо» існувала рада з гравців, до думки якої Маслов прислухався і що начебто не ставити вас порадили вони…

- Мабуть, так і було. В цю раду входили гравці, яких Маслов вважав за потрібне до себе викликати. Хто саме не бажав бачити мене у складі – не знаю. Можу здогадуватися, але говорити не буду. В повсякденному житті негативного ставлення до себе не відчував ніколи. Та й взагалі я така людина, до якої важко ставитися негативно. Але ви ж подивіться з іншого боку: молодий, не встиг заявити про себе, як поїхав на чемпіонат світу і забив там чотири голи. Звісно, заздрісників вистачало.

- Маслов це також повинен був розуміти…

- Якщо чесно, то «Дід» плакав, згадуючи про ті події. («Думаю, склад вже був сформований і Маслова просто попрохали нічого не змінювати, не сунути туди нових людей. Хтось звик до тих грошей, які вже отримував» - знову взяла слово дружина Валерія Семеновича). Не знаю… Пригадую, щойно повернулися з чемпіонату світу, як поїхали грати кубковий матч до Ставрополя проти місцевого «Динамо». Тоді відіграв весь поєдинок в основі і забив переможний гол. Ми виграли 1:0. Через тиждень з невеликим перемогли у Москві «Локомотив» і там відзначилося нас, троє друзів – Бишовець, я і Мунтян. Потім відіграв ще, здається, матч і перестав потрапляти до основи взагалі. Що сталося – збагнути важко.

Початок. Другу частину інтерв’ю читайте завтра