Владимир Мыленко
Владимир Мыленко

Владимир Мыленко - результаты и расписание матчей, турнирная таблица, новости.

Моя журналістика. Частина 1. "...как все начиналось"


Собі на ювілей.

Моя журналістика. Частина 1. "...как все начиналось"
Внешние источники Автор UA-Футбол

Все починається в житті з малого:

З зернинки – хліб, з промінчика – зоря.

І Ленін сам тяжку свою дорогу

Також почав колись із Букваря

Ці рядки з іще радянського Букваря мене й досі переслідують. Якимось, мабуть, німим докором – а от той Володя в твої роки уже, а чого досяг ти? Нехай і вас тепер помучить, а я почну.

З чого все почалося? Та як у сотень, тисяч, мільйонів хлопчаків у тій країні. Хотів грати в футбол, точніше, стати футболістом – в футбол ми й так грали з ранку і до ночі, навіть під світлом ліхтаря на стовпі. Пам’ятаю, як приходили з братом зі стадіону – в пиляці, спітнілі. Випили по чашці какао, і спати. Вже і стадіону того нема, і какао таке не завозять. Та й бажання стати футболістом закінчилось колись давно.

У моєму випадку – десь після того, як виявилось, що я астматик, і з моїми бронхами ні про які професійні навантаження навіть мови не може бути. Хоча, звісно, шанси і так були примарні – навіть школа «Металурга» була мені тодішньому за тридев’ять земель. Мого однокласника батько якось возив туди, але закінчилось все нічим. А він був кремезніший, фізично сильніший за мене.

Одним словом, довелось перекваліфіковуватись в управдоми, тобто глядачі. Євро-88, голи Раца і ван Бастена – це перше, що я досить чітко пам’ятаю. А ще набір фотокарток гравців «Динамо», в такій, знаєте, синьо-блакитній формі (у мене це на все життя буде фетишем, мабуть). Батько поїхав до Дніпропетровська на матч «Дніпро»-«Динамо», а мене не взяв, та ще й зуб цілу ніч мучив. А вранці прокидаюсь – це чудо радянської поліграфії. Моєму сину вже не зрозуміти того щастя. На жаль чи ні, хто зна.

Після школи ні про яку журналістику не йшлося – я пішов в точні науки. Хоча дуже швидко виявилось, що «прикладний математик» (тепер це називається, мабуть, програміст) з мене нікудишній. Про студентські роки можна писати окрему історію, але оскільки нічого повчального в ній немає, то й опустимо її за непотрібністю. Згадаю лише головний момент. Якось чи то в кінці першого, чи то на початку другого курсу (ось-ось мали відрахувати, але ще тримався) з сусідом по кімнаті завели розмову. І він чомусь раптом навів такий приклад – якийсь його знайомий, чи може знайома, не пригадаю, вдало перекваліфікувався з математика на журналіста. А ти, мовляв, словом володієш, вірші пишеш – чому б і тобі не спробувати. І засіла ця думка мені в голові.

Але професійним журналістом, в сенсі – за професією, дипломом, я так і не став. Не дуже, мабуть, і хотілось, а скоріше відчув (бо де там те розуміння було), що в тих умовах і тому вузі то була скоріше профанація. Як зараз, не знаю, але за відгуками, не дуже змінилось. От мій кум Володька Пояснюк, той чин по чину отримав диплом. А я йшов іншим шляхом. Хоча – чому іншим?

Вовка ще з першого курсу почав друкуватись в «Футболі». Все геніальне просто, скажете ви – написав в редакцію листа, отримав добро і почав звітувати про матчі «Металурга». А мені от така думка в голову не прийшла. Тому тут я його ідею, скажемо прямо, сплагіатив. Правда, не на першому курсі, а вже ближче до завершення студій. Існувала у той час така газета «Весь спорт», зовсім свіженька (та й прожила недовго). Я набрався сміливості і подзвонив – мовляв, я такий оце ініціативний, хочу вам писати про наш славетний клуб. Мене швиденько відшили – мовляв, тут у нас ваш знаменитий (прізвище пропустимо, чого людині за просто так рекламу робити) уже пише. Але я не особливо засмутився – бо все ж було логічно. Та й перший негативний досвід допоміг, далі вже дзвонити було простіше.

Та й рівень був простіший. Мало хто з вас знає, а бачили мабуть і зовсім одиниці – але був колись в Дніпропетровську такий журнал «Атака». Пишу був, бо не так давно агентурні дані повідомили про його зникнення з футбольно-журналістської мапи України. І, чесно кажучи, шкода, бо «Атака» була гарним трампліном для таких початківців, як я – без досвіду, без стажу. «Без вкуса, без цвета, без запаха». І то я ще нахабно збрехав головреду, Едіку Яровому, що маю стаж роботи «на университетском уровне».

Знаєте, що це було? Тільки не смійтесь. Я описував наші футбольні матчі на парах фізкультури. Заголовки придумував, оцінки виставляв (і собі теж, а що ви думали – я там кращим з кращих був J), псевдоніми забавні вигадував. Ці звіти десь лежать в архіві, ще на листочках писані. Як буде час і натхнення (у мене), а також бажання (у вас), то можна й оцифрувати. Заразом і юність парубоцьку пригадаю. Як на мене, то кілька цікавих речей там було – які я б і зараз не постидався використати. На жаль, без шпаргалки не пригадаю.

Отже, здзвонився я з «Атакою», вони мені дали завдання описати якийсь матч «Металурга». Причому попередили, що я не один такий, тому губу дуже аби не розкочував, бо ще наступлю. Звіт мій, вочевидь, не сподобався, точніше, менше сподобався, ніж конкурента(ів). На тому я й заспокоївся. Заспокоївся – це значить перестав ходити і перевіряти електронну пошту. Куди ходити? Це зараз ви всі розумні, у кожного комп’ютер вдома і інтернет в смартфоні. А тоді я ходив в інтернет-клуб біля університету і раз на кілька днів (а то й тижнів) дивився, чи не пише мені ніхто (власне, «Атака», кому б іще). І звіти на початку писав теж в клубах – хоча, здається, вже й ні, скромненький комп’ютер ми вже з молодою дружиною купили. Та це що – я все-таки набивав свої звіти на клавіатурі! А от кум, той взагалі починав з доісторичних часів. Думаю, принцип його роботи вартий спогаду.

Він після матчу їхав на головпоштамт, писав там на листочку майже друкованими літерами звіт – і відправляв факсом в редакцію. А одного разу взагалі по телефону надиктовував. Я, дивлячись на його муки, запропонував перейти на наступний рівень – мовляв, напиши, як людина, в інтернет-клубі, скинь на е-мейл. Послухався, але якраз того дня з «футболівською» поштою були якісь глюки – і звіт не дійшов, відповідно, не потрапив до номера. Ображався на мене потім…

Отже, інтернет-клуб. Приходжу я одного разу, перевіряю пошту – дивлюсь, а там лист від «Атаки». Ще на минулому тижні писаний. Мовляв, треба закрити матч «Металурга». А матч вже й зіграно. Ну, думаю, Вова, «проворонил ты свое счастье»… Хоча, чесно кажучи, тоді було не до сентиментів – тільки одружився, треба було заробляти на життя. Влаштувався я в кур’єрську службу. Рано-вранці возив (в трамваї) газети-журнали з пункту оптового продажу в офіс, вдень конверти з документацією по місту, а увечері все, що назбиралося за день – в мішок і на вокзал, 72-й поїзд, «Запоріжжя-Київ». Одного разу запізнювався, то вже на ходу з вагона вистрибував.

Графік у мене був веселий. Вставав десь о шостій, їхав за пресою, тягнув в офіс. Потім йшов на пари, де переважно спав. Мене особливо й не смикали, входили в становище, та й дружина вчилась в паралельній групі, тож конспекти завжди мав. По обіді – і не пригадаю, чи обідав – знову в офіс, мотатись на тролейбусах-трамваях по місту. І знов-таки трамваєм на вокзал. Пам’ятаю хот-доги по гривні вісімдесят…

Отже, думки про журналістську кар’єру відійшли на другий план. Але цей несподіваний лист ніби відкрив друге дихання. Я, звісно ж, відписав дніпропетровцям, що я готовий, бігав перевіряти пошту кожного дня. І – цей день настав.

А зараз буде те, про що ніхто – крім кума та ще кількох близьких людей – не знає. Я почав свою журналістську діяльність з брехні. Відвертої такої, нахабної брехні. Історія, значить, була така. Зібрались ми якось до кума (тоді ще майбутнього, то я для «сестры таланта» його так називаю) в баню. У нього вдома, в помідорній столиці України, була та і є персональна, невеличка така руська банька. Купили ми 5-літрову бочечку пива, домовились з іншим моїм майбутнім кумом (у нього була машина), що на вихідні поїдемо на релакс.

А тут – матч. Точніше, матч у Пояснюка. А для мене це взагалі дебют! Що робити? Після довгих роздумів ми вирішили – баня важливіша. Тим паче, матч був в суботу, а матеріали по редакціях треба було розіслати в неділю. Отже, ми прекрасно розслабились під пиво і байки кумового тата, в неділю повернулись до Запоріжжя, і… Ага, це зараз ви розумні, купа сайтів, купа онлайнів, звітів, відео. А тоді я й не пам’ятаю ще хоч якийсь спортивний сайт, крім рідного для нас обох УА-Футболу. Та й той був у тому стані, коли з нього дуже багато інформації не візьмеш. Тому ми піймали нашого колегу – такого ж студента, як і ми – розпитали, що ж там цікавого було, і всілись писати матеріали. Написали, відправили – «и сели возле лужи ордена ждать». Особливо, звісно ж, я.

Я прекрасно пам’ятаю той похмурий ранок 30-го вересня 2003-го року. Власне, журнал з моїм звітом з’явився у продажу 29-го, в понеділок – але то в Дніпропетровську, а мені в Запоріжжі довелось чекати ще добу. (Хоча і в понеділок я уже смикав продавців того оптового пункту, де забирав пресу на роботу – а чи не завезли раптом цього тижня раніше.) Ось я іду з гуртожитку на зупинку трамваю, ще заспаний, але в думках уже крутиться з шаленою швидкістю одна й та сама думка. Ось їду в трамваї, серце, здається, вискочить з грудей – і мені так дивно, що навколо ніхто нічого не помічає. Як це так – у мене ж ДЕБЮТ! Ось заходжу в двір будинку, ось двері, магазинчик, а ось, на прилавку – той самий номер «Атаки». Я забираю свій робочий матеріал, якомога спокійніше купую заповітний журнал – і не витримую, відразу за дверима, у дворі починаю швиденько листати його. Листаю, листаю, і – є! Ось він! Мій текст! Мій дебют!

Ви знаєте, я навіть під час першого коїтусу в житті так не хвилювався. Та навіть зараз, вже цілу епоху (в моєму житті так точно) по тому, мене трошечки трусить. Що вже говорити про той вікопомний момент. Мене надрукували! Я журналіст!!!

Звісно, все було зовсім не так, і до журналіста мені ще було, як до Києва рачки. Але початок всього був саме тоді, 30-го вересня 2003-го року. Рівно 10 років тому.

(Я колись задумувався над такими собі «мемуарами» - про себе в журналістиці, про журналістику в собі, про роботу, редакції, про всіх тих, з ким мені доводилось контактувати за ці 10 років. Будемо вважати це першою їх частиною. Якщо текст сподобався – то буду продовжувати й далі. Історій за ці роки назбиралось...)

Bonus track. Той самий номер "Атаки". Обкладинка і мій дебютний матеріал.

Моя журналістика. Частина 1. "...как все начиналось" - изображение 1

Моя журналістика. Частина 1. "...как все начиналось" - изображение 2

Следите за нами:

В статье: Журналистика

Оцените этот материал:
Поделиться с друзьями:

Загрузка...
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Комментарии (9)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Войти
Александр Кузнецов (Сумы)
Года три или четыре назад видел "Атаку" в Сумах, даже купил)

P.S. А я думал, я один математику не люблю) Сейчас мог бы быть учителем...Чур меня!
Ответить
0
0
Парус2 (Днепропетровск)
Мало хто з вас знає, а бачили мабуть і зовсім одиниці – але був колись в Дніпропетровську такий журнал Атака
-------------------------------------------------------------------------------
чё это мало кто?, у меня даже сейчас среди горы журналов Футбол(раньше покупал его регулярно, но это было давно) можно отыскать и выпуски Атаки:))
Ответить
+3
0
Volodymyr Mylenko (UA-Футбол)
Ага, то-то і воно, шо "можно отыскать". І це Ви в Дніпропетровську, де власне журнал і виходив.
Ответить
+3
0
TRJ (Коломия)
Такий журнал дуже добре памятаю. Його в Коломию завозили взагали в дуже обмеженій кількості (декілька номерів на місто). Але розбирали його одразу (треба було мати знайомих продавців пошти, які б притримали лишній екземпляр), бо була там дуже детальна (як для того майже безінтернетівського часу) статистика зустрічей команд між собою (по різних чемпіонатах). А для тих, хто заглядав до букмекерів це було справжньою знахідкою. Жаль що журнальчик цей накрився.
Ответить
+3
0
Alex51 (Kiev)
Навколофутбольні і чистофутбольні байки - це цікавіше, ніж Фауст у Гете
Ответить
+3
0
Volodymyr Mylenko (UA-Футбол)
Головне, щоб колеги не образились)
Ответить
+1
0
Семйон Ігор (UA-Футбол)
Історія, звичайно, дуже цікава...
Ответить
+3
0
Alex51 (Kiev)
Рано писать мемуары, молодой ишшо
Ответить
+1
0
Volodymyr Mylenko (UA-Футбол)
Значить, просто байки травитиму. Лякатиму людей рукописними текстами та інтернет-клубами) Маладьож уже такого і не знає, мабуть. А я в них жив фактично)
Ответить
+4
0


Новости Футбола

Лучшие букмекеры

Букмекер
Бонус

загрузка...